6 (3)

Повторно Вісце прийшов до тями через те, що йому на обличчя капала вода. Повільно так, але ритмічно.

А отямившись виявив, що лежить у цілій калюжі цієї води. І вставати, відверто кажучи, зовсім не хотілося. Він замерз і по-звірячому втомився. Зазвичай у нього було кілька тижнів на те, щоб відлежатися і привести хоч в якийсь порядок тіло, що дісталося. Його тоді і напували, і годували, і найменше бажання майже завжди виконували. А тут можна хіба що напитися. А потім доведеться встати і продовжити кудись йти, шукати їжу і одяг, і намагатися не померти, не дозволяти руйнуватися каркасу, в який засунув тіло, щоб поступово змінювалося. Насправді спочатку зовсім нежиттєздатне тіло. Воно давно відвикло рухатися, дихати і бути живим.

— Недоумок, — прохрипів Вісце і тихо засміявся, сидячи в калюжі. — А ми ще дивувалися, що йому треба зробити кілька спроб, щоби таки ожити. Та тут треба було дивуватися, що він взагалі знаходив тіло, яке міг змусити жити. Який недоумок. Демони завжди виїдають мізки тим, хто їх у себе впускає. Так чи інакше, але виїдають. Недоумок.

Потім Вісце цілу вічність ловив ротом крапельки води, зрештою плюнув на цю справу і начерпав її з калюжі, в якій сидів. Трохи відпочивши й остаточно змерзнувши, причому, з якимсь мазохістським задоволенням, він насилу встав і озирнувся. І знову тихо засміявся.

Виявляється, він був про бога-лису трохи гіршої думки, ніж той заслуговував. І трохи перебільшував свою виняткову кмітливість і здогадливість. Бо бог передбачив його дії. Зрозумів, що колись він сюди прийде. І зробив усе, що міг зробити під носом у демона, щоб героїчного посланця не відразу вбили. А можливо, саме лис і пробив ту щілину між світами, не дарма ж звідти тягнуло такою знайомою лисячою силою.

— Все одно я тебе ненавиджу, — уперто сказав Вісце і зашкутильгав до найближчої стіни.

Якщо він хоч щось розумів у хитрій лисячій натурі, цей божок мав за століття весь королівський палац обплутати своєю мережею сплячих порталів. І тепер головне в ній розібратися. І трохи потерпіти, не кидатися одразу аби куди потрапило. Спочатку слід якось пояснити цій мережі, що саме потрібно і чого не можна допускати.

А чого не можна допускати?

Правильно, не можна поки що траплятися на очі мешканцям палацу. Рано ще. Спочатку потрібно поїсти, знайти десь одяг, привести тіло в порядок, або хоча б до такого стану, щоб воно могло самостійно жити, без підштовхуючої мережі, яка пожирає просто море енергії.

Так, мережу королю точно показувати не можна, він може розібратися, що воно таке.

— Хоча мізків там майже не залишилося, судячи з сховища нежиттєздатних тіл. Який недоумок. Втім, всі, хто впустив у себе демона, такі самі недоумки. Винятків не буває.

Вісце хихикнув і притиснувся обома долонями до стіни, слухаючи камінь і розтягнуту в ньому лисячу силу. Ця сила ховалась і спала. І саме тому її не помічали.

Втім, слабкий демон навряд чи здатний щось помітити.

А його божевільна людина, навіть якщо помітить, не зрозуміє, що воно таке. Навряд він здатний відрізнити демона від божества. Тож, напевно, вирішить, що це його демон наслідив. Ну, чи хтось із його родичів, що прорвалися до палацу. Такі, напевно, були.

— Все одно я тебе ненавиджу, — похмуро сказав Вісце, несподівано для себе побачивши крізь камінь кімнату, де не було людей, зате була купа копченостей. Підвал, мабуть. — Продумана тварюка, все одно ненавиджу…

І коли Вісце ступив у ту кімнату, за спиною тихо і образливо засміявся лис. Але чоловік вдав, що не почув. Головне зараз поїсти, поки не знепритомнів. І сподіватися, що мережа зуміє без особливих складнощів упоратися з проблемами, які обов'язково доставить їжа. Їсти це тіло також давно відвикло.

— Який недоумок, — повторився Вісце, озирнувся і по стінці пішов до грона ковбас, що звисало зі стелі. Навряд хтось їх щодня перераховує. А якщо й рахують, то подумають на якогось злодійкуватого мешканця палацу.

Ковбаса виявилася смачною, але прокляте тіло одразу ж знудило. Довелося чекати, поки мережа його струсить і заспокоїть, а потім робити ще одну спробу, цього разу відкушуючи від ковбаси не поспішаючи і маленькі шматочки.

***

А доглядач третього інкубатора хвилин десять витріщався на порожнє ложе. Потім навіщось поворушив шматки павутини і засумував.

Ні, те, що тіло могло встати і саме кудись піти, навіть не спало йому на думку. Він був певен, що його хтось украв. Наприклад, якась дурепа, котра бажає врятувати призначеного в жертву коханого і вважає, що замінити його на одне з королівських тіл дуже весело та дотепно.

Або борці з королем украли.

Або ...

Та чи мало ідіотів?

Для наглядача не було жодної різниці. Він не встежив за інкубатором, а отже може готуватися до того, що незабаром стане ще однією жертвою. І чим швидше король дізнається про цю подію, тим швидше недбалий доглядач вирушить на жертовник. А чим довше не дізнається…

— А може, взагалі не дізнатися, якщо тіло, яке він зайняв, приживеться, — пробурмотів доглядач. — Коли їх кидатимуть у яму, ніхто рахувати не буде.

Доглядач посміхнувся і махнув рукою.

Нікому розповідати про дивних злодіїв він не збирався. Може все і обійдеться, навіщо самого себе призначати жертвою божеству?

Доглядач кивнув своїм думкам, вмостився просто на підлогу і розкрив принесену з собою книгу. Від життя треба отримувати задоволення, хоч би скільки того життя не було.