14 (3)

— Ти точно йому сказав, що ми на нього чекаємо? — похмуро питав адмірал Будіві у Есса бол-Румило.

Той у відповідь зовсім по-ідіотськи посміхався, виправдовуючи своє горде звання найбільшого дурня у всіх флотах імперії. Топтався з ноги на ногу і по-ведмежому бурчав:

— Сказав, ледве знайшов його поряд із усипальницею.

— Що ти йому сказав? — допитувався адмірал, ігноруючи тихий шепіт за спиною, що не варто було відправляти цього ідіота. Треба було тягнути жереб, якщо ніхто не хотів іти, боячись, що без нього про щось домовляться.

— Що на нього чекає Велика рада, — невпевнено відповів Есса, пошаркавши по паркету ногою, чим викликав смішки.

— То, може, цей хлопчисько пішов до зали високих зборів? — спитав хтось.

— Немає його там, я перевіряв, — сердито відповіли йому.

— Ти не сказав, де ми на нього чекаємо?! – здогадався адмірал.

— Ви не наказали, — гордо сказав Есса.

За спиною у адмірала хтось відверто засміявся.

— Прокляття, — сказав Будіві, а потім усміхнувся, обернувся до веселунів, які, по суті, втягнули його в цю авантюру, і твердо промовив: — Я зробив усе, що міг. Якщо Велика рада бажає бачити імператора, нехай вона його й шукає. А я, так і бути, зачекаю ще трохи, а потім піду. І нехай у вас військовим радником буде хтось інший.

Веселощі у ради як рукою зняло. Будіві був їм потрібен. Він виявився взагалі єдиним адміралом, з яким ще хоч про щось можна було домовитися. Решта або вирушила воювати за золото, або причаїлася, чекаючи невідомо чого, або взагалі зникла. І адмірал Будіві теж уже шкодував, що не причаївся. Просто дуже хотілося поставити на місце хлопчська-імператора, у якого насправді не було ні сили — не рахувати ж за таку вміння керувати амулетами палацу — ні союзників, нічого. Він навіть не здогадався спробувати домовитися з вовчицею. А вона могла піддатися на його вмовляння, особливо після смерті імператриці. Пообіцяв би скасувати вигнання її синочка, і вона напевно повернулася б, разом з вовками, які звикли служити імператорам.

Але Ромул дурний. А тут рада, справжня, нехай і не повна. І більшу частину цих радників схвалив ще Мален, а меншу, як думали новоявлені радники, схвалить Ромул, куди йому подітися?

Але, як виявилось, когось схвалювати молодий імператор не поспішав.

— А може, він нас шукає? — запитав радник із фінансів. Той ще йолоп, насправді. Двоє попередніх з цієї посади втекли за першої ж нагоди. Один ще за життя Малена, другий одразу ж після його смерті, прихопивши з собою скарбника, а якщо вірити чуткам, то й частину скарбниці. А цей нічого, сам прийшов, тепер усміхається, пишається чимось. Мабуть, думає, що зможе безкарно грабувати скарбницю. Мабуть, не знає, чим схожі ідеї закінчилися для тимчасового прима со-Ялати. Адже зовсім не факт, що Ромул не зможе знайти вірного собі скарбника і той не вкаже на дірки, крізь які витікають гроші.

— Якби шукав, хтось би про це знав. А він одразу зник, як тільки зайшов до палацу, — розважливо сказав радник з архітектури.

Цей радник був старий і розумний. В інтриги він вважав за краще не лізти, тихенько собі брав хабарі за те, щоб допомогти вписувати в ту саму архітектуру столиці чиїсь склади та будинки, яких від початку не планувалося, і жив приспівуючи. Навіть на пропозицію омолодитися не купився, пославшись на те, що всьому свій час. Тому й був і досі живий.

— Знайшли! — крик молодої лудженої глотки пролунав від дверей так несподівано, що радники мало не почали розбігатися в різні боки. — Він у бібліотеці, читає! Йому туди чай носили!

— Що?! — не повірив своїм вухам хтось.

— Мовчати! — за звичкою гаркнув адмірал, підозрюючи, що якщо зараз дозволити всім обурюватися, то хтось може додуматися до того, щоб піти і притягнути Ромула насильно. А хлопець може засмутитися і наказати палацу вбити нетерплячих радників. І тоді буде зовсім весело. — Поверніться до бібліотеки, запросіть імператора на раду, чемно, і не забудьте пояснити, куди йти.

Молодий чоловік, котрий заглядав у малу залу ради з коридору, життєрадісно кивнув і з тупотом помчав.

Чекали на імператора, похмуро перемовляючись про те, що пити чай у якійсь бібліотеці в той час, коли на нього чекають шляхетні мужі — дуже неввічливо і необачно.

Адмірал Будіві мовчав і в ці розмови не втручався. В нього було погане передчуття. Він непогано в людях розбирався і підозрював, що час уже втрачено. Що Ромула зараз краще взагалі не чіпати, бо той, хто чіпатиме, у підсумку і буде найвинуватішим. Хоч бери тепер і отруюй його, поки не вирішив, що настав час прорідити раду, та й інших шляхетних, що мешкають у палаці. Але якщо отруїш, у палаці, та й не тільки в ньому, почнеться формений бардак, не кажучи вже про демонів, яких палац, позбавлений щитів, точно притягне. Видимість влади краща, ніж її відсутність. Бійка за цю владу із застосуванням зброї зараз потрібна найменше. Та й втрутитися в такому разі зможе будь-хто. Навіть та сама Ловарі, може несподівано згадати, що її дорогий синок імператорський бастард. І спробуй, доведи протилежне.

З іншого боку, якщо вдасться з хлопчаком-імператором домовитись...

— Так, тепер точно перевага буде у того, хто домовиться, — пробурмотів Будіві.

— Теж помітив, як змінився погляд нашого розсіяного імператора? — запитав радник з архітектури, що непомітно підійшов до адмірала. — І варту забрав перш, ніж хтось встиг схаменутися, можливо, навіть із застосуванням магії. Хоча мій старий друг присягається, що ніяких прив'язок там немає. Але мало які артефакти ще передаються у роді імператорів.

Будіві кивнув головою, сів зручніше і приготувався чекати. Чомусь почуваючи себе глядачем на цирковій виставі.

Втім, це відчуття виявилося вірним.

Ромул, коли прийшов, був спокійний, усміхався добродушно, на радників дивився з цікавістю і без заперечень сів на місце біля трибуни.

Він спокійно вислухав звинувачення в тому, що приховав від ради важливі відомості. Не відреагував на вимоги передати ще комусь управління палацовими амулетами, а на заяву, що інші подбають про його безпеку краще, ніж він сам, Ромул лише посміхнувся.