12 (3)

Прима со-Каєса у відведених йому із дружиною покоях не було.

Зате там була сама дружина — елана Віяла, колись мабуть прекрасна, але зараз вона зів’яла, та й зіпсувала своє обличчя виразом нескінченної гидливості. Вона й на Ромула подивилася так, ніби він був жебраком, що сидів на сходах храму.

На питання про те, де зараз її чоловік, елана скорчила пику ще гидливіше, відразу продемонструвавши своє ставлення до дорогої половинки і заявила, що, напевно, зранку п'є і грає в карти. Те, де він цим займається, вона, на жаль, не знала, але зуміла вказати на того, хто знає — молоденьку служницю-вертихвістку, яка позавчора носила в те загадкове місце новий сюртук, бо той, у якому пішов, нечупара-чоловік зумів чимось забруднити.

Служниця довго плескала на Ромула очима, ніби не вірила, що це саме він перед нею стоїть. А коли її гарненько струсили, тоненько проблеяла, що імператора ж убили. Там, у коридорі, в який нікого не пускають, хтось бачив калюжу крові і запах звідти йшов огидний. І господар дуже радів.

Щоправда, чому саме радів господар, пояснити дівчина до ладу не змогла. Зате відразу погодилася відвести імператора до чоловічого клубу, що утворився в стінах палацу. Вона по дорозі ще щебетала, що Ромулу там сподобається, бо там зібралися чудові чоловіки.

Загалом, тою ще дурепою виявилася, всієї користі, що гарненька й усміхнена.

Ромул, дійшовши до клубу і вислухавши невидиму Лараму, котра зазирнула туди крізь двері, відпустив добру дівчину і озирнувся на вартових, котрі його супроводжували.

Злість вимагала зараз вибити двері.

А вартових було замало, щоб три десятки чоловіків не почали схоплюватися з місць і намагатися вбити нібито мертвого імператора, не чекаючи на сюрпризи від палацу.

— Так, — сказав задумливо. — Підіпріть двері. Нікого не впускайте в цей коридор і відправте когось за підкріпленням. Нам потрібно ще тридцять людей.

Вартові переглянулись і забігали, намагаючись це робити тихо. Притягли звідкись важкий дубовий стілець і заклинили спинкою ручку дверей. Четверо зупинилися біля виходу на сходи, що ведуть до цього коридору. Наймолодший і найшвидший утік.

А Ромул сперся спиною об стіну, заплющив очі і спробував придумати проникливу промову. Таку, щоб проникала глибоко і не давала шансів для різних тлумачень. А краще б лякала до тремтіння. У Малена воно якось виходило.

А промова все ніяк не вигадувала.

І час тягнувся повільно-повільно.

А агресії ставало дедалі більше. І до неї поступово домішувалося невдоволення самим собою.

— А може їх усіх убити і розвісити по стінах для науки іншим? — спитав себе Ромул. Але вирішив, що це залишить крайній випадок. Хоча со-Каесу, звичайно ж, прощати не можна. Малєн примів не прощав, страчував їх за набагато менші провини.

За той час, поки молодий імператор чекав на тридцять вартових і копив злість, з «клубу» ніхто навіть не спробував вийти. Чоловіки, що засідали там, були зайняті дуже важливою справою: вони планували, рахували конкурентів, думали, як їх позбутися, і ділили посади. Принагідно вони намагалися вирішити, з ким варто домовлятися і кого поставити на чолі варти. І коли ця варта, не постукавши, увірвалася до клубу, хтось не дуже тверезо сказав:

— За головою прийшли.

І захихотів.

Варта стала діловито оточувати людей, що сиділи навпроти імпровізованої трибуни. Мовчки.

Люди так само мовчки спостерігали.

І схаменувся першим прим со-Каєсу. Він схопився з місця і почав вимагати, щоб вартові негайно забралися і не заважали відпочивати благородним людям. Що якщо не підуть, доведеться їм за пару днів забратися з палацу.

Що він там ще хотів сказати, Ромул уже слухати не став, просто зайшов до кімнати і тихо спитав:

— Чому ви думаєте, що я погоджуся виконати ваше прохання та звільнити вартових?

— Не може бути, — розгублено сказав хтось.

А хтось нетверезий, що вже встиг висловитися, життєрадісно закричав:

— О, привид!

— Ви не маєте права… — схоже, згадав, що він тут головний прим со-Каєсу.

— Не маю? — ласкаво-ласкаво і дуже здивовано спитав Ромул. — Ви, мабуть, забули, але я все ще тут імператор.

— Фальшивка! — продовжив висловлюватись нетверезий чоловік. — Амулет не спрацював! А в нашого прима сестра прабабки була одружена зі справжнім імператором!

Ромул знайшов його поглядом, це виявився товстенький мужичок, і обдарував його такою усмішкою, що він сповз по стільці і впав на підлогу.

А розпочалися засідання цього клубу якось саме по собі, спочатку, без злого наміру. І навіть без бажання почати інтригу.

Чоловіки просто грали у карти. А приму со-Каєсу в цій справі дуже щастило, і боржників у нього було безліч. Боржники періодично намагалися відігратися, розповідали про везучого прима друзям і просто знайомим. Особливо добре ці оповідання йшли під вино. І поступово кількість охочих обіграти старого со-Каєсу зростала. Просто із спортивного інтересу. Не могло ж його везіння тривати вічно.

Ну, воно й не тривало, час від часу прим програвав. Але потім усе знову поверталося на круги свої. І прийшов той момент, коли прима запідозрили у володінні амулетом, який приваблював удачу. Думали навіть, що тростина, з якою він завжди приходив, і є цей амулет.

Але амулету в нього так і не знайшли.

Зате одна з розмов про нього якось звернула на те, що артефакт у руках у імператора Ромула не спрацював, птах не прилетів, зате не змусили на себе чекати демони. Потім почали говорити, що це недарма. І якось так вийшло, що хтось, тепер навряд чи вдасться згадати, хто саме, заговорив про те, що єдиний син Малена може зовсім не бути його сином. Інших дітей немає.

І про те, що прабабка везучого прима була сестрою імператриці, розмова одного разу зайшла.

І про те, що прим со-Каєсу, можливо, набагато ближче за спорідненістю з попереднім імператором, ніж нинішній імператор.