розділ 8

Сміливі жінки

За тим, як з Юміла витягують щось невидиме, але, судячи з тихої лайки колишнього придворного мага, дуже хитромудре, Ліїн спостерігала, сидячи з ногами в кріслі. Її не вигнали, Валад ще й наказав дивитися і вчитися, але розмовляти і ворушитися без потреби заборонили. Тому що могло відволікти. Ось вона й сиділа, відчуваючи, як дерев’яніє спина і починає боліти поперек, подумки проклинала Золоті Тумани разом із їхнім королем, і чекала.

Чекала.

Чекала.

А потім Юміл з хрипом задихав і засмикався. Валад, який не брав участі в витягуванні, але стояв поруч, навалився йому на ноги. Колишній придворний маг притиснув плечі. А Мелана різко підняла руку над головою, ніби ввела в голку надто довгу нитку, на мить завмерла, а потім видихнула:

— Все.

І Юміл обм'як.

— Все, — повторив слідом за Меланою Валад і помахав Ліїн рукою. — Можеш забирати свій скарб, учениця.

Ліїн кивнула. Обережно розпрямила ноги, трохи прогнулась назад, повертаючи спині чутливість, а потім підвелася і пішла до чоловіка. Обережно та повільно. Чомусь боячись того, що може побачити.

Як виявилося, дарма. Виглядав Юміл таким же побитим і блідим, але точно не вмираючим.

— Лікувати його силою зараз не можна. І так вплив був вищий за допустимий рівень, але інакше ми б пітьму не спіймали, — тихенько сказала Мелана.

— Та нічого з ним не станеться. Можна подумати, я звір якийсь і всі нутрощі йому відбив, — невдоволено пробурчав Валад. — Переносьте цього сплячого красеня, компрес із цілющим зіллям йому на фізіономію наліпіть і нехай лежить. До ранку точно огортається.

Мелана тільки зітхнула, а Ліїн зробила зусилля і не стала дивитись на колишнього нареченого. І нічого йому говорити не стала, хоч дуже хотілося.

З одного боку хотілося подякувати.

З іншого — заверещати, вчепитися нігтями в обличчя і обізвати дуже заковиристо.

Тому Ліїн мовчала. Мовчки йшла слідом за слугами, що несли Юмила. Потім дочекалася Мелану, яка принесла мазь, для побитої пики душечки, поводила руками над сплячим чоловіком і сказала, що Валад дійсно нічого не відбив. А коли Мелана пішла, Ліїн сіла в крісло поруч із ліжком, довго дивилася, як Юміл дихає і непомітно заснула. І снилося їй, що вона з криками і прокляттями ганяється по саду з великим веслом у руках. А від неї зі сміхом тікають Юміл та Валад, чомусь тримаючись за руки, як пара шкодливих хлопчаків.

А вранці померла імператриця Кадія, але цю новину мешканці Хребта Дракона дізнались лише надвечір. Повідомити раніше у тих, хто залишився у столиці, не вийшло.

***

Взагалі Каяру слід було відвезти дружину на острови Хребет Дракона ще півмісяця тому. Йому про це неодноразово нагадували. Бо небезпечно.

Про небезпеку Каяр знав. Про те, що без нього одне із повних магічних кіл не може зібратися — теж. Та й усе інше, що могли йому сказати, знав не гірше. Але родичі... Особливо мама. Та й батько не відставав від неї.

Вони обидва, та й брати, немов забули, що досі були не раді Каяру, котрий вічно вляпується в різні історії, і слали листи з проханнями приїхати разом з дружиною і погостювати.

Іноді йому здавалося, що вони хочуть просто переконатися в її існуванні. Ну, не вірять, що недолугий Каяр міг одружитися з цілою спадкоємицею цілого архіпелагу. Їм хочеться до спадкоємиці доторкнутися, а може й розповісти їй щось непривабливе про чоловіка. Незрозуміло, навіщо. На вигляд Маяліна була звичайною дівчиною, на ній ніде не написано, що саме її дитина успадковує титул прима і що до титулу додаються острови.

Ось так і вийшло, що в той час, коли мали вже перебувати на Хребті Дракона, Каяр та Маяліна пливли в гості. А оскільки бачити родичів Каяр зовсім не прагнув, не готовий він був знову слухати натхненні розповіді про свою недолугість, марність та інші недоліки, дорога трохи затяглася. Подружжя сходило з кораблів і вирушало гуляти красивими містами, залишаючись там на день-два. Сідали на інший корабель і знову по дорозі зустрічали щось гарне чи просто цікаве. І Маяліна, сміючись, казала, що почувається так, наче заміж вийшла лише вчора. Та й Каяру ця подорож подобалася.

На острів Третя Перлина вони зійшли, коли до родичів, які чекали в гості, було вже рукою подати. Якби не вирішили провести пару днів на цьому острові, то уже їли б пиріг матінки Каяра і вислуховували її щебет про те, яким він був безглуздим хлопчиськом.

Третя Перлина була островом білих скель, зеленої піни чагарників, що примудрялися закріплюватися в будь-якій щілині, повисаючи над прірвами, ванілі, яку вирощували місцеві жителі у парниках, та чорної гіркої кави, яку вони пили.

А ще це був острів сходів. Різних. Широких кам'яних, вирубаних у скелях. Старих та небезпечних дерев'яних. Закручених спіраллю навколо скелі, на якій стояв маяк або чиясь оглядова вежа. І прямих, що нагадували про столицю.

Будинки на цьому острові теж намагалися скластися у сходи. Вони стояли на терасах один над одним. На дахах цвіли троянди, а поряд із входом – жасмин. Дикий виноград і хміль обплітали хисткі декоративні паркани, а вздовж доріжок обов'язково стояли вазони з квітами.

Місто було гарне і явно процвітало.

І Маяліні, яка в дитинстві не покидала рідний маєток, а в юності — школу для шляхетних дівчат, воно дуже подобався. Вона вбирала сонячне світло, заглядала в чаші невеликих фонтанів, їла солодощі з виноградного соку і посміхалася. І Каяр теж посміхався. Радувати Маяліну було дуже приємно.

І, напевно, все обійшлося б, якби вони не зацікавилися, звідки береться сік для солодощів, і їх не направили на південний край острова, де він знижувався, пропадали білі скелі, зате з'являвся родючий ґрунт, на якому можна було вирощувати виноград.

А ще там можна було покататися на місцевій породі коней і помилуватися водоспадом, що падає у велику яму, утворюючи на її дні крихітне озерце, вода з якого, тільки-но встигнувши витекти, тут же пропадала під землею, пірнаючи в ущелину.