Розділ другий. Австрія.

Наші австрійські канікули вдалися на славу. Вилетіли із Києва п’ятого січня, повернення планувалось на одинадцяте. Я, тато, Стефано і його нинішня пасія Єлизавета – трішки зверхня і депресивна брюнетка, яку вивести з себе могла погана погода, непривітна бортпровідниця чи сказане братом «криве» слово на рахунок абсолютно будь-чого.

Поселились в готелі і понеслося. Ні з чим не порівнюване відчуття, коли ти наче опиняєшся всередині листівки. Отої трохи казкової, відфотошопленої і продукуєш мегабайти дурнуватих селфі, потім з любов’ю поширених і розмножених у всіх соціальних мережах.

Мене закохала у себе Австрія і гастрономічна феєрія була лише одним із її аспектів. Я просто ходила цією бруківкою, дихала цим повітрям, їздила у запряженій білими кіньми кареті. Відень – місто мостів і думок-зорепадів. Сходів і віадуків. Чого вартує лише Otto-Wagner-Brücke. Ми бродили старим, внутрішнім містом, зачудовані магнетизмом, ніби загублені в позаминулому столітті. Ми бачили віденську ратушу, церкву святого Рупрехта, сумний стовп… Погруддя Івана Франка і пам’ятник Івану Мазепі. Ми пили свої відчуття із покритого ледь вловимою кіркою Дунаю і ще не покинувши це атмосферне місто, уже мріяли знову сюди приїхати. У Wien. Який там Париж, я вас благаю! Я готова померти біля підніжжя Альп.

Але Стефано – всесвітньо відомий обломщик кайфу, усю дорогу діставав мене німецькою мовою. Практикуй, вдосконалюй, не мовчи. Чого тебе паралізувало? І коронне: мені цікаво, чим ти займаєшся з репетитором?! Уже навіть Лізочок пристала на мій бік, розтлумачуючи своєму гіперактивному бойфренду, що в наш час знання англійської мови, хоча б на середньому рівні, це уже неабияке персональне досягнення для туриста. І, взагалі, шкідливо знати багато мов, бо мозок розщеплюється. Я півгодини давилася сміхом, ще не підозрюючи, що мою слабкість обернуть проти мене. Десерти доводилось замовляти самій. Геніальна ідея. Хочеш жерти смачненьке і солоденьке, говори.

 А що? Дієво.

- Ich möchte… einen schokoladen Torten und eine Tasse Kaffe.

- Вимова як у першому класі.

- Знатне рикання.

- Браво, ти зараз замовила собі цілого торта. Подужаєш? – не скупиться на уїдливі коменти Стефано.

Так і хочеться огризнутись і сказати йому, що нехай дресирує свою кохану, яка, здається, не прочитала жодної книги.

Сидить собі крижана принцеса, цідить коктейлі з фужерів. Не встигне і рота розкрити, а Стефано туди уже заглядає, пробує розсмішити. Те ж мені, царівна Несміяна! З династії банкірів, єдина і розпещена дитина. Ми теж доволі не бідні, але у нас зі Стефано існує домовленість наполегливо крокувати до своїх цілей, а не просто банально паразитувати на ресурсах родини. Словом, я не дурна, розумію для чого такі ляльки потрібні, але ось цю, конкретну, я б вже точно відправила у відставку.

- З офіціанткою фліртує, - скреготить вона своїми білосніжними зубами.

- З чого ти взяла?

- А скільки можна ходити?!

Про всяк випадок відсуваюсь подалі.

- Давай я піду його пошукаю.

- Ні, сиди.

За п’ять хвилин, осоловіло спостерігаючи за «танцполом»:

- Рано чи пізно з нього злетить ця корона і він пошкодує про все.

Ох, набралась ти, душечко. Давай, влаштовуй поминки за  рожевими мріями, бо ти, здається, про*рала свій унікальний шанс належати цьому чоловіку.

Навіть якщо Стефано фліртує зараз з офіціанткою (у чому я дуже сумніваюсь), язик не повернеться його звинувачувати.

- Набери його, - пропоную.

- Ні, не хочу бути набридливою.

Ліпше мене подзьобати.

- Я розумію, що ти його сестра, але існують деякі грані. Межі дозволеної поведінки.

Ти ба, як заговорила! Хто б подумав, що алкоголь благотворно діє на сірі речовини.

- Він косяче, я його прощаю. Він знову косяче і знову я його прощаю. Хіба це можливо стерпіти?

- Розбіжіться.

- Я кохаю Стефано.

- Тоді не жалійся, будь ласка.

Дивиться на мене ображено, пухлі губи кусає.

- Ви з ним зроблені із одного матеріалу.

- Як здогадалась?!

- Чому ти така зла, Ліно?

- Я не зла.

- Чому зло буває красивим?

Ох, щось вона мене утомила.

- Я таки пошукаю Стефано.

Але мій брат з’являється за хвилину і буквально ошелешую новиною:

-  Я вилітаю в Київ.

- Що сталося? – майже в унісон з Лізою.

- У Іллі мама при смерті.

Ліза кривиться:

- І чим ти йому допоможеш?

Стефано дарує їй один зневажливий погляд, я чую, практично чую як тріщать між ними… не знаю, канати, мотузки, нитки і мені навіть трішечки жаль цю принцесу на горошині.

- З батьком про все домовився, ні про що не хвилюйтесь.

- Не відпочинок, а мрія.