Розділ четвертий. Сусідка.

- Що робити, якщо в голові не водиться жодної пристойної думки?

- А які водяться?

- Одні непристойні.

Хіхікаємо.

- Проведемо бліц опитування. Швидкі питання і ще швидші відповіді. На роздуми – десять секунд. Готова?

- Так.

- Улюблений колір?

- Усі кольори веселки.

- Музичний гурт?

- Це легко. «Казка». Я їхні пісні вже заслухала до дірок. Якщо можна так виразитись 

- Улюблений фільм?

- Ой, почекай… «Бійцівський клуб».

- Улюблена книга?

- Чорт, це важко.

- Швидше.

- А-а-а… Дай подумати. Кобо Абе «Жінка в пісках».

- І де ти тільки така взялася?

- Грибні місця треба знати. Ну, що, закінчились твої питання, Іллюша?

- Ще ні. Улюблений персонаж?

- Джокер.

- Чому Джокер?

- Ну, він такий різноплановий. Я не люблю картонок.

- Гаразд. Що б ти з собою узяла (це має бути одна-єдина річ), якби тебе  відправили на Марс?

- Я би з собою взяла айфон останньої моделі.

Пирхає.

- Чесне слово, ти мене розчарувала. Як ти там збираєшся дихати? На Марсі нормальної атмосфери немає, а у тебе айфон.

- Я тобі зараз усе поясню. На цій планеті  дуже красиві багряні краєвиди, гори, піщані бурі. Мені захочеться це все зафільмувати. Логічно?

- Для тебе – так.

- Наступне. Ще там височіють двійники єгипетських пірамід, чи то пак їхні прототипи, які створені рукотворно. Я до них також обов’язково доберуся, щоб зняти відео і поселфитись на їхньому древньому сюрреалістичному фоні.

Сміється:

-  Ти доберешся. Не сумніваюсь.

- Потім я захочу зателефонувати рідним і близьким, поділитися враженнями й фото.

- Допустимо. Що далі?

- Сандалі. Житиму, припіваючи на Марсі. Ніхто не діставатиме і не дратуватиме. Тим паче, з атмосферою у мене там усе буде добре. Спеціально для Ліни Мельник, безпосередньо перед її прильотом, цю планету тераформують.

- Ну, ти даєш, Ліно. А як же самотність, ізоляція?

- Я звикла до самотності. Сильним і зрілим особистостям вона до вподоби. Це і саморозвиток, і самопізнання. Купа різних можливостей. Це лише слабаки шукають собі поводиря і заодно стадо, а я сама собі і поводир і стадо!

- Здається, ти виграла.

- Я ніколи не граю, Іллюша. Я така яка є. Не завжди солодка і мила, але ж я тобі саме такою подобаюсь?

Очікую відповіді так напружено.

- Дуже подобаєшся.

- А що тобі в мені найбільше подобається? Ноги? Груди? Попа?

Тиша.

- Це я вже розпочала своє бліц опитування. Дуже складно відповісти?

- Дуже складно вибрати щось одне.

І я була такою щасливою, такою щасливою! Не ходила, а літала по землі, гублячись десь у верхніх шарах стратосфери. Але наша ідилія тривала недовго – десь зо два місяці.

Я, повертаючись з танців, забігла у зоомагазин, і накупила там бозна скільки всього для котів: іменну миску (її красиво підписали в магазині), іменний лоток, блюдце для води, наповнювач для туалету, кілька іграшок у вигляді щурів і пташок, парочку милих светриків на виріст і аж два шампуні: один – для інтенсивного росту шерсті і проти її випадіння, інший – проти бліх. Ще хотіла придбати будиночок, але куди вже там! Стільки всього накупила, що хоч відрощуй зайві дві руки.

Взяла таксі та й подалась до Іллі, попередньо відправивши есемеску, мов, зустрічай мене, любий. І він зустрів. Так, як я й не сподівалась.

Наше життя змінюють якісь долі секунди. Виповзла із таксі, водій привідкрив багажник, дістає мої покупки, а я не вірю власним очам. Ілля виходить з під’їзду, в одній руці тримає пакет зі сміттям, а іншою обіймає якусь лохудру. У мене з очей аж іскри посипались. Я вже нічого не бачила і не чула.

Котячі девайси летять на потрісканий асфальт, а я лечу, ввімкнувши турбо режим, з’ясовувати стосунки. Таксист щось горланить у спину, здається, що я не заплатила, а я обертаюсь і смачно посилаю його на три веселі букви.

Я – дуже конкретна особистість. Не можу завуальовано послати. Я, якщо вже посилаю, то роблю це напрочуд конкретно і так само веду себе у висловлюванні емоцій. Кажу, все, що думаю, не терплю напівтонів і лицемірства. А особливий пекельний підрозділ царства Сатаніїла, у мене відведений під усіх цих безсоромних сучок, які нагло вішаються на чужих чоловіків і думають, сміють думати, що усе це їм зійде з рук. 

Помста – страва, яку, зазвичай, подають холодною, але моя помста розпечена до багряних жарин і до хрусткої темно-коричневої кірки. 

Підбігла до них, видрала з Іллюшиних рук пакет, розідрала і висипала весь його вміст цій заразі на голову. А поки вона, ще не встигла оклигати, роз’яснила у двох словах суть наявної проблеми: