13 (2)

На островах Хребет Дракона поки що навіть не підозрювали, що Гальшан со-Яруна мріє відправити туди свою родину. Там проблем і без цієї сім'ї вистачало.

Юні недоучки-вогневики, обжившись на новому місці в школі, стали обживати і все довкола. В міру своїх здібностей та фантазії. І якщо здібності у всіх були різні, то фантазія у цих хлопчиків і дівчаток була буйна, як воно і належало носіям вогненної стихії.

Спочатку ці буйні учні намагалися поводитися скромно, уваги не привертати, рибалок і селян не лякати і старанно зображати смиренність. Потім вони, мабуть, вирішили, що селяни та рибалки до них звикли.

Втім, і не помилилися особливо. Судячи з доповідей вчителів, охорони школи та інших причетних, якась вдова повадилася продавати старшим дітям сидр і сливову наливку. Власник єдиного на весь сусідній острівець кабака наливав пива хлопцям, що втекли від навчання, в обмін на те, що вони ганяли мишей і додавали енергії в холодильний амулет, який допомагав йому зберігати рибу, яку він раз на два тижні продавав якомусь знайомому купцю.

Потім до школи приходила матуся з донькою, що гордо несла перед собою величезний живіт, і вимагала видати цю доньку заміж за такого біленького і нахабного, котрого вона особисто намагалася заколоти вилами на сіновалі. Довелося виганяти на подвір'я всіх світловолосих хлопців та шукати винуватця. На загальне щастя, він так і не знайшовся і мати пішла вимагати чоловіка для дочки до піратів. Озброївшись підтримкою нещасних магів, які одразу зрозуміли, що якщо не знайдуть винуватця, грізна мати запідозрить, що бачила не всіх учнів школи відповідного віку.

І все б нічого, забулася б ця історія досить швидко. Але хлопці раптом усвідомили, що втікати можна не лише на сусідній острівець і не лише за пивом. І тепер нещасні вчителі чекали на той момент, коли прийде справжня постраждала від їхніх побігів і передчували страшну помсту. Але постраждалі щось не ходили. Та й книгами по зіллям хлопці якось різко зацікавилися.

Потім хтось, так і не вдалося з'ясувати, хто й навіщо, пофарбував сріблястою фарбою, що світиться вночі зеленим, старе сухе дерево, схоже на велетня, що завмер на вершині пагорба з перемеленої скелі і нанесеної туди землі. Видно це дерево було здалеку, особливо з боку моря. А хтось ще й страшне виття примудрявся чути, доки нещасного «велетня» не зрубали.

Про те, скільки разів учні влаштовували то пожежу, то потоп, а то й локальний землетрус навіть говорити не варто.

Але останньою краплею для вчителів стало те, що на учнів школи магії поскаржилися пірати. Мовляв, прийшли ці учні вночі, обмазавши фізіономії, руки та простирадла, в які закуталися, тією самою фарбою, що й дерево фарбували. Налякали до мокрих підштанників чийогось кока, котрий вирішив, що це давно мертва теща прийшла мстити — баба, яка була страшна навіть за життя, якби не так, не зуміла б вона змусити його одружитися. Побили чергових на якомусь човні, який незрозуміло що взагалі робив біля піратського причалу, і вкрали його, щоб покататися.

А ще вони вили. Пускали в небо страшні вогні та перелякали половину рибальських селищ в окрузі. Багато хто потім з тиждень боявся виходити в море, у впевненості, що там їх одразу ж поцуплять мерці. Ще й поетичну назву нещасному викраденому човну вигадали — «Морська смерть».

І ось всі ці скарги одного далеко не прекрасного дня принесли Ліїн. Щоб вона пішла і налякала дурних учнів тим, що візьме і всіх вижене, якщо вони не заспокояться.

— Ви серйозно? — спитала дівчина у сонного й втомленого незнайомого мага, який забув навіть представитися.

— А вам що, шкода? — сумно спитав маг. — Я їх знаю. Після такого навіювання вони півмісяця поводитимуться спокійніше. Потім, звичайно, все повернеться на круги свої...

— І мені знову доведеться їх лякати? — поцікавилася Ліїн.

— Вдруге вони можуть не повірити, — сумно сказав маг.

Ліїн голосно пирхнула, вручила магу листи зі скаргами і порадила знайти учням заняття, щоб вони втомлювалися, і щоб часу на витівки не залишалося.

Він зітхнув, але наполягати на залякуванні не став. Так і пішов, дивлячись у підлогу і позіхаючи.

Ліїн похитала головою, встала з-за столу і пішла до вікна.

Якщо чесно, у неї вистачало справ крім малолітніх магів. Її все ще намагалися вчити бути справжньою господаркою своїх земель. І частенько навіть стало виходити. Таких кричачих помилок, після яких очі в управителя ставали великими і здивованими, вона більше не робила. Востаннє він взагалі пішов дуже нею задоволений.

Справи з магічним колом теж поступово просувалися.

А ось справи з чоловіком, колишнім нареченим і жінкою, підозріло схожою на саму Ліїн, зайшли в якісь темні нетрі, де й блукали досі.

Юміл всіляко уникав розмов про ту жінку. Спочатку вдавав, що Ліїн здалося. А коли дружині пощастило відшукати зниклу красуню в лікарському будинку, засмикався і сказав, що нехай пояснить Мелана. У неї вийде краще. І Ліїн зрозуміла, що він просто не хоче бути вісником якоїсь поганої новини. І, можливо, він би таки сказав, що це за новина, якби не подався ловити якихось чергових конкурентів підгодованих піратів.

Заговорити з усміхненою красунею господиня островів так і не наважилася.

Мелана кудись зникла, навіть у школі поруч із близнюками її не було.

А мерзенний Валад широко посміхався і просто тікав, неймовірно дратуючи.

Ліїн починало здаватися, що від неї приховують щось страшне.

— Бовдури, — сказала вона морю, а через двір навскіс кудись швидко йшла та сама лікарка-красуня, назустріч якій кинувся мерзенний Валад.

— Ах, ви так, — похмуро сказала Ліїн і, зовсім забувши, чим закінчилася її остання спроба дізнатися, чим живе невірний жених, побігла надвір.