2 (2)

Третьою «радісною» звісткою для Юміла Велівери стало те, що на пошуки конкурентів вирішила вирушити Ліїн.

Вона, як на зло, знайшлася в навчальній кімнаті Мікала. Він їй щось пояснював про кільцювання амулетів. А Ліїн слухала та намагалася намалювати кільця на аркуші паперу.

А Юміл чомусь не додумався до того, що з Мікалом слід поговорити наодинці. Власне, йому просто було приємно дивитися на дружину, одягнену як хлопчик. Вона в такому вбранні виглядала особливо маленькою та зворушливою. І посміхалася загадково та обіцяюче. Ось тільки наприкінці розмови замість того, щоб пообіцяти Мікалу навчитися малювати амулетні кільця, вона схопилася на ноги і заявила:

— Я теж піду.

— Що? — не повірив своїм вухам Юміл, який вважав, що дружину треба берегти від небезпек, а не тягнути туди, де вони є.

— Мені потрібна практика, — гордо сказала Ліїн. — Тому що вивчати бойову магію в теорії і не намагатися застосовувати її — дурість. Реальність може сильно відрізнятися від теорії, і навіть навчальних боїв.

Мікал замість того, щоб осадити ученицю, схвально щось буркнув, і Ліїн, гордо задерши ніс, сказала, що швидко збереться і втекла.

Юміл навіть нічого заперечити не встиг, так і залишився стояти з відчуттям, що відбувається щось не те.

— Вона має рацію, бойовим магам потрібна практика, — заявив Мікал, помилувавшись обличчям молодшого Велівери. — Інакше користі з її навчання не буде.

— Вона навчається про всяк випадок, — сказав Юміл.

— Цей випадок, якщо він станеться, без практики може стати набагато небезпечнішим, ніж є насправді, — спробував пояснити свою позицію Мікал.

І Юміл тільки махнув рукою, втішаючи себе тим, що дружина носить амулет-кораблик. І якщо  трапися щось, досвідчений Мален зможе її захистити, навіть якщо вона не встигне відреагувати.

***

Маг, який поспішно залишив повстанців і золотошукачів, і зумів непоміченим прослизнути між флотами, що йшли до заболочених островів, приблизно в цей же час вирішив, що настав час поповнити запаси води. Тому що опріснення солоної забирало надто багато часу, уваги та й енергії. Саме з цією метою він вивчав обшарпану по краях мапу і намагався зрозуміти, чи може бути на невеликому і безлюдному острівці та сама вода, чи це просто скеля, що стирчить над хвилями.

— Хоч відпочину, — вирішив нарешті маг і, ігноруючи невдалий напрямок вітру, погнав свій човен до острівця.

Двоє мужиків, які власне цей човен йому позичили і збиралися потім забрати, разом із невеликою, але солідною купкою золота, дивилися на нього із захопленням. «Мала акула» насправді було звичайним рибальським човном, в міру неповоротким і таким, що не вміє розвивати великі швидкості. З моменту його побудови на ньому возили або рибу, або контрабанду, або навіть контрабанду, заховану під рибою. Контрабанда була така собі, нічого особливо дорогого і небезпечного, але сім'ї і вона була чудовою підмогою. Поступово рибалки заробили собі повагу за вміння не потрапляти на очі патрулям, а якщо попалися, не панікувати і не намагатися втекти. Адже все одно наздоженуть. А так, підійдуть неквапливо, побачать простецькі фізіономії рибалок, понюхають рибного запаху, що в'ївся в човен, і відпустять з миром. Копатися в риб'ячих тушках, а то й порохах «для однієї цілительки, яка робить з них мазі», досі ні в кого бажання не виникало.

Так би рибалки-контрабандисти собі жили, отримуючи невеликий, але стабільний прибуток. Але репутація виявилася справді скарбом, як вичитав старший із братів в одній розумній книжці. І одного разу, завдяки виключно репутації небалакучих, не дурних і не схильних ні до паніки, ні до зайвого геройства людей, до них звернувся світловолосий маг. Віддав завдаток, який вони могли б заробити років за десять, пообіцяв вчетверо більше після закінчення роботи, вручив амулети, що маскують як човен, так і шум від нього, і велів такого числа з'явитися до такого острова і почекати там не менше п'яти днів. Якщо він не з'явиться, спокійно вирушати додому, якщо з'явиться, забрати і довезти кудись попросить.

Рибалки порадились і погодилися. Якщо ризикова справа прийшла сама, причому вже принесла стільки грошей, варто на неї погоджуватися. Та й маг не виглядав казна-яким лиходієм.

Гроші старший брат, який встиг завести сім'ю, закопав під яблунею і написав листа дружині, залишивши його в поштовій конторі і заплативши за зберігання з таким розрахунком, щоб його принесли не раніше, ніж через місяць, коли буде точно зрозуміло, що рибалки додому вже не повернуться. У листі була нескладна загадка для своїх. Дружина здогадається, що це про яблуню і що слід щось пошукати в її корінні, хтось сторонній лише посміється з того, що чоловік вирішив заповідати сім'ї кожне дерево окремо.

Сходивши насамкінець у храм і попросивши там удачі, рибалки вирушили забирати наймача.

Він виявився людиною обов'язковою і прийшов у перший же день. І повів човен від островів хитромудрими шляхами, ледве не зіткнувшись з чиїмось флотом. А тепер ось вирішив іти до якоїсь скелі у пошуках води.

Маги дуже дивні люди.

До острівця вони дійшли без проблем і навіть воду там знайшли у чашоподібному озерці у центрі. І поки рибалки наповнювали бурдюки та бочку, маг сидів навпроти човна і шаманив над мапою, поклавши на неї мідну тарілочку дном догори і розклавши навкруги дивні предмети. Там було і пасмо волосся, перев'язане товстою нефарбованою ниткою, і кільце, явно чоловіче, і поламане віяло, і шматок мережива, і навіть пташиний череп. На тарілку маг поклав коротку дерев'яну паличку, кривувату і, судячи з зелені в корі, недавно десь зламану. Мабуть зламав її дорогою у своїх болотах.

Над усім цим добром маг трохи побурмотів, поводив руками, а потім завмер, тримаючи долоню над тарілкою. І якраз коли рибалки встигли наповнити водою все, що тільки могли, паличка заворушилася, кілька разів сіпнулася туди-сюди, а потім впевнено зупинилася між пасмом волосся та пташиною головою.