розділ 9

Людські відносини

Юміл прокинувся наступного ранку. Здивовано озирнувся, спробував підвестися і, охнувши, впав назад у ліжко, налякавши Ліїн. А виявилось, у нього просто заніміла рука.

Вислухавши розповідь дружини про те, що з нього витягли якусь темну сутність, і що Валад просто цю сутність виманював, Юміл тихо хмикнув, але Ліїн нічого казати не став. Він її нареченого-вчителя знав краще. А їй, незважаючи ні на що, хотілося вірити в доброту та справедливість. І вона б напевно почала доводити, що Юміл помиляється. Свою дружину він також вивчив непогано.

Що робити далі, бравий капітан уявляв невиразно.

Валаду доведеться подякувати, всупереч бажанню, у цьому Ліїн має рацію. А далі? У тому, що в нього більше досвіду, умінь, сили, а можливо і таланту, Валад теж напевно правий, але це не означало, що слід мовчки і терпляче вислуховувати все, що він скаже.

І вимагати забратися Юміл від Валада теж не став би. Такими союзниками розкидаються лише повні ідіоти.

Отже, подумавши, сходивши до лікаря, який підтвердив, що тепер усе гаразд, Юміл вирішив піти і потренуватися. Побити опудало, набите піском, раз із Валадом не виходить. І наступного разу, перш ніж розпочинати бій, треба буде випити зілля, яким користуються нічні вовки, коли працюють. І це навіть не буде нечесно. Тому що Валад і без зілля вміє прискорювати реакцію, збільшувати витривалість та темп, ігнорувати біль. Він давно навчився змінювати тіла, які йому дісталися, про це говорила Мелана. А останнє і без змін було непоганим. Пощастило цього разу любителю підбирати нежиттєздатні тіла та перебудовувати їх під себе.

Юміл сплюнув і врізав опудало по голові, намагаючись вкласти в удар всю енергію тіла. Хоча насправді це все одно не дало б багато. Ніхто не стане подібно до опудала стояти і чекати, поки його вдарять.

— Коли вже Айдек повернеться? — спитав Юміл у опудала.

Воно у відповідь промовчало.

Зате зверху весело запитали:

— Потрібен партнер для танців?

Капітан Велівера зітхнув, нагадав собі, що треба бути вдячним і подивився на того, хто говорив.

Валад сидів на паркані, що обгороджував полігон зі смугою перешкод, опудалами для биття і всім іншим, призначеним більше для того, щоб було де скинути надлишки енергії і позбутися бажання набити морду набридливому приятелю, ніж для тренувань. Виглядав блондин задоволеним життям та своїм місцем у ньому. І сидіти на паркані йому явно подобалося. І дякувати йому не хотілося.

— Тож потрібен партнер для танців? — знову спитав Валад, похитавши ногою, мов хлопчисько. — А то, дивлюсь, нинішній нечуйний, а зі мною може чогось і навчишся.

— Не треба, — похмуро сказав Юміл.

— Даремно. Я чудовий учитель, можеш у дружини спитати. — як ні в чому не бувало продовжив Валад. — А так, тільки дарма час втратиш.

— Без тебе навчуся, — відсторонено сказав Юміл, нагадавши собі, що вирішив більше з цією людиною не сперечатися, хоч би якийсь час.

— Ти думаєш? А давай посперечаємось. Якщо через тиждень я поб’ю тебе з такою ж легкістю, тоді… О, давай на Ліїн закладемось, якщо я правий…

— Іди в дупу до демона, — чітко сказав Юміл і врізав опудало по голові так, що вона відірвалася і полетіла, важко шльопнувшись на пісок.

— Невдячний, — чимось захопився Валад.

— Іди в дупу до демона, — повторив Юміл.

— Боїшся програти? — поцікавився Валад. — І розумієш, що займаєшся дурнею.

— Іди…

— Та зрозумів я, зрозумів, невдячний хлопчисько, — сумно сказав Валад і зник, зістрибнувши із паркану.

А Юміл зітхнув і пішов до цілого опудала, вирішивши, що краще бити його, ніж бігти з криками за Валадом. Хоча хотілося. І незрозуміло було, чого ця людина насправді хоче.

***

Що робити з імператорськими нареченими ніхто навіть не спробував вирішити. Не до них, коли в самий невідповідний момент вмирає імператриця. Тихо виїхати дівчата чи не наважилися, чи не захотіли, чи не зрозуміли, що це теж вихід. Так і вийшло, що вони залишились у палаці, блукати неприкаяними тінями та шукати пригоди на свою дівочу честь.

Молодому імператору теж було не до наречених. Він спочатку під покровом ночі сортував амулети винесені із скарбниці. Нічого особливо цінного там не було. Усі цінне винесли до нього, а можливо, ніколи в скарбницю не заносили, але дещо могло стати в нагоді. Особливо з огляду на те, що сам він не маг, а примарна Ларама весь час сидіти біля нього і охороняти не могла, хоч вона старалася.

Амулети зі скарбниці Ромул забрав дуже вчасно. Не минуло й дня, як хтось спробував повторити його подвиг, був зловлений і по-звірячому вбитий одразу трьома магами. Котрі нібито випадково проходили повз, у що молодий імператор не вірив, але говорити їм про це не став. Ці ж маги запідозрили, що у вбитого незрозумій кого були спільники, і вони встигли втекти, забравши амулети. Ромул їх, звісно, ​​не переконував.

Інша проблема молодого імператора була у прислузі. Він був би радий нікого не впускати до своїх кімнат, але не сумнівався, що відібрати всі ключі не вийде, та й прибирати сам не мав наміру. Ще він був упевнений, що покоївки вже десять разів перерили його речі в пошуках чогось цікавого, а то й схованки пошукали. І зберігав усе цінне в потаємних переходах, темних, не дуже чистих, але, схоже, надійних. Туди навіть Ларама потрапити не змогла, хоч як намагалася. І Ромул був дуже радий, що Мален про ці таємні переходи йому розповів. Хоча сумнівався, що розповів про всі.

Третя проблема була у нестачі людей і в тому, що взяти їх ніде. Ромул просто нікому не довіряв. Дурнувато посміхався, коли приходили радники, розповідали про свою вірність, підсовували папери, доносили один на одного. Вдавав, що не розуміє, на який союз натякала група придворних, які уявили себе вершителями доль, і зовсім не здивувався, коли цю групу досить скоро прорідили. Хто розумніше, старанно пробивався в друзі, мабуть вирішивши, що як ширма Ромул цілком собі підійде. Хоча б на початку. Тим більш, найбільша і найсильніша група, яка мала намір перекроїти імперію собі на благо, поступово вимирала. І Ромул розумів, що втрачає час, що слід ловити рибку в цій каламутній воді, перетворюючись із ширми на щось вагоміше. І не міг розпочати. Бо загалом нікому не довіряв. Тому що той, на кого вирішив спертися, щось йому пообіцявши, завтра міг тихо померти, залишивши імператора з ще більшою кількістю проблем, ніж зараз.