Розділ третій. На мосту.

Уже дві години стовбичу біля його інституту.

Навколо сніг розтає, ноги в високих ботфортах промокли, але я вкрай рішуче налаштована. Якщо треба намет поставлю, багаття розведу, але дочекаюся!

Я чемно чекала цілих два місяці. Чекала, доки з мене спаде ця мана, а з голови вивітряться думки про його губи, але Ілля Кутенко напрочуд міцно вчепився. Забувала про їжу, погано спала, діставала Стефано туманними запитаннями, як Ілля справляється з горем. Гадаю, мій брат щось таки запідозрив. А потім Стефано подався на стажування, а я, так і не наважилась попросити у нього номер Іллюші. Бо це дико! Ні в які ворота не лізе! Стільки років не помічала, часом, відкрито глузувала, а тут накрило.

Хвилююсь, але треба тримати хорошу пику. Ну, що він може мені сказати? З найгіршого. Так, подумаємо.

- Мала, що ти тут забула?

Або:

- О, це ти, Ліно? Вибач, не впізнав ходяче нещастя.

Або:

- Ти мало не втопилася у менструальній крові, я мало не втопив тебе в сльозах. Оптимальний початок для стосунків? Не думаю. Щоразу згадую це як страшний сон.

Ох, я себе накрутила! Тремтять коліна.

Була в мене з ним одна історія, ще півтора роки тому. Мені скрутило живіт, я йшла зі школи, короче, ми випадково перетнулись і він купив мені знеболювальне. Наче нічого незвичайного, але мені, підлітку, було дико соромно й з тих пір я його уникала. Якось так. Гадаю, тепер вже соромно стане йому. Рахунок як кажуть зрівняли.

Нарешті, із парадного входу, висипається групка людей. Розмовляють, жартують і мій Іллюша є. Правда, поруч із ним якась коза і вони так файно спілкуються наче хочуть виставити напоказ, продемонструвати всьому світу цю взаємну і зростаючу симпатію.

Упевнено крокую назустріч, тобто, думаю, що упевнено, а насправді заледве переставляю захололі кінцівки.

- І ми вирішили не святкувати цього року восьме березня, але мама все рівно спекла торт і запросила своїх буркотливих сусідок, - торочить йому ця кізонька.

Ох, нащо ти це робиш? Нащо ти так на нього дивишся?

- Ліно?

Легке здивування.

-  Привіт. Я… можна з тобою поговорити?

Коза, тим часом, оглядає мене з голови до ніг.

- Це сестра мого друга, - говорить Ілля.

- Бувай тоді, до завтра.

Ага, ауффідерзеєн!

- У тебе є трохи часу? Може, б ми погуляли?

- Не знаю, Ліно.

Як це, не знаю?!

І оглядається на ту бісову кізоньку, наче вона його, такого нещасного, порятує. Вони що, зустрічаються?! Та я ж її у асфальт закатаю і зверху посиплю алмазною стружкою.

Потім, напевно, помічає мій жалісливий писок.

- Хіба ненадовго.

І на тому спасибі. Йдемо до найближчої станції метро.

- Куди ти хочеш поїхати?

- Хочу на Дарницький міст. Там селфі можна хороші зробити.

Так дивиться… ну, ок. Скоро ти зовсім по-іншому будеш на мене дивитися.

Спускаємось у підземку, Ілля дістає жетони.

Таки не витримую:

- А хто це була?

- Це моя лаборантка Ніна.

Мені це почулося? Наголос на слові «моя».

У вагоні, сірі і одноманітні особистості, таки притискають нас один до одного (люди масово повертаються з роботи, давка знатна).

Спершу, Ілля ще якось намагається тримати між нами дистанцію, але зробити це в принципі не можливо. Врешті-решт,  обіймає мене, а я утикаюся носом в його чорну демісезонну куртку і хоч би настав апокаліпсис і ми тут застрягли! Ну, чому мені так з ним приємно? Нічого ж особливого не робить. Час від часу поглядає на мене з висоти свого росту, як на останню шмакадявку і відповідає на мої питання так, наче робить мені велику послугу і банально не наважується послати через те, що я сестра Стефано.

Чим же його заманити? Купити пристойний кардиганчик?

І ось я вже фотографую краєвиди, сонне Дніпро, по якому плавають одинокі крижини і усі ці металеві сполучення, перекриття, випуклі конструкції. Коротше, усе з чого складається міст. Помічаю неподалік ще одну крейзі парочку та кількох випадкових перехожих, а взагалі це так романтично. Тільки я і він.

Ілля помітно нервує, але терпляче очікує. Мученик мій!

- Слухай, а ти теж біохімік?

- Ні, у мене інша спеціальність.

- Яка?

Автоматично клацаю щось на смартфоні, мов, ти мене і не цікавиш зовсім. Так, теревені безглузді.

- Гематологія і трансфузіологія.

Транс… що?

- Вивчаю кров, - посміхається.

- Яку? Менструальну?

Посмішка зникає так само швидко, як і з’являється.

- У тебе взагалі язик без кісток?!

Чорт.