4 (3)

Ще одного мага зі скринькою зняли з корабля через три дні після відходу Валада. Виявив, точніше, відчув його один із командирів, як називав людей, які отримували силу від амулету все той же Валад. А ось простежила і довела прибережних вартових до потрібного корабля вже Мелана, якій, за її словами, дуже хотілося щось робити.

Ще одну скриньку з магом перехопили ще через п'ять днів.

А потім, одного далеко не прекрасного дня, як Ліїн тоді здалося, вона, прогулюючись захисною стіною палацу со-Ялата, дихаючи повітрям і милуючись чайками, що літали над портом, побачила Аланду, котра сходила з пузатого купецького корабля. І спочатку Ліїн навіть вирішила, що здалося. Дуже далеко була дівчина, і Аланду в ній Ліїн швидше вгадала, ніж впізнала.

Дівчина тим часом тепло обнялася з якимось чоловіком і щось йому сказала. А потім дійшла до сходів і почала по них підніматися. І чим ближче підходила до воріт, тим більше ставала схожою на Аланду, ту саму магічку з боліт, через розмову якої з Валадом Ліїн колись викрала з сарайчика Юміла. І виглядала ця магічка цілком непогано. Впевнено так. Вбрана, як завжди, під хлопчика, хоча не з її фігурою цим хлопчиськом прикидатися. Та й довге волосся вибивалося з образу.

І невдовзі Ліїн була змушена визнати, що дівчина не просто схожа на закляту подругу, що це вона і є.

І згадалося, що дуже хотілося подряпати їй обличчя.

І…

— І що вона тут робить? — спитала сама себе Ліїн, коли Аланда дійшла до воріт і постукала в прорізані в лівій стулці дверцята. Про щось поговоривши з нічним вовком, що відкрив їй, дівчина впевнено зайшла на подвір'я і стала оглядатися.

Поки Ліїн швидким кроком йшла до сходів, щоб спуститись зі стіни, поки власне спускалася, поки поверталася до воріт, Аланди там і слід пропав. Ліїн озирнулася, привіталася зі знайомим хлопчиськом, трохи подумала і рішуче вирушила шукати Мелану. Ось хто-хто, а вона точно зможе пояснити, чому Аланда заявилася на Головний острів Хребта Дракона, та й хто вона така насправді. А в тому, що з цією дівчиною все не так просто, Ліїн вже була впевнена.

***

— Погана справа, — сказав старший Велівера, вислухавши трохи плутану розповідь про те, як Аланда побачила демонопоклонників там, де побачити їх навіть не передбачалося. Причому, не аби яких, а, зважаючи на все тих, що з'явилися з самих Золотих Туманів. — Схоже, він зумів розтлумачити своїй тварюці, що не треба жерти його підданих, якщо вони опиняться далеко від королівства.

— Або зумів щось зробити з падаючими на голову тварюки побратимами, — пробурчала Мелана і, зітхнувши, додала: — Але в це мало віриться. І помітили б зниження кількості демонів, що з'являються в столиці Золотих Туманів. У те, що нас обманюють спостерігачі або що їх усіх упіймали і замінили, я ще менше вірю. Ми не могли не помітити.

Молодший Велівера хмикнув, а потім видав своє припущення:

— А може, він під час цих запливів інтенсивно годує демона, щоб він не виглядав жертв десь далеко, а своїх підданих якось від нього ховає, на випадок, якщо таки гляне.

На Аланду він дивився з цікавістю. Йому здавалося, що десь уже її бачив. Ось тільки не міг пригадати де.

Над припущенням Юміла трохи подумали та вирішили взяти його за основу.

— Ти впевнена, що вони далі пішли до тихих вод та кордонів світу? — запитала Кадмія, порушивши тишу.

— Більше нікуди, там більше нічого немає. Хіба що вони вирішили зробити такий хитрий гак, — відповіла дівчина.

— А це навряд, — буркнув Карен. — І те, що дракон зі скриньки, якого цей недоумок приніс до нас, не встиг набути форму доводить, що припущення вірне. Просто раніше вони ловили драконів в іншому місці, можливо навіть недалеко від себе. І довели їх до того, що дорослих та сильних драконів там стало багато, а слабких не лишилося. І, певне, ловців ці дракони стали дуже легко знищувати. Ось вони й вирушили подалі. Причому, в таке місце, де у всіх купа справ і ніякого діла до тихих вод.

— Доведеться якось попереджати драконів, а зробити це можуть лише примари, та й то не всі. Тільки найстаріші, – сказала Мелана.

Присутні переглянулись. Найстаріші храни та їхні жителі були у Карена та його кола. Причому просто відпустити цих привидів вони не могли, без храна і людини-прив'язі вони могли розчинитися в тихих водах або бути затягнутими в міжсвіття.

— Треба вирішити, куди вирушати, щоб не зіткнутися з ловцями драконів. Воно нам зараз ні до чого, — сказав старший Велівера таким тоном, що навіть Кадмія зрозуміла, що намагатися його переконати, що згодяться привиди і молодші — марно.

— Від нас на захід, — втрутився в розмову жіночий голос, і Ліїн, яка вже досить довго стояла біля прочинених дверей, зайшла до «вовчої кімнати», як називали служниці кабінет Ловарі. — Так буде найближче. І в будь-якому разі, куди б не вирушили, якщо хтось побачить і зрозуміє, значення особливого воно не матиме.

— Можна й так, — не став сперечатися Карен. — На островах та навіть у межах захисту ми спостерігачів вичистили. Але не факт, що їх немає трохи далі. І що ми не зустрінемо купця, піратів, рибалок та боги знають кого. І навіть якщо замаскуємось…

— Можна вмовити Карша вирушити з товарами до острова Тисячі Птахів, — сказала Кадмія. — А там або перегнати, або продовжити шлях самостійно...

— Це мало б сенс, якби кілька купців вирушали в різні боки… — замислилася Аланда і навіть прикусила мізинець, як завжди, намагаючись стимулювати розумові процеси.

І саме цей знайомий і дуже дратівливий жест ніби підштовхнув уяву та рішучість Ліїн.

— Можемо, затримати кількох купців, пошукати в них скриньки, а потім відпустити всіх разом, — замислено сказала вона. — А ще… о, імператор же! Можна когось до нього у гості відправити, нібито на переговори.

Мелана, яка напередодні напувала Ліїн корисним чаєм і міркувала про те, що скриньки можуть повезти і до палацу імператора, особливо якщо король зумів врости в тіло і Ромул більше йому живим не потрібен, стрепенулась.