1 (2)

***

— Що це? — запитала Ліїн, недовірливо дивлячись на підвіску, яку намагався їй всучити Юміл.

Підвіска була підозріла. Крихітний кораблик, чомусь чорний, від якого ще й незрозумілою силою віє. Ліїн цю силу відчувала, але роздивитись-відчути повністю та зрозуміти, що це таке, не могла.

— Страж-амулет, — сказав Змій і почав усміхатися. Чарівно-чарівно і не менш підозріло, ніж виглядала підвіска.

— Так, — задумливо сказала Ліїн і про всяк випадок відсунулася від чоловіка. — Що таке страж-амулет?

Юміл зітхнув, похитав корабликом, як маятником, а потім спробував пояснити.

— Це захисний амулет, — впевнено сказав. — Захистити може від будь-якого прокляття, і від більшості підслуховуючих, підглядаючих плетінь з тих, які чіпляються до людини. Власне, не захистить хіба від тих, що створені повним колом. Та й від бойових він може захищати, недовго, щоправда. Але якщо напад буде несподіваним…

— У чому каверза? — похмуро запитала Ліїн, яка чудово встигла вивчити чоловіка і була впевнена, що якби не було каверзи, не було б і цієї повної чарівності посмішки на обличчі Юміла. Ці посмішки його завжди видавали. Добре хоч тільки рідним та близьким, перед якими він відчував певну провину. Або намагався підсунути амулет із каверзою.

— Ще це дім імператора Малена, — похмуро зізнався Змій трохи подумавши, а потім ще кілька секунд подумав і знову почав усміхатися.

— Так, — сказала Ліїн, не відразу знайшовшись з тим, що б відповісти на подібну заяву. — Який ще дім?

Душечка знову зітхнув, почухав потилицю, а потім таки розповів.

— Розумієш, — сказав проникливо, — якщо хтось викликає духа і ставить йому правильне запитання, дух не може збрехати. Тому всі, хто так чи інакше знає таємницю про вогняних магів, після смерті відсікаються або стають стражами. Є такі ритуали, які може провести тільки повне коло магів і лише за згодою того, кого відсікають або вселяють в амулет. Власне, для отримання цієї згоди є окремий ритуал. Та й у тих, хто погоджується бути стражем, береться згода на і те, і інше. Бо дух може передумати. А страж, який сидить у амулеті не добровільно… ну, простіше отруїтися і не мучитися. Нічого хорошого він людині не принесе.

  — Так, — знову сказала Ліїн, дивлячись на кораблик із ще більшою підозрою.

— Мален погодився, — сказав Юміл. — Так от, коли дух відсікаєш, його просто ніхто й за жодних умов не зможе викликати. А коли він стає сторожем, він вільний у своїх словах і діях, ну, не враховуючи те, що повинен захищати того, хто носить амулет. А тепер уяви, викличуть колишнього імператора деякі розчаровані особистості, які отримали не зовсім те, на що розраховували. Зададуть деякі незручні питання, впевнені, що дух їм не збреше…

— А він візьме, і збреше, — сказала Ліїн, і Змій обдарував її загадковою усмішкою.

— Ось. Вважай, що це наша спадщина, — сказав чоловік, знову хитнувши корабликом.

— Може ти його носитимеш? — спитала Ліїн, у якої в голові не вкладалося, що на її шиї висітиме амулет із мертвим імператором.

— У мене вже один є. А тобі потрібний.

Ліїн тільки зітхнула.

Такий амулет їй буде нагоді. Але імператор... до цього слід звикнути.

Втім, їй багато до чого доводилося звикати.

Виявилося, вона навіть не уявляла, що таке бути правителькою островів. І якби за спиною не стояв похмурий Змій, а за його спиною вовки, маги та інші суворі особистості, сиділа б новоявлена володарка земель зараз у старому, продуваному всіма вітрами донжоні і думала, де взяти грошей на ремонт. Тому що з будинку обдерли всю покрівлю, та й взагалі, винесли все більш-менш цінне. Дивно, що його ще не почали розбирати на камені.

Платити податки ніхто і не збирався, доки до нього не приходили похмурі діви при зброї і не починали описувати майно. Отоді чудовим чином з'являлися необхідні мідяки, а то й срібники. Борги з податків Ліїн вирішила великодушно пробачити, за що їй налякані суворими дівами остров'яни виявилися безмежно вдячні.

Утікача, котрий повинен був наглядати за землями, вдалося знайти тільки через два місяці. А ще через три дні найчудовішим чином повернулися зниклі коштовності і навіть розкурочений сейф, який Юміл виставив біля воріт, для залякування і нагадування про те, що злодіїв буде знайдено і покарано. Сейф, мабуть, справив належне враження, і незабаром до Ліїна почали приходити колишні служниці зі сльозливими проханнями не карати за винесену шафу чи стіл. Ліїн і цих нещасних великодушно пробачила, але брати назад працювати не стала.

Загалом життя налагоджувалося.

Новий наглядач часом починав переслідувати то Ліїн, то Юміла з стосами паперів. А наздогнавши, терпляче пояснював, що йому треба, і чому господарі повинні розуміти, що відбувається. Ліїн цей літній чоловік ще й вилаяв. І похмуро передрік, що з таким ставленням, варто йому тільки померти, і новий керуючий землями і статками знову її пограбує. Дівчина пообіцяла навчитись. Потім, коли буде час. Хоча поступово вчилася й так.

Вчитися Ліїн взагалі доводилося багато чому. Насамперед розуміти чоловіка, який чомусь думав, що його всі і так розуміють завжди, причому правильно. По-друге, вона вчилася працювати у колі. Поки що, власне, без кола. Тому що з усіх, хто в нього має входити, постійно, на Головному острові жив тільки майстер Мікал — геніальний артефактник, судячи з застережень, не менш геніальний злодій, і просто чудовий маг. Ще на Головному острові набігами бував Каяр, якому теж доводилося вчитися бути господарем островів і не прибити при цьому помічників, котрі намагаються крутити і хитрувати у цій нелегкій справі. Втім, у Каяра там були свої суворі люди, які вважаються найманцями, і особливо його обманювати ніхто не намагався.

— І що тепер буде? — спитала Ліїн, яка знала, що поки що населення імперії розважається пошуком неіснуючого золота та ілюзорного чудовиська, але була впевнена, що смерть імператора навіть від цих захоплюючих занять може відволікти. А коли щорічний ритуал піде не так, як треба…