23 (3)

— Захист онови, — сказав Мален, що вийшла назустріч Ларамі.

— Навіщо? — здивувався Ромул, якого гнала вперед злість, і зовсім не хотілося затримуватись, особливо коли до мети якийсь десяток кроків.

— Передчуття, — коротко сказав Мален.

Ромул навіть спіткнувся на рівному місці і завмер, подивившись на нього з великим інтересом.

— Передчуття?

— Так. А ще я не вірю, що маг, якого ви занесли до башти, зміг сам додуматися, як обдурити палац, а потім ще й думки налаштувати. Він надто прямий. І в ментальній магії навряд чи розуміється.

— Може, повернутись і спитати? — занепокоїлась Радда.

— Він не скаже, навіть коли пам'ятає. А може, й не пам'ятати, якщо допоміг сильний менталіст, який не хотів, щоби про його допомогу знали. Отже, краще оновити захист, — сказав Мален і застиг біля стіни, склавши руки на грудях.

Ларама похитала головою, веліла Радді нарізати мотузок із найближчої фіранки, а потім схопила нащадка за зап'ястя і завмерла, заплющивши очі. І стояла так, доки не стала майже невидимою.

— Краще не буде, — видихнула вона, відступивши на крок від Ромула.

Мален кивнув і пообіцяв потримати щит. А Радді велів не висуватись, залишитися в коридорі і почекати. Аж раптом хтось на допомогу прибіжить. Або навпаки, спробує втекти.

Дівчина кивнула.

А Ромул нарешті підійшов до дверей і спробував їх відчинити. Двері не піддалися і навіть на стусан не відреагували.

— Може, її вибити? — поцікавився Мален.

Ромул похмуро посміхнувся і кивнув. А потім з подивом спостерігав за тим, як Радда складає разом кінчики пальців, вирощує між долонями чергове сонце і просто жбурляє його в неподатливі двері. І важка дубова стулка, разом із бронзовими цвяхами і сталевими смугами, що стягують дошки, залітає в приміщення і падає десь вдалині, з гуркотом і під дикі крики когось придушеного.

— Вибила, — життєрадісно сказала дівчина.

Ромул кивнув і пішов з'ясовувати, кому там знову спокою нема, разом з його радниками.

Злість у ньому кипіла і вирувала, просто була вже не темною і закликаючою перемолоти всіх у порошок, а потім з диким сміхом розвіяти над морем. Вона палала як вогонь, стріляла іскрами азарту і змушувала посміхатися, що було зовсім недоречно. І в приміщення, слідом за дверима, Ромул, який намагався стримати усмішку, влетів з таким перекошеним обличчям, що немолодий чоловік, який вирішив вийти, сахнувся і сів на підлогу.

— Не чекали? — похмуро запитав імператор, зупинившись, не дійшовши до стільців, складених у ряди, якийсь десяток кроків.

Приміщення виявилося вітальнею, на зразок тієї, в якій засідали наречені з чаєм та плітками. Ліворуч і праворуч були двері, що вели в якісь кімнати, напевно порожні й замкнені, бо Ромул не пам'ятав, щоб хтось, крім тих самих наречених, жив у кімнатах із спільною вітальнею.

— І як, до чого додумалися? Вирішили мене продати і за скільки? — поставив ще кілька запитань Ромул і все-таки посміхнувся, дуже багатообіцяюче.

— Та як ви смієте? — люто заволав ледь знайомий імператорові чоловік. Височений, чорнявий, обдарований природою величезними кулаками.

І в голові Ромула наче щось перемкнуло. Він ступив уперед, нахиливши голову, ніби збирався бігти, різко зупинився і випростався. Оглянув усіх дикуватим поглядом, миттєво змусивши замовкнути.

— Смію? — лагідно і лякаюче спитав. — Ви, прийшовши до мого дому, вважаєте, що я можу щось не посміти? Жалюгідні зрадники, які мріють щось отримати за свою зраду, ще й незадоволені чимось?

— Та він один, і ми… — спробував підбадьорити товаришів той самий височенний мужик.

Що він там може, Ромул з'ясовувати не став, просто побажав ударитися об стіну головою. І магія палацу на це побажання зреагувала, висмикнувши чоловіка, як рибу з води, і шпурнула праворуч від Ромула. Головою об стіну не потрапила, мабуть цілитися не вміла, але на підлогу він стік безформною скуйовдженою купою.

— До вас, мабуть, не дійшло, що не можна погрожувати імператорові в його палаці. Тупі ідіоти! Найманці, які намагаються вбивати імператорів, чекали їх у місті, не ризикуючи сюди лізти. А цим навіть сказали прямо, а вони все одно не зрозуміли. Чи не повірили? — Ромул обвів присутніх дуже «лагідним» поглядом. — Ідіоти! Щоб до ранку жодного з вас у палаці не було, інакше накажу повісити всіх. А до завтрашнього вечора вас не повинно бути у столиці та на найближчих островах. Якщо з'явитеся, це вважатиметься замахом на імператора. Якщо спробуєте претендувати на високу посаду, це також вважатиметься замахом. Якщо…

Нав'язані Раддою мотузочки знову обпалили зап'ястя, розсипаючись тонким попелом. Ромула тут же оточив щит Малена, що став видимим, коли хтось ударив по ньому чимось вбивчим, а може, просто паралізуючим. А імператор широко посміхнувся і коротко наказав:

— Спіймати!

І навіть не побачив, хто ж там шпурлявся плетіннями. Зі стелі впала сяюча сіть і невідомий перетворився на крикливий кокон, мабуть бажання заподіяти при затриманні якомога більше болю палац теж сприйняв як наказ.

А потім, чи то через мить, чи то цілу вічність, з'явилася варта. Ромул звелів покликати секретарів і записати всіх присутніх, а потім простежити, як вони виконують наказ і чи забралися зі столиці до вечора. Бранця в сіті забрали маги. А Ромул сидів і спостерігав за метушнею, не звертаючи уваги на біль у зап'ястях. І йому було майже добре. І спостерігати за людьми, які намагаються його не потурбувати та не привернути до себе уваги, було дуже приємно. Навіть лікар наважився підійти не скоро і, мабуть, після внутрішньої боротьби з інстинктом самозбереження. Виглядав він блідим і зляканим, але вилікував від опіків швидко.

— Маг, із Туманів. Намагався тебе зловити, а не вбити, просто на магію приправлену силою демона захист Ларами, та й мій, відреагували дуже бурхливо, — розповідав Мален вранці, до того, як прийшов з доповіддю Тіваш Калата. — Напав він від розпачу. Надіявся, що якщо не впорається наш бранець, то засідателі точно зможуть завести в пастку, головне їм пообіцяти щось варте. Тож і сидів там під ілюзією, слухав, що їм треба. Нападати і якось себе видавати йому взагалі не веліли. Сказали, що все потрібно зробити руками місцевих мешканців, бажано так, щоби взагалі не привернути уваги до Туманів. Мабуть, побоюються, що після тебе вінець покладуть на голову когось мстивого. — Малєн усміхнувся, а потім додав: — І так, їх у місті кілька, скільки, він точно не знає. Тіваш наказав шукати, не чекаючи твоїх розпоряджень.