7 (5)

— Підходяще місце, — сказав Валад, зупинившись посеред галявини. — Навіть каміння немає, об яке можна випадково розбити голову. Підходить.

Юміл тільки кивнув і поворушив траву ногою.

— Отже, як там належить проводити дуелі… — знову заговорив Валад.

— Це не дуель, — кинув Юміл, який розумів, що це якась дурість, особливо з його боку. Але вдіяти нічого не міг. Саме той випадок, коли відступати ще дурніше.

— Не має значення, — пробурчав Валад. — Так… Вибір зброї насамперед…

— Спершу виклик, потім вибір секундантів, а вони мають обговорити зброю, — знову перебив міркування супротивника Юміл.

— Ну, виклик у нас відбувся фактично. А секунданти? Та навіщо вони нам? Тож зброя. А тут у нас є проблема. Як маг якесь щеня Велівера набагато слабше, ніж я. Незважаючи на талант. Ну, чи не слабше, а недосвідченіше. Так, точніше. І винен він у цьому сам, то протестував, то від учителів бігав, а коли підріс, обзавівся крапелькою мізків і зрозумів, що магія теж зброя, з'явилися й інші обов'язки. І тепер наздоганяти дуже складно, так, малюк?

Малюк похмуро посміхнувся і нічого не відповів.

— А все ці жінки зі своєю любов’ю. Жорсткіше треба було бути з тим розпещеним пацаном, жорсткіше. Але чого вже тепер? З мечем, на жаль, все ще гірше. Насправді мене вчили у таких місцях, що вам усім тут і не снилося. У тих місцях демонів уміють мечами вбивати, уявляєш? А відновлювати навички я навчився ще після третього перетворення. Так що, на жаль, але з мечем теж нічого не вийде. Хіба що нудьга та побиття немовляти. Так, проблема. І яку зброю нам вибрати?

Валад потер пальцями підборіддя і подивився на Юміла, що мовчав.

— Не пропонуєш? Ну добре. Все одно нічого, крім кулаків, не залишається, хоча і тут у дрібного цуценя нічого не вийде. Взагалі нічого. І досвіду не вистачає. І маси. І... Втім, про розум я вже говорив. Був би розумний, не відкривав би рота і не потрапив би в таку ситуацію. Потрібно дуже акуратно вибирати людей, на яких можна гавкати. Ну, або рости над собою, якщо хочеться гавкати когось, хто сильніше за тебе теперішнього. А то отримаєш черевиком по морді і не встигнеш зрозуміти, що сталося. Так і валятимешся в пилюці, здихаючи і скигляючи. Але рости над собою складно, вічно часу не вистачає. А гавкати так легко. Так…

І ось після цього "так" Юміл його і вдарив. З розвороту, щоб тіло саме несло кулак вперед, в щелепу.

Валад дивно хрюкнув і сів на траву. Задумливо помацав обличчя, весело подивився на похмурого Юміла і сказав:

— Нечемне цуценя. Але удар вже кращий. Щоправда, даремно ти завмер.

Встав Валад неквапом, обтрусив штани, широко посміхнувся.

— Почнемо? — спитав, а потім вдарив у коліно.

Не дістав, правда, і сам Юміл його не дістав, промахнувшись повз вухо. Різко хитнувся назад, отримавши замість голови по плечу, зумів ударити по корпусу, не зрозумівши куди саме, і все-таки отримав по коліну. І саме зараз зрозумів, що не так.

Ця тварюка рухалася надто швидко. Встигаючи відступити, повернутися і вдарити, поки супротивник тільки замахувався.

Юміл би теж так міг. Якби випив зілля із тих, якими іноді зловживають нічні вовки, ті, які «сила».

— Ах ти…

Юміл відскочив, потім ступив назад.

А Валад знову посміхнувся, широко й глузливо.

— Яке спостережливе цуценя, — пробурчав так, що незрозуміло було, хвалить чи знущається. — Це не магія, не зілля, не… Власне, це вроджене і натреноване. В одних талант до магії вогню, в інших до вміння бити морди всяким хлопчакам, що зарвалися. Одні свої таланти розвивають, інші від них бігають і кричать при цьому про свободу. Смішно, так?

— Брешеш, — видихнув Юміл.

— Навіть якщо й брешу, що ти робитимеш? Будеш бігати від мене по лужку? А сам сказав, що це не шляхетна дуель.

Юміл завмер, хоча найбільше на світі хотілося кинутися вперед і почати бити цю людину. Просто бити, наплювавши на захист. Дурниця якась.

— Злишся? — задоволено спитав Валад. — Це добре. Продовжимо.

І просто ступив уперед, змастившись у тінь.

Юміл інстинктивно шарахнувся вліво і навіть зумів кудись його вдарити, а потім бій перетворився на бійку, коли б'єш абияк, не думаючи. Тримаєшся на ногах тільки завдяки зростаючій злості. Майже не захищаєшся, бо ніколи, та й не видно від кого і коли захищатись. І ухилятися нікуди, бо простір став маленьким і за спиною теж хтось б'ється, бо там жарко і пахне кров'ю.

І Юміл забув, що насправді нікого за спиною немає і бути не може. І що Айдека далеко справа теж немає, і він там лавкою по головах нікого не б'є. Відчуття підмінили реальність і Юміл в них зник. І з усього існуючого насправді залишився лише супротивник. Який набагато сильніший, спритніший і швидший. Але ж це не привід здаватися?

***

Мелана під розмову про чоловічі недоліки та їхні ж достоїнства дістала з шафи темну пляшку, в якій плавали якісь гілочки. Розвела її вміст навпіл з водою в чашці і дала Ліїн, щоб заспокоїлася і щоб кошмари сьогодні не снилися.

Лін слухняно спробувала рідину, що пахла квітами, а потім стала пити маленькими ковтками. Тому що було смачно і запах напою справді заспокоював та налаштовував на мирний лад.

Від чоловіків розмова плавно перетекла на мапу з різнокольоровими плямами та співвідношення сил різних флотів. На те, що насправді цих флотів все-таки більше. Просто той самий купецький, який можна зібрати з їхніх кораблів супроводу, або так званий «Акулячий», на якому мисливці промишляють цінну рибу і дурних купців, котрі не переймаються охороною, неспрацьовані. Та й їхнім капітанам домовитись дуже складно. Об'єднати їх може хіба дуже цінний видобуток, як тих же піратів.

Ліїн неврахованими флотами зацікавилася.

Мелана пішла до шафи, діставати чиїсь мемуари.

А в двері постукали.

Потім ще раз, а потім, так і не дочекавшись господині кімнати, що повільно йшла на стукіт, двері різко відчинилися і увійшов Валад з побитим, залитим кров'ю з розсіченої брови обличчям.