7 (2)

— Сюрприз! — життєрадісно пролунало над головою наглядача третього інкубатора першого дня четвертого місяця.

Чоловік від несподіванки випустив книгу і злякано подивився на того, кого спершу прийняв за короля, який за всіма розрахунками ще два тижні, як мінімум, повинен не виходити зі своєї спальні, намагаючись прижитися в новому тілі.

А через зовсім небагато часу доглядач зрозумів, що молодик, що стояв перед ним, ніяк не може бути королем. Тому що тіло було інше, те вкрадене. Та й вираз обличчя… вираз обличчя був веселий і шкодливий, зовсім не притаманний Івілю.

— Жити хочеш? — спитав молодик.

Доглядач без сумніву кивнув. Хто ж не хоче?

— Тоді слухай мене уважно і постарайся зробити все точно. І тоді ти матимеш шанс.

Доглядач знову кивнув головою.

А потім слухняно навісив на шию гроно виготовлених з чого потрапило амулетів, вкрав човен, з яким невиразно розумів, що робити. Налякав нетверезих рибалок, змусивши їх цим човном керувати, і відбув у бік мертвої води, бо там точно не шукатимуть, головне, не наближатися до скель, щоб не привернути увагу драконів.

А Вісце залишився. Просто переодягнувся в хламіду наглядача і абияк під нього замаскувався ілюзіями. На очі королю в такому вигляді траплятися було не можна, а ось інші навряд чи звернуть увагу. Тим більше, наскільки Вісце зрозумів, тямущих магів, здатних ці ілюзії хоча б помітити, у королівстві не було. Король дозволяв жити лише тим, хто йому був корисний. А корисні були повітряники, які вміли керуватися вітрилами, і бойові, яких можна було відправити воювати до імперії. А так йому навіть цілителі не особливо були потрібні і їх він просто терпів. А тих, хто цікавився різними тонкими матеріями і терпіти не збирався. Адже Демонові завжди потрібні жертви.

— Так, — сказав Вісце сам собі, помилувавшись у дзеркалі на фальшивого наглядача.

Потім зняв ілюзію і з цікавістю подивився на відображення. Дзеркало йому досі якось не траплялося і оцінити наскільки все погано він до пуття не міг. А погано було дуже, навіть дуже сильно. Черговий син Івіля був блідий, чорноокий і тонкокісний, зовсім не схожий на високого широкоплечого Ромула з його теплими горіховими очима. У чорній шевелюрі недовмерлої дитини встигла з'явитися рання сивина, зовсім рання, враховуючи, що цьому тілу ледве виповнилося двадцять років. Загалом, та ще ознака, що це тіло не виживе при спробі його реанімувати, у нього майже не залишилося ресурсів для життя, його навіть мережа та лисяча сила особливо живучим не зробили, та й за тридцять років не зроблять. Але завдяки ним, воно хоча б не помре від крику, як те, що не вижило у короля після отриманих цікавих листів.

— Бовдур, — похмуро сказав Вісце і пішов їсти, вирішивши зміцнити це тіло як тільки буде можливо.

До розмови з істеричним королем слід було готуватися правильно і щосили. А значить, годувати дитину, що дісталася, напувати, змушувати піднімати щось важке, навчити бігати і стрибати. Загалом, штовхати та штовхати.

Пам'ятається, повністю мертвий Валад був набагато живіший за цього безіменного сина Івіля. Так що тато Валада був ще нічого в якості батька, виявляється, бувають і гірші. Той хоча б убив і відпустив, припинивши свої знущання хоч у такий спосіб. А цей запеленав в павутину і почав вбивати енергію демона, повільно руйнуючи. Майже згодовуючи демону живцем і не даючи померти.

— Той ще недоумок, — пробурчав Вісце, повернувши собі вигляд доглядача. — Цікаво, які відчуття у нього за життя в недоїденому демоном тілі і за нездатності змусити демона це тіло більше не жерти? Напевно цікаві. Тому він і такий нервовий. Хоч і не розуміє, що його потихеньку жеруть. Напевно, не розуміє. Безсмертний ідіот.

***

Дракон з'явився на світанку. Мабуть, летів уночі, щоб не потрапити випадково комусь на очі і не налякати цих нещасних свідків свого польоту. Він заклав коло в небі, на мить з'явившись на тлі майже круглого місяця, а потім почав спускатися по спіралі до найбільшого будинку на острові. І коли був зовсім низько, його нарешті помітили.

Люди повелися по-різному. Жінка з відрами впустила свою ношу і завмерла. Двоє чоловіків на споруді, що оточувала будинок, впали на животи і кудись поповзли. Один зірвався на біг і ледве не скотився стрімголов зі сходів. А потім кудись побіг. А ось решта помітила дракона, коли він важко бухнувся посеред двору і став складати крила на спині, намагаючись нічого не зачепити. Двір, відверто кажучи, для дракона був замалий і він слабо уявляв, як злітатиме. Хіба що забратися на ту ненадійну споруду, що оточує будинок і звідти підстрибнути.

Люди застигли хто де, і стали зі страхом і цікавістю вирячитися на гостя. Досить скоро зрозуміли, що якщо він не почав усе ламати і трощити, то, мабуть, і не збирається цим займатися. А схаменулась першою та сама жінка з відрами, напевно, тому, що стояла найближче до дракона. Вона глибоко вдихнула, озирнулася, помітила, що одне відро перекинулося, прикрасивши двір помиями та овочевим лушпинням, лайнулася і вирушила за мітлою. Дракона вона вирішила ігнорувати. Якщо він сидить посеред двору, мабуть, так і треба. Може, це господарі вирішили зміцнити оборону палацу та міста ще й цією страшною рептилією.

Дракон трохи потупцював на місці, а потім сів, по пташиному підібгавши під себе лапи. А до того моменту, як вийшов Мірак, на ходу затягуючи комір сорочки і намагаючись пригладити волосся рукою, гість встиг прийняти найзручніше з можливих у такій ситуації положень. І навіть покласти голову на низьку будову.

— Хм, вітаю! — закричав чоловік, підійшовши до дракона. — Я Мірак, вестиму переговори, якщо це можливо. Усі старші, на жаль, вирушили до краю світу і поки що покликати когось із них ми не можемо.

Дракон зітхнув, підняв голову і якомога тихіше, але не дуже виразно відповів:

— Вітаю. Мені згоден. Мені треба судити. Таємно.

Мірак на кілька секунд завмер, намагаючись збагнути, кого гість збирається таємно судити, а потім невпевнено перепитав: