9 (4)

Ліїн, тримаючись за руку Юміла, спостерігала за ритуалом, який проводили в круглому залі, порожньому та гулкому.

Знаходився зал у школі для вогняних магів. Десь глибоко в її надрах, бо крім овальної заскленої дірки в куполі, інших вікон у ньому не було. Натомість у цей зал вели аж п'ять дверей. Купол підтримувався колонами, які стояли попарно. А між колонами та дверима, під самою стелею, були оглядові, учнівські, як сказала Мелана, балкони, на які можна було потрапити, пройшовши по складній системі переходів і сходів. З пастками, як натякнула та сама Мелана. Втім, у коридорах, які вели до цієї зали, теж були пастки. Не смертельні, а так, щоб затримати, а то й приспати зайво цікавих дітей, здатних збити якісь налаштування.

Магічне коло, що зібралося внизу, стояло нерухомо. Впізнати людей не виходило, вони всі були у темно-синіх плащах із глибокими каптурами. Юміл сказав, що це потрібно для того, щоб бічний зір не відволікав від плетіння загального візерунка. На білому овальному камені, схожому на жертовник, до якого маги стояли обличчям, лежав розсип звичайних сірих каменів, зібраних на березі моря.

І якщо просто дивитися, здавалося, що нічого не відбувається. А от якщо дивитися на плетіння, що формується, то відразу ставав помітним і резонуючий барабаном захист, і тонкі нитки сили, що поступово обплітають сірі камінчики і вбираються в них, і відблиски дару, що коливаються язиками над магами в такт барабану-захисту. А ще відчувалося, як закручується і поступово стискається невидима пружина, дуже сильна. І якщо коло магів її не втримає, то вона знесе і їх, і балкони зі спостерігачами, яким треба щось зрозуміти і чогось навчитися, і купол.

І, якщо чесно, Ліїн було моторошно. І при цьому вона дивилася з жадібністю, намагаючись розібратися в складному плетінні магів, що взаємодіють, ледь не танцювала від нетерпіння і розуміла, що поставить цілу тисячу питань. Усім, кого зловить. Спочатку Юмілу, потім Мелані, потім Мікалу, який напевно зрозуміє більше, ніж сама Ліїн, потім, напевно, і Валаду, який затіяв цей дивний ритуал.

А закінчилося все несподівано. Барабан-захист застиг, наче онімів. Величезне плетиво, що розкинулося на підлозі зали, розлетілося сірими метеликами і розтануло. Пружина просто розвернулася, перетворившись на смугу, і ніби пірнула в білий камінь-жертовник. А сила, коконами облітаючи сірі камінці, ущільнилася, витончилась і стала схожа на тоненьку шкірку, від якої віяло силою і могутністю.

— Отак і створюються «давні артефакти», — пробурмотів Юміл.

А Ліїн тільки кивнула, розуміючи, що зараз питань у неї ще більше.

Як перетворювали «давні артефакти» на дрібних коричневих пташок незрозумілого виду, Ліїн не бачила. Вона в той час якраз спускалася численними сходами з балкона. Зате, як їх відпускали, шепочучи ім'я адресата, вплітаючи його образ у спрямовуючу нитку до столиці, поспостерігала.

— А хтось інший їх зловити не може? — запитала.

Від пташок теж несло силою, і дівчина розуміла, що допитливі маги повз таке не пройдуть.

— Не зможуть. Хіба що ці пташки самі в море впадуть чи їхні демони зжеруть. А так, в руки вони не дадуться, ловчу сіть поглинуть. Тож хоч частина, але долетить, — впевнено сказав Юміл.

— Ага, — задумливо озвалася Ліїн. — А імператор Ромул звідки дізнається, що то за пташки і навіщо вони потрібні?

— А йому я скажу, — буркливо промовив майже невидимий при денному світлі Мален. — Ось зараз трохи підживлюся силою і вирушу. Заодно подивлюся, що там у палаці відбувається, поки пташки не долетіли. Поспостерігаю за життям моїх колишніх підданих. Одного хитромудрого радника навідаю, бо йому там, мабуть, нудно сидіти в захисному колі. Так, так і зроблю.

Ліїн чомусь усміхнулась і подивилася на небо, в якому давно розчинилися дрібні пташки. І уявила, як вони летять далі. Занадто швидко для звичайних птахів, бо поспішають. Але це й байдуже. Хто їх там побачить? І птахи справді летіли. Над спокійним морем та над чужими островами. Над хвилями, що піднялися, і над рибальським човном, що поспішає повернутися на острів з уловом. Пролетіли стрілами шторм, потім знову тихі води, а потім пролетіли над кораблем, на палубі якого стояли дві молоді жінки, обидві світловолосі та задумливі.

Жінки птахів, створених з каменів, не роздивились, але обидві повернули голови в їхній бік, бо відчули велику силу, що пронеслася в небі. Потім та, що була нижчою і чия краса була теплішою, мерзлякувато повела плечима, і подивилася на далеке марево щита, що прикривав кораблі супроводу.

— Не розумію, — сказала тихо. — Навіщо їх ховати, якщо навіть я бачу, що там щось є.

Та, що була вищою, холоднішою і величнішою, посміхнулася і похитала головою.

— Ти бачиш тільки тому, що в тобі теж є сила. Навіть якщо не знайшли стихійний дар, ти все одно маг, хоч і своєрідний. Звідкись твої видіння майбутнього беруться, — пояснила спокійно. — А можливо, якщо тебе повчити, то й з якимись простенькими плетіннями зможеш працювати. Сила завжди сила, який би в неї не був напрямок.

Маяліна зітхнула, погладила теплу дошку борту і таки запитала:

— Але якщо їх бачать маги, навіщо ховати?

— Ось дурненька, — беззлобно й необразливо сказала Сорра. — На чужих кораблях може не бути магів. А якщо є, то що вони там роздивляться? Побачать, що хтось щось ховає. А хто й що, не зрозуміють. І скільки там кораблів насправді не дізнаються. А це вже перевага, велика.

Маяліна тільки зітхнула, але вирішила, що, напевно, чоловік Фіалки краще розуміється на тому, як маскувати охорону дружини. Він її кохає. Маяліна бачила, як він дивився на неї.

А сама Фіалка лише бурчить. Дурна.