розділ 12

Злість, що окриляє

Ромул розслабився.

Декілька днів усе було добре. Демонів за допомогою гарпунів прогнали. Розбиту черепицю на двох дахах, на які звалилися гарпуни, що не долетіли до демонів, замінили. Стареньку чиюсь там тещу, чию саме, імператор не вникав, перед якою впав третій гарпун, абияк відпоїли зіллям. Хоча її зять, схоже, вважав би за краще, щоб це не вдалося. Решту навіть не знайшли. Чи полетіли кудись у море, чи хтось вирішив пристосувати їх у своєму господарстві.

Захеканий посильний приніс покаяний лист від со-Яруни. Ще в цьому листі була дуже приваблива пропозиція. І Ромул тепер думав, що з цим робити.

Наречені нарешті відчепились. Чи знайшли собі більш зговірливу жертву, чи самі стали здобиччю. Ромул, якщо чесно, в подробиці не вдавався. Нецікаві вони йому були. А може їх відігнали чутки про загадкову діву, з якою він був заручений із самого дитинства. Колись цю діву вигадала мама. І, як виявилося, була абсолютно права. Те, що імператор все одно на них не одружиться, відразу скоротило кількість мисливиць на нього.

Вартові потихеньку ставали вірними та відданими. Давати клятву на підозрілому камені мало хто відмовився.

І Ромул розслабився.

Знову відчув себе в палаці в безпеці, хоча цьому демони зі щитами сприяли набагато більше, ніж варта з клятвами.

Знову став посеред ночі ходити до бібліотеки, просто тому, що згадав про якусь книгу. Та й звичайними коридорами став користуватися набагато частіше, ніж таємними. За що й поплатився зрештою.

Тому що, як потім виявилося, мало хто знав, що щити над містом з'явилися тільки завдяки присутності живого Ромула. А ось те, що він майже прибрав до рук палацову варту, знали всі і подобалося воно мало кому.

Почалося все банально. Ромул зайшов у свою спальню.

Хоча ні, почалося все ще банальніше. Імператор просто не звернув уваги на надто усміхнених вартових, котрі охороняли двері, що ведуть до його коридору з його кімнатами. Трохи посидів біля вікна в кабінеті, милуючись зірками і тим, як хмари гасять їх одну за одною. Настрій у Ромула був мрійливий. І думки приходили суцільно про той час, коли він, нарешті, стане імператором не гірше за Малена. А ще хотілося спати. І коли хмари затягли півнеба, подався до спальні. А там, у його ліжку, виявилася дівчина. Гола, не надто твереза, вона розвела руки і почала кликати якогось котика.

Ромул навіть не одразу зрозумів, що котик — то він і є.

А що дівчина одна з наречених, що бовталися в палаці без діла, зрозумів тільки коли виволок небачену красу з розмазаною по обличчю фарбою з ліжка і поволок до виходу. Попутно запитуючи, куди ця дурепа поділа одяг?

— У вікно викинула, — заявила дівчина, упираючись і нікуди не бажаючи йти. Потім просяяла, наче щось згадавши, кинулася до Ромула на шию, притискаючись усім тілом і інтимно промуркотіла: — Ви ж не образите дівчину, викинувши в коридор у такому вигляді?

— Ображу, — впевнено сказав імператор. І за кого вони його тримають, посилаючи таких дуреп? Хто саме «вони» Ромул не знав, але був впевнений, що з'ясує.

Дівчина почала говорити якусь дурню про те, наскільки він чудовий. Ромул її ледве віддер від себе. Штовхнув у крісло, дістав з шафи халат і загорнув у нього небачену красу, котра все ще не зрозумілу, що спокушання провалилося.

— Пристойності дотримано, — сказав настільки похмуро, що спокусниця навіть замовкла.

А покірно пішла до виходу тільки після того, як Ромул пригрозив наказати відрубати її дурну голову. За те, що влізла в особисті кімнати імператора. Куди заходити мають право лише особисті слуги. А решта лише в компанії імператора і тільки на його запрошення.

Вигнавши дівчину до загального коридору, Ромул витратив деякий час на те, щоб донести до вартових просту думку — красивих жінок пропускати не можна. Вони нічим не кращі за негарних чоловіків. А ще серед них бувають умілиці, здатні запросто перерізати горло після ночі кохання, підсипати отруту, не чекаючи її, а то й не посоромляться ткнути кинджалом у спину.

Вартові спробували виправдатись тим, що дівчину вони обшукали і на наявність магічного дару про всяк випадок перевірили, але Ромул все одно наступного, хто таке допустить, пообіцяв викинути слідом за дівчиною.

Невдачлива спокусниця за той час, поки він вичитував варту, чи протверезіла, чи порозумнішала, але пручатися далі не стала. Покірно пішла слідом за Ромулом, який вирішив довести її до наречених і попередити інших красунь, що так робити не слід. Тому що та, яка спробує щось подібне влаштувати після попередження, вилетить із палацу, у тому вигляді, в якому чекатиме імператора. А ще він збирався пояснити цим дурепам, що вони можуть хоч усім натовпом його чекати. Одружуватися через постраждалу «честь» ні він, ні якийсь інший дурень не стане. Тому що свято для наречених закінчилося, одружуватися з ними зараз зовсім не обов'язково і, якщо в їхніх чарівних голівках є хоч крапелька розуму, вони будуть поводитися тихо і скромно. І берегти ту саму честь. Тому що, якщо не вбережуть, може виявитися, що і з пошуками нареченого поза палацом виникнуть проблеми.

— Дуенею почуваюся, — похмуро пробурмотів Ромул і повернув у черговий коридор.

Першою його думкою було, що даремно він не взяв із собою варту. І ця думка з'явилася раніше, ніж три невиразні тіні, котрі вискочили з-за прапорів, що звисали по обидва боки зі стелі, виставили перед собою арбалети.

Ромул спробував відступити і наткнувся спиною на щит, якого ще мить тому не було. А дурна дівчина вирвалася і кинулася вперед, кричачи якусь нісенітницю про те, що мерзенний імператор відмовляється одружуватися. За що й отримала арбалетний болт, що пробив їй шию. Падала дівчина довго-довго. Стрілець, схоже, зовсім не очікував, що попаде саме в неї, та й двоє його приятелів на якусь мить завмерли, Ромулу якраз вистачило, щоб намацати на шиї один із амулетів і активувати захист, молячись богам рівноваги, щоб заряду там було багато.