6 (2)

А доглядач інкубатора нічого так і не помітив. Мабуть, тому, що обплутані смужками тканини і силою тіла все-таки лежали на таких собі ліжках і нікого не треба було найближчим часом знову перебинтовувати.

А так, ну що з тими порожніми бовдурами станеться? Вони майже дихають. А серце б'ється настільки повільно, що на удар можна чекати цілу вічність.

В інкубаторі взагалі працювати непогано. Особливо у цьому. Місцеві бовдури занепокоєння майже не доставляють. В інших із цим набагато гірше. Причому по-різному.

Там, де гасають туди-сюди справжні живі діти, за цими дітьми треба ще встежити. А ще матері бувають ненормальні, намагаються своїх бовдурів викрасти, звільнити… добре, що не всі. Та й діти то труяться, то з вікон випадають, то кудись залазять, а нещодавно один навіть подавився.

Загалом суцільні проблеми від цих безіменних.

У ще одному, тому, де бовдури вже пройшли першу ініціацію і втратили здатність думати і щось собі там вирішувати, теж купа проблем. Ці порожні оболонки треба годувати, мити, прибирати за ними, бо гадять, де стоять. Ну, хоч не розбігаються… але у третьому інкубаторі все одно працювати краще. Можна цілий день читати. Ці бовдури вже виросли і тепер просто зберігаються. Чекають свого часу. А коли він прийде, вони або знадобляться, або будуть скинуті в ту саму яму, на дні якої мешкає чудовисько.

Ну, чи бог.

Тут як кому подобається.

Так, на жаль, довго зберігати бовдурів у третьому інкубаторі неможливо. Інакше ні в кого взагалі не було б проблем.

Або були, але у набагато менших кількостях.

***

Вісце чи прийшов до тями, чи прокинувся від відчуття звірячого голоду. Такого, що нутрощі крутило. І цього разу навіть спрага його не перебивала, мабуть, тому, що залишки павутини досить успішно напоїли тіло.

Полежавши трохи, послухавши тишу і дослідивши приміщення силою, Вісце переконався, що нікого, окрім напівтрупів, поряд немає. Навіть та людина, яка відчувалася якимось краєчком свідомості, кудись поділася.

Тіло, як завжди, не слухалося. Відчуття щосили брехали. Було то холодно, то жарко, то починало пахнути свіжою випічкою, а то в роті з'являвся огидний кислий смак. В якусь мить Вісце навіть почув як у якогось не дуже живого тіла сполохано забилося серце, але павутиння, що зберігає його, тут же це серце заспокоїло, не давши тілу без розуму ожити і задихати.

Сідав на своєму дивному ложі Вісце цілу вічність. Іншу вічність він обривав із себе залишки ниток, намагався розтерти руки-ноги та розглядав місце, в якому опинився. Щоправда, нічого цікавого, окрім тіл у павутинні, тут не було. А вони лежали на чомусь дивно схожому на жертовники. Та й, не знаючи, навряд чи можна було одразу зрозуміти, що пакунки на каменях — запасні тіла вічного короля.

— Гидота яка, — пробурчав Вісце.

Вийшло невиразно, хрипко та незнайомо.

З каменю Вісце злазив ще одну вічність. А в результаті просто звалився, причому так невдало, що тіло прострілило болем від підвернутої стопи до самої маківки. Він навіть злякався, що примудрився заробити вивих, звалившись із каменю заввишки в половину людського зросту. Але обійшлося. Та й тіло стало реагувати швидше і правильніше, ніби біль допоміг йому зрозуміти, що і як діє.

Піти з першої спроби також не вдалося. Віце кілька разів упав. Один раз мало не зірвав павутиння із ще з одного тіла, але все-таки, якось дошкандибав до коробки під стіною. Ішов він туди в невиразній надії, що це скриня і що там є одяг. Втім, щодо того, що скриня, він навіть не помилилася. Щоправда, були там якісь дивні пристосування, схоже, ритуальні, а ще купа накопичувачів, заповнених, але, на жаль, енергією, котра зовсім не підходить. Від них смерділо демоном, причому старим. І Вісце ледве втримався від того, щоб шарахнути по цих накопичувачах своєю силою.

— Прокляття, — пробурмотів божественний посланець, дошкандибавши до дверей.

Розгулювати голяка де б там не було, не найкраща ідея. Але залишатися в цьому приміщенні, напевно, ще гірше. Той, хто увійде, може й не помітити, що на одному з каменів-лежаків валяються лише клапті павутини і немає жодного тіла. А ось голого хлопця, що невпевнено стоїть і тремтить від холоду, він не може не побачити. Хіба що абсолютно сліпий.

— Прокляття.

Двері виявилися замкненими. На засув. Причому дивно, з цього боку. З іншого боку був механізм, здатний засув відсунути, чи щось магічне, Вісце розбиратися не став. Йому просто хотілося вийти. Дуже. І терміново. Чи інтуїція, чи передчуття цього вимагали так голосно, що заглушили навіть голод. І Вісце уперся долонею у величезний засув і почав поступово його зрушувати. Потім постарався штовхати сильніше, але він чомусь застряг. А коли хотілося проклясти вже весь цей світ, а потім лягти і повторно померти, засув подолав якусь межу, за якою зіслизнув практично самостійно і дуже швидко. А Вісце не встиг зреагувати і вкотре впав, ще й двері боднув. А потім з великими труднощами встав.

В коридор, виявлений за дверима, він практично випав. І двері за собою ледве зачинив, сил не вистачило навіть на те, щоб порадіти глухому шороху і клацанню, що означало, що проклятий засув повернувся на місце. Йшов Вісце незрозуміло куди, тримаючись за стіну і боячись знову впасти. І невідомо як далеко б він зайшов і скільки прожив би в цьому своєму втіленні, якби долоня не потрапила в ледве помітну виїмку, дуже знайому, якщо вірити відчуттям.

Вісце завмер, прислухався до себе, відмовляючись вірити в те, що щойно несподівано виявив-зрозумів. І почув десь на відстані тихий сміх бога-лиса. Отже, відчуття не брехали.

— Руда пухнаста дупа, — прошепотів Вісце і натиснув на виїмку щосили. І енергії спробував у неї влити якнайбільше, не звертаючи уваги на запаморочення і чорні мушки, що мелькають перед очима. І зовсім не здивувався, коли стіна раптом зникла і він, знепритомнівши, полетів у темряву.

Чим цей політ закінчився, Вісце вже не зрозумів.