3 (3)

Навколо розливалося море енергії, спліталося в павутиння з річок, зміцнювало камінь і людей. І, здавалося, варто лише протягнути руку і можна буде зачерпнути з цього моря і заповнити діру, що розростається. Ось тільки нічого не вийде. Валад насправді ніколи не був сильним магом. Це його попередник був, а цей хлопчик перемагав за рахунок успадкованого з попередніх життів досвіду. Та й умінь того, ким він був спочатку.

А слабкого мага ця сила просто розмаже тонким шаром. Тому йому доводиться покладатися лише на себе.

Зате примари таких проблем не мали. Хтось, найімовірніше, Мікал, таки здогадався підживлювати їхні вмістилища з цього океану. Здогадався, незважаючи на те, що Валад забув про це сказати. Та навіть не подумав про таку можливість! Бовдур!

Але примари нічим допомогти не могли, вони тримали стіни, підлогу та стелю клітки, на яку перетворилася кімната. Вони так зосередилися на ній, що самі стали її частиною. І відволікати їх не можна було. Якщо безмозкий дракон вирветься з клітки і почне жерти цю силу…

Ні, рано чи пізно він подавиться. Або його просто розірве. Але ще раніше він може весь архіпелаг знищити.

— Коли ж ти здохнеш? — спитав Валад, таки відрубавши ще шматок дракона і постаравшись відкинути його подалі, щоб примари підхопили і не дозволили повернутися назад. — Живуча тварюка.

Дракон хотів жити.

Валад, якщо чесно, також.

Але в обох шансів на це ставало дедалі менше. У дракона вони зменшувалися з кожним відрубаним шматком. А в людини з кожною миттю, витраченою на утримання меча, тому що ця погань жерла силу і діра розросталася. А коли береш практично мертве тіло, робиш його живим, сплітаючи замість розірваних ниток заміну з сили, змушуєш дихати, лікуєш, зміцнюєш і підлаштовуєш чи його під себе, чи себе під нього, дещо змінюючи кардинально, вижити з діркою на місці джерела, з котрого вичерпав силу, неможливо. Бо сам наполовину сила.

А тоді ще не пощастило, не було часу на тонку роботу. Та жінка й так дала цілих три дні, ховаючи побитого до смерті хлопця від його озвірілого батька.

Якби був час на більш тонку роботу, настільки б це тіло від джерела не залежало.

— Та коли ж ти здохнеш?

Відступити, вдарити, не дати вдарити себе і знову вдарити в те саме місце, тому що з першого разу замішана на силі плоть дракона не рубається. Зате з другого ніби перетворюється на масло під гарячим ножем. Безглуздість якась.

І Валаду здавалося, що минуло дуже багато часу. Недозволено багато. З півдня. Але сонце за вікном висіло на тому ж місці, а дракон зменшився лише на чверть. Отже, насправді минуло не більше чверті години. Швидше, навіть менше.

— Прокляття.

Вогнем дракон більше не плювався, зрозумів, незважаючи на безмозкість, що так він марно втрачає сили і частинки себе. Зате в якийсь момент відростив хвіст і почав бити нимм на всі боки.

А Валаду стало важко дихати. Чи то втомився. Чи фальшиві нитки почали рватися і тіло згадало, що воно насправді майже мертве.

— Хи, — видихнув чоловік, підстрибуючи над хвостом у повітря. Розвернувся і завдав другого удару. І проклятий хвіст нарешті відвалився.

Але це вже не мало особливого значення.

І головне, щоб примари зуміли втримати недодракона, що намагається вирватися, до того, як ще хтось з'явиться його вбивати.

А це тіло йому ніколи не подобалося.

Він тоді просто не знайшов відповіднішого.

А жити разом з кимось в одному не міг, не вмів, мабуть, був надто егоїстичним.

І вбивати когось тільки тому, що його тіло більше не підходить... Якось воно надто. Гірше ніж крадіжка та вбивство разом узяті, хоч, по суті, ними й є.

— Хи, — знову видихнув чоловік, відступив, притиснувся спиною до павутини захисту, а потім просто тицьнув божественним мечем у супротивника, що наблизився стрибком.

Двічі тицьнув. Щосили. Щоб напевно застрягло і відволікло цю тварюку ще хоча б на деякий час.

А потім, схоже, почав непритомніти. Точно поки що не помер. Бо якби помер, ривком би опинився поза цим шматочком світу, десь на найвищій межі. І не зміг би побачити крізь білий шумливий туман, як навпроти відчиняються двері, прямо крізь павутину проходить людська постать, що палає силою, як смолоскип, безглуздо змахує руками і в дракона стрілою летить крилата ящірка. Правильно так летить прямо на меч. Який ковтає, розширюючи дірку в недодраконі, виривається з іншого боку, і, нарешті, відкушує йому голову, до якої Валад не міг дістати. Цілу вічність не міг.

— Люблю командирів, — прошепотів власник меча, знищеного разом із драконом, і світ нарешті потьмянів.

Сосунів ловили до вечора. Заодно ледь відкачавши нещасну служницю, якій не пощастило з ними зустрітися, і остаточно розігнавши по кімнатах усіх інших.

У місті спіймали чотирнадцять темних особистостей, які вели дивні розмови в шинках та площах з ринками. Ці особистості, ось дивина, звідкись заздалегідь знали, що незабаром палац пожере якесь створіння. Щоправда, стверджували, що цю тварюку викликали самі мешканці палацу та тримають її у підвалі.

Втім, тварюки мешканці міста так і не дочекалися. А з чотирнадцяти темних особистостей до ранку дожило лише двоє. Решту з'їла зовсім інша тварюка, та, якій моляться в далекому королівстві і в якої, схоже, знову дуже не вчасно виникли чергові проблеми.

Мага, що притягнув до палацу безмозкого і голодного дракона, витягли з недоприміщення і поки замкнули в вежі, оточивши такою охороною та захистом, що туди й муха не пролетіла б. Розмовляти з ним поки що ходили лише суворий немолодий нічний вовк та Каран Велівера. Вислухали цікаву історію про те, як один ідіот вирішив заробити грошей на безбідну старість і вирішили запитати щось цікавіше за кілька днів. Коли точно ніхто не завадить.

Власника чудової скриньки з сосунами теж знайшли. Але він, судячи з того, в якому вигляді його знайшли, був просто ідіотом, який підрядився на начебто легку роботу. Був цей ідіот безнадійно мертвий і подекуди навіть обгризений.