14 (4)

Радників із малого залу відпускали по одному, тільки після принизливих розпитувань та пояснень. Розпитували вартові, а імператор сидів у принесеному звідкись кріслі, багатозначно посміхався і час від часу поглядав на непримітний такий камінчик. Незабаром стало зрозуміло, що цей камінчик — амулет. Один із тих, з чиєю допомогою можна відрізнити правду від брехні. Завдяки цьому камінчику Ромул досить швидко з'ясував, хто був ініціатором цієї пародії на Велику раду. Дізнався, що за маг кидався вогнем. Визнав, хто найбільше не радий, що імператор щасливо пережив замах. А потім пояснив, що з ними всіма буде, якщо вони спробують повторити подвиг мага.

І йому мимоволі вірили. І те, що палац перемеле в кашу і не помітить. І те, що Ромул дасть у руки меч і відправить битися з демоном. І те, що позбавить титулів і земель.

Складно не вірити, коли ліворуч і ззаду від цього спокійного хлопця лежить обгоріле тіло представника купців, накрите принесеною вартовим скатертиною. А за спинами радників, що збилися в купку, напівзруйнований зал і криваві шматки — все, що залишилося від мага.

Можливо, якби Ромул вирішив перейти в інше приміщення, самовладання до радників повернулося б. А разом із ним і нахабство. Але в цій залі радники були тихими і здебільшого зляканими.

І Ромулу вони дуже швидко набридли. Але він терпляче сидів і лякав, намагаючись не звертати уваги на запах згорілого м'яса та крові. Кому-кому, а йому не можна було демонструвати слабкість. Продемонструє, і його зжеруть, навіть про щити від демонів забудуть. Або не забудуть, просто здогадаються спіймати, десь замкнути, а краще прикувати, щоб випадково у вікно не випав, і жити собі приспівуючи за цілими щитами.

Мален так би й зробив.

А коли до цього додумався він, то цілком міг думатися і ще хтось.

— Найми собі охоронців на перший час, — порадив Мален, перш ніж вирушити до невідомого, який не втомлювався викликати його. — Найми, але не смій довіряти. Їх рано чи пізно спробують перекупити. Без Ларами за спиною нікуди не виходь. У палаці тебе тепер навряд чи ризикнуть торкнутися після такої демонстрації. Але за його межами…

— Я розумію, — видихнув Ромул.

І Мален, нарешті, пішов, залишивши молодого імператора з вартою та десятком не опитаних радників. Серед них був і адмірал Будіві, який вирішив підійти останнім, вибачитися, покаятися, повинитися, запропонувати свою допомогу і, можливо, щось натомість виторгувати.

Адже Ромулу потрібні союзники. З однією вартою та мертвим татком далеко не поїдеш. А у справі укладання союзів хто перший, у того більша свобода маневру. Тим, хто прийде після доведеться підлаштовуватися під щось уже існуюче. У цьому адмірал був певен.

А Ромул був упевнений, що вислухавши останнього радника, встане з проклятого крісла, вирушить у сад, трохи подихає свіжим повітрям, а потім піде до Гальшана со-Яруна. Настрій якраз підходить для розмови з ним. Бадьорий такий настрій і при цьому паршивіше нікуди. З таким настроєм — чи в бійку, чи на переговори зі старими лисами. Бо якщо не зробити чогось подібного, постраждати можуть зовсім невинні люди. Наприклад, дурні дівчата, які вирішили не вчасно покрасуватися перед найзавиднішим нареченим імперії.

У Малена настрій був набагато кращий, ніж у Ромула. Та й радники, які уявили, що можуть щось вимагати від імператора без жодних причин, були справжніми дітьми, порівняно з вимерлими акулами, що рік тому вільно плавали в палацових інтригах. Залишився від цих акул один со-Яруна, та й той захотів про щось домовитися.

Малену набагато цікавіше со-Яруни і його бажань була людина, яка не залишала спроб його викликати. І так званий син. І те, чому він себе таким вважав.

Місце, куди Малена кликали, виявилося звичайною гостьовою кімнатою. Причому не кращою. З тих, де мешканці змінювалися чи не щоденно.

У кімнаті завісили вікна темною, важкою тканиною. Зсунули ліжко у куток. Прибрали з підлоги килим і змалювали темні лаковані дошки якимись дивними символами, серед яких ховалося звичайне призовне коло.

Мален, дивлячись на ці мистецтва, ледь не розреготався. Схоже, любителі викликати духів знайшли десь давній, страшний та дуже сильний ритуал. І поспішили знайденим скористатися. А тепер чекають на обіцяний результат, хоча нічого додаткові завитки, лінії та геометричні фігури не дають.

У когось, мабуть, було таке почуття гумору.

Малєн трохи постояв у призовному колі невидимкою, розмірковуючи, а чи не вийти з нього і не з'явитися за спиною того типа в чорному. Ще можна голосно крикнути, а потім, коли нещасний від несподіванки застрибне на свої малюнки, ще й розреготатися, обіцяючи всілякі нещастя.

У тому, що малювала чудові символи саме ця людина, Мален анітрохи не сумнівався. Він був магом. Ні, викликати духа за належного бажання може будь-хто, просто скориставшись накопичувачами або амулетами. Але справа повернення в світ древніх і страшних ритуалів без магів обходиться рідко. Причому, маги завжди не дуже сильні, часто недоучки, а буває — взагалі самоучки, які вважають себе геніями.

Маг, котрий одягнувся у все чорне, Малену був незнайомий. Немолодий, худий, довгоносий, з випираючими вилицями і болісно блідим обличчям. А рідка борідка лише посилювала враження. Здавалося, життя маг у собі тримає силою волі, а так би воно давно його покинуло.

Другий чоловік, котрий чекав на появу Малена, був повнений, червононосий і мав недобрий погляд. Він однаково недобре дивився на мага, на стіни, на порожній ритуальний малюнок, на муху, що літала по кімнаті, на темні завіси, на свічку, що горіла на столику. Загалом дуже дивна людина.

Третім був хлопчик. З тих, що ще голитися не почали, але вже вважають себе сильними чоловіками. Він стояв гордо і прямо, тримався за потерту рукоятку меча, мабуть, сімейну цінність та раритет. На світ він дивився з викликом та нетерпінням. Хлопчакові потрібні були подвиги. А він тут змушений чекати на якогось привида.