Ліна

     Ліна довго чекає маршрутку. Холодно. Здається, що час розтягнувся у просторі. Життя завмерло. Як добре було їхати в ауді…  Навіщо вона почала сперечатись? Сама за мить розтрощила своє щастя. Тепер мерзне. Грошей на таксі не має. І не лише на таксі. Пів-години тому вона була абсолютно впевнена, що чинить правильно. За декілька років вперше відчула себе собою. Думки вирвали    ся із якихось глибин і потоком лились на коханого. Він мовчав. Коли потік скінчився, вона закричала щосили:

-Зупини.

Ауді зупинилась.  Ліна поклала ключи в бардачок  і пішла. Двері залишила відчиненими. Через хвилин п’ятнадцять дверцята хлопнули і ауді  зникла. Жодної людини. А якщо маршрутки більше не ходять? Тривога приєдналась до морозу, щоб краще знущатися над тілом. А біль всередині роз’їдав органи. Ліна прагнула згинути.

      Чому вона не стрималась? Вона без нього не вміє жити. Але ж в нього сім’я. Він повинен  вибрати Ліну, бо інакше вона помре. Три роки чекає. Її суперниця звичайна тітка – товста, недалека, яка окрім, як готувати і прати, нічого не вміє, дивиться мелодраматичні серіали і працює касиркою в супермаркеті біля  дому.  Коли Він почав заробляти гарні гроші, перейшла на пів-ставки, не схотіла перетворитися на домогосподарку.

       Як можна так довго вибирати між якоюсь селянкою і нею, з вищою освітою? Він так любить слухати Шопена, коли вони разом. Орендував квартиру з фортепіяно. Останній вивчений ноктюрн тепер не почує. Ліна так старанно його тренувала декілька днів. А його селянка не виносить класичну музику.

«Або ти розлучаєшся, або я піду», - як ці слова вискочили на волю?

І навіщо віддала ключи? Їхати до мами? А якщо він ніколи не повернеться, вертатись працювати до музичної школи? Може подзвонити? Вибачитись і попросити підвезти. Коли вона з ним не бере з собою навіть гаманця. Навіщо. Коханий всі мрії здійснює.

     Маршрутка під’їхала майже порожня. На останньому сидінні  дві жіночки. Одна плакала, а інша заспокоювала.

-Ну пішов і пішов. Чого ти ридаєш? Чоловіки скаженіють після сорока. Всього досягли. Гроші є. Прагнуть помолодіти, щоб не відчувати, що життя за половину перевалило. Ось і знаходять дівчат на двадцять років молодших.

-Вона така… така гарна, - шепотіла сусідка. Я ніколи, навіть в молодості такою не  була.

А зараз я стара, а він наречений. Дитина скоро на світ з’явиться.

-Що за дурниці? Ніяка ти не стара.

-Батьки останні десять років хворіли. Я розривалася між ними і сім’єю. Минулого року батько помер, цього - мама. Я нічого не помічала. Горе воно не дозволяє бачити. Ти все крутиш, крутиш ці картинки минулого і не в силі відірватися. І тут, він зізнався, що вже п’ять років кохає іншу. Просить відпустити. А я що…

Вона заридала з новою силою.

      Ліна з подивом зловила себе на думці, що  теж руйнує чиюсь родину. Не день, не два… Кохання воно таке… влізає в тебе немов істота і змінює. Розум і кохання речі несумісні.  Хто сильніший? Ясна річ – кохання. Скількох людей звело з розуму. Зате мама зрадіє.  Як вона  вмовляла її не зустрічатися з жонатим, не звільнятися зі школи.  Квіти, театри, любов до музики, обговорювання книжок, гарні речі перемогли, Ліна здалася і перетворилась на ляльку. Лялька, яка грає на фортепіано, ще на гітарі та й співає непогано.

     Плоди такого життя, як у казці, опинилася біля розбитого корита. Добре хоч не стара. Мала все, схотіла більшого і втратила. Ні. Вона не мала нічого. Вона вже давно втратила найцінніше – себе.  Користувалася чужим і руйнувала. Недивно, що залишилася посеред руїн. Але Вона знову є. Вона не іграшка.

      Біля під’їзду стояла знайома ауді, дверцята відчинені. Так закортіло сісти і поїхати з коханим. Серце застрибало, биття відчувалось  у колінах, вони перестали згинатися. В кожний крок треба  вкладати всю силу. Ауді магнітом втягувала, наче змій протягува яблуко.  Чи зможе вона пройти ї не зупинитись?

Вона є. ЇЇ не має. Все життя минає між цими реченнями.

***

           Я не чув слів. Ні, не так. Слова чув, але вони залишалися зовні. Захисний шар створився навколо мене і не впускав зміст до свідомості. Слова врізалися, відштовхувалися і розліталися.  Захисна реакція. Допомагає не вступати в суперечки. Ще в дитинстві я осмислив, коли мама лаяла мене за погані оцінки або безлад в кімнаті, не було ніякого сенсу щось пояснювати.  Розгнівана людина не  розуміє ніякі трактування. Можна сказати, що у такий момент  тіло працює подібно машині, яка завелась. Поки паливо не скінчиться, її сприйняття обмежені. Ну які сприйняття, наприклад, у плеєра?  Так отож. Ніяких. Що записано, то й грає.  Я це не відразу зрозумів. Спочатку починав відповідати на питання. З подивом помічав, відповіді не усвідомлюються.  А гнів передається, наче хвороба. За мить починаєш сам гарчати, теж поки паливо є.

         Того дня Тоня розпікала мене за щось звичайне.  Пішов, а сміття не виніс, або пиво розлив  на  новий килим… Не пам’ятаю. Я ж знаходився у шарі. Я дивився на неї і вперше помітив, що її зовнішність змінилася. Вона потовстіла, вдягнута в якийсь балахон, сиве волосся з’явилося. Я раніше теж це помічав, але лише зараз я збагнув, що ось вона - старість, зовсім близько, ще трохи і почнеться.  Життя скінчилося так швидко? Я за своєю роботою навіть не помітив. Схотілося повернутися у молодість, зробити щось безглузде.

     Дівчина стояла на узбіччі. Я зупинився. Ні, не так. Не зміг не зупинитися. Вона назвала адресу. Зовсім не по дорозі.  Але я бажав пригод. За хвилину ми їхали в напрямку музичної школи. Мовчали. Вона сплатила за проїзд. Я чомусь взяв гроші і сидів хвилин тридцять. Мої друзі мають коханок. Я завжди вважав, що це погано. Навіщо коханки? Розлучись і зустрічайся з ким завгодно.

        Я не хочу розлучатися. Я звик до Тоні. Яка вона не є, вона рідна мені людина. Ми одружилися студентами. Вдома завжди затишно, готує смачно, підтримує. Гарчить іноді, та я звик.