розділ 5

Божественне та людське

Насправді його звали Вісце. Вісце з Кленової долини. І колись у нього навіть якесь прізвище було, причому не рід по батькові і навіть не по матері, а прізвище-належність. Конкретній людині. Котру Вісце практично ненавидів. Гидкий був чоловік, відверто кажучи, недостойний. А Вісце йому належав, як батько, дід, прадід і безліч інших родичів по чоловічій лінії. Жила ця людина дуже довго і вважалася майже богом. І хтось із предків Вісце колись себе йому віддав у служіння, став першим, хто належить. І нащадки через це теж змушені були служити…

Ні, Вісце був розумним хлопцем, навіть у чотирнадцять років. І свою думку вважав за краще тримати при собі. Тим більше, батько служив вірно, і так само вірно загинув. Сина після цього не зрозуміли б і не підтримали. Ось Вісце й мовчав. Хоч і зрозумів багато всього такого, чого простим смертним розуміти не слід, а помітити примудрився навіть не дуже зрозуміле. І, можливо, він би так і продовжував служити, незважаючи на те, що великий господар був звичайним жадібним до золота і поклоніння чоловічком. А ще він був боягузом. І навіть свої завоювання припинив після того, як його поранив молодший син короля Метуса. Засів після цього у палаці і почав обплітати його всілякими захистами, посилаючи у світ тих, хто йому належав. І ті, що належали, за нього гинули, віддавали йому своїх дочок, бо це честь і...

Та багато там було такого, що Вісце ще в дванадцять років почав замислюватися про дива, що трапляються, а іноді міркувати про свій егоїзм та відсутність честі. І, може, сам себе б переконав, призначив себе неправим, якби не підслухав ту розмову. Належні тоді поїхали придушувати чергове повстання, зокрема й батько Вісце. А хлопчик залишився на кілька днів у палаці — перейматися величчю власника, мабуть. Ну, і заліз, куди не просили. І почув, що один із радників говорив власникові про те, що захисні амулети, які цього разу видали воїнам, майже розрядились і загиблих буде багато. На що власник махнув рукою і заявив, що туди їм і дорога, недоумкам, ні на що інше вони все одно не годяться — мізків немає. Були б мізки, самі б дбали про свою безпеку, а не віддавали силу йому в надії, що він щось поверне назад.

А тато тоді так і не повернувся.

І Вісце почав ростити у собі ненависть.

А ще здобувати відомості.

І одного разу дізнався, що саме після ритуалу, який проводять у день повноліття ті, що належать перестають бути магами, просто віддають свою силу власникові, дозволяючи йому продовжити життя та покращити захист палацу. І Віце зрозумів, що краще помре, ніж продовжить цю традицію.

— Ти з самого народження був упертим, розумним і непомірно допитливим, — пробурчав голос чи за спиною, чи над головою, а то й зовсім зсередини людини, що висіла у порожнечі.

Точніше, не зовсім людину, зараз його й духом було важко назвати. Він був просто частиною хаосу. Частиною, через яку цей хаос спокійно протікав, чомусь не заважаючи йому бути його частиною і не намагаючись поглинути.

— Валад помер, — додав голос. — Я ледве встиг тебе висмикнути. Ти… Втім, ти завжди був ризиковим та тягнув до останнього. Навіть від свого власника втік за день до церемонії, ніби сподівався, що його вразить блискавкою, позбавивши тебе необхідності це робити.

— А потім я повернувся і його вбив, — подумав чоловік, який колись давно був Вісце, а нещодавно світловолосим хлопцем Валадом.

— І довів, що він ніякий не бог, просто злодій, котрому пощастило, — додав голос. — Втім, він нам зараз не потрібний. Нам зараз потрібний ти. Вісце.

— Я не Вісце, я клаптик хаосу. Вісце зараз там.

Колись давно йому, щоб побачити крізь ту перешкоду заморожену поза часом людину, треба було дуже довго тягнутися і намагатися йти. І відчувати опір. І доводити себе майже до розпачу.

А зараз достатньо було подивитися.

Темноволосий чоловік нікуди не подівся. І обличчя не змінилося. Таке здивування… Так, при падінні в розлом, він найменше очікував побачити рудого хвостатого бога, одного з численних божественних лисів. І, можливо, саме через це здивування не встиг відреагувати, коли бог схопив за шкірку, різким ударом руки-лапи пробив грудну клітку і буквально висмикнув звідти духа. А тіло миттєво вилікував і засунув у клітину поза часом. Щоб не зіпсувалося на той момент, коли його повернуть власнику.

І думай, заручник це, чи боги справді не могли відправити його в уламок світу в рідному тілі.

Втім, якби відправили, не факт, що він там залишився б. Вісце взагалі був майстром тікати. А ще в нього було достатньо для цього умінь та сили. А так довелося рятувати світ. Бо якби цей уламок остаточно зламався, Вісце теж не вижив би, просто б розчинився або в порожнечі демонів, або в хаосі богів. Як пощастить.

А може лис і не брехав. Може Вісце на той момент був справді занадто сильним і однією своєю присутністю в рідному тілі міг остаточно порушити рівновагу, а то й перевернути світок догори дригом.

І доводилося задовольнятися чужими. Несхожими та незручними. Один тільки Валад був таким же великим, хоч і іншої масті. Втім, і в цьому випадку іншої подібності, крім зросту, не було. Адже Валад був усміхненим красенем, а Вісце — похмурим типом, горбоносим, ​​з дикувато-лякаючою зовнішністю. І усмішки йому не дуже йшли. Його усмішки, за бажання, і налякати могли. Щоправда, жінкам подобалося.

— Ми знайшли той пробій, про який ти говорив минулого разу. Тобі не здалося, він справді існує. Принаймні один. Може, й інші твої спроби возз'єднання не пропали даремно, просто щілини там взагалі дрібні й непомітні, або на морському дні десь, — пробурчав рятівник світу, налюбувавшись власним тілом.

— Це добре, отже, енергію більше не відкидає і незабаром його можна буде поєднати з іншими, — щиро зрадів бог.

— І вся проблема у демоні з його королем, — сказав Вісце. — Піди, відкуси вже йому голову, раз світ уже набирає твоєї сили, не намагаючись при цьому зхлопнутися в ніщо.