7 (3)

— Де вас носить? Ми вас чекаємо! Нарешті всі зібралися, так тут ви пропали! Ось такі слова наказала сказати ваша матінка, якщо ми вас побачимо, — досить життєрадісно прозвітував вартовий на воротах Верхнього міста.

— Що ще сталося? — щиро здивувався Юміл.

— Не знаємо. Але вас наказано відправити у внутрішній арсенал.

Юміл важко зітхнув, подивився на Ліїн, якій явно ні в які внутрішні арсенали не хотілося, і про всяк випадок уточнив:

— Тільки мене?

— Ні, що ви. Вас обох, — браво відповів вартовий.

Ліїн тихенько зітхнула.

До палацу полум'яних крил, вони їхали повільно-повільно. Ліїн розглядала будинки, наче вперше їх бачила. Юміл про щось старанно думав.

Взагалі палац, коли Ліїн, нарешті, повернулася на свої острови, виглядав старою руїною, що потворила Верхнє місто — фактично фортеця всередині столиці земель со-Ялата. Зовні виглядав. Насправді все виявилося не так плачевно. Захисні та зміцнюючі плетіння не встигли розсипатися через відсутність підживлення. Дах швидко заново перекрили. Фасад, з барельєфами, що обвалилися, і посірілими білими дівами, відремонтували. Повернули у вікна скло. І навіть частково зрізали плющ, що розрісся.

Внутрішні приміщення виявилися взагалі цілими і ніби недоторканими часом. Зовнішні теж виглядали непогано, якщо не враховувати кудись зниклі меблі і вибиті вікна. Тож усе було непогано. Незважаючи на те, що сім'я Ліїн у цьому палаці не жила вже років двісті, лише зрідка приїжджаючи на свята. І палац давно перетворився ледь не на казарму, яка мала багато порожніх, закритих кімнат. Сім'я чомусь воліла жити у невеликому, порівняно з палацом, будинку. Чому, Ліїн не знала. Та й знати, щиро кажучи, не хотіла. А на прокляття та іншу гидоту палац перевірили.

Може, він не сподобався чиїсь дружині старомодністю. А наступне покоління просто полінувалося переїжджати назад.

Втім, палац теж був фортецею, фортецею у фортеці. І саме цим зараз Ліїн подобався.

— Цікаво, навіщо ми комусь знадобились? — тихенько запитала дівчина саму себе, коли доїхала до воріт палацу.

Вона підозрювала, що всі, хто там зібрався, зіпсують такий гарний настрій. І їй зовсім не хотіла йти до них. Хотілося, ніби маленькій інфантильній дівчинці, прикинутися хворою і повільно піти до своїх кімнат. Але вона, на жаль, давно не була маленькою і вчинити так не могла. Бо якщо буде перекладати всі проблеми на інших, навіть не намагаючись розібратися, яка вона буде господиня? Та швидше за все взагалі не господиня. Так вивіска. Красива лялька, обов'язок якої сяяти на балах.

— Приручаєш собачку? Розумна дівчинка, — голос Валада пролунав так несподівано, що Ліїн сахнулась.

Вона замислилася, подивившись на вікна, за багатьма з яких уже горіло світло, і, чекаючи на чоловіка, який вирішив особисто відвести коней у стайню. Просто стояла і милувалася заходом сонця над морем. Жовто-червоним, з чорними розчерками перистих хмар. Наче небо й саме не могло вирішити, що напророчити на завтра любителям погадати по заходах сонця.

І, напевно, захопилася, як заходом сонця з вікнами, так і своїми думками, дозволивши Владу підкрастися.

— Що? — недовірливо спитала дівчина.

— Розумниця, говорю. — Валад усміхався, трохи самовдоволено, ніби вона нарешті зробила щось таке, чого він дуже довго домагався від неї. — Цю собачку треба спочатку приручити. Добром і ласкою. Ласку він любить. І взагалі, корисний песик, породистий.

— Що? — повторила Ліїн, розуміючи, що тепер можна сміливо йти у внутрішній арсенал, бо настрій безнадійно зіпсований.

— Ну, і йому, гадаю, сподобалося. Сподіваюся, ти вчинила як справжня жінка і поставила завуальовану умову, за якої ти його знову захочиш приголубити...

— Ах ти…

Ні, Ліїн лише хотіла відважити ляпас цьому гаду, від якого ще й алкоголем смерділо так, ніби він викупався в чані, в якому місцеві умільці готують мерзенну, але дуже міцну гидоту з синіх ведмежих ягід. А натомість зі злості вийшов удар вітром, і летів Валад дуже гарно, шкода тільки, що вниз — у цьому місці скельний виступ, на якому стояло Верхнє місто, обривався до Нижнього досить глибокої прірвою.

— Гад! — вигукнула Ліїн і, перш ніж ця наволоч розбила голову об кам'яну бруківку, зуміла підхопити його в обійми вітру і практично закинути назад.

А Валад, сволота, ще й сміятися став.

— Ненавиджу. Ось тебе я ненавиджу все-таки більше. Ідіот! Придурок!

Валад лежав і реготав і вставати, мабуть, не збирався.

— Гад!

А потім Ліїн вдарила його ногою в бік і гордо пішла. Хоча хотілося забити його до смерті. Насамперед за те, що зіпсував такий гарний настрій. А потім за те, що так легко прорахував її реакцію на провокацію, як вона тепер розуміла. І за те, що сказав про це у такій формі. І за те, що образив Юміла.

— Ця сволота мене дуже добре знає, — сумно визнала Ліїн, відійшовши досить далеко. — І тепер зовсім незрозуміло, чого він домагається.

Юміла цього разу вона чекала на сходах. Усміхнулася йому у відповідь, цілком собі щиро, бо несподівано для себе зрозуміла, що обличчя в нього справді породисте, і цілеспрямованість з упевненістю дуже цьому обличчю личать.

Тож і до внутрішнього арсеналу вона заходила майже заспокоївшись.

І навіть не відреагувала на те, що Валад прийшов слідом, все ще посміюючись і поширюючи довкола себе сивушний запах. Вона просто стояла, тримаючись за передпліччя чоловіка, як і належить хорошій дружині, і дивилася. Спочатку дивилася на присутніх, з подивом відзначаючи, що, крім добре знайомих людей, в арсеналі, біля величезної мапи на стіні, стоять і зовсім незнайомі люди. Потім відповідала на вітальні кивки від Мелани, Мікала, Кадмії Ловарі та багатьох інших. Потім не без цікавості спостерігала, як Валада приводять до тями якимось протверезним амулетом, через який він схопився за живіт і нахилився так, що тільки дивом не впав. А потім і за тим, як Мікал досить швидко накладає захисні щити, що поглинають шум, і напевно ті, які могли вберегти від підглядання. Мікал узагалі був майстром захисту. Він з однаковою легкістю що створював його, що ламав.