2 (2)

Інтуїція, або що там у нього було, Валада, на жаль, не підвела — вони трохи запізнилися. Запізнилися із розгортанням сигнальної та захисної ліній. Запізнилися із завершенням грандіозного артефакту. Запізнилися із врученням його людям, здатним утримати.

Власне, марно зводити довкола міста стіни, якщо те, від чого вони мають захищати, вже знаходиться у самому місті.

І перевірки не допомогли — перевірити всіх просто не встигли. Та й не знали насправді, що слід шукати.

А того дня саме прийшли прохачі. Скасувати цей захід так і не ризикнули, хоч Валад наполягав.

Власне, ніхто й не сподівався, що якісь хитромудрі вороги не визнають його чудовим приводом для того, щоб прийти до палацу і спробувати нашкодити. Ну, хоч би вбити со-Ялата. Тож Ліїн на трон до приймального залу не пустили. Замість неї посадили замасковану за допомогою перуки і гриму вовчицю, котра ніжно погладжувала подушечку, засунуту під сукню на животі. Прості рішення цій хоробрій дівчині дозволили приймати самостійно. Городяни традиційно приходили в цей день, щоб випросити для новонародженого ім'я, вирішити суперечку про те, чий гусак жирніший, а у кого кішка репетує противніше, поскаржитися на непомірні податки і невістку, що розбила розписний горщик, а то й поставити цікаве питання на кшталт: чому у моєї дружини суп завжди недосолений?

Якби прийшли з чимось важливим, вовчиця мала б, пославшись на втому, піти відпочивати. Порадилася б із Ліїн, яка спостерігала за всім через оглядові щілини під стелею. Ну, або з кимось хто розбирається у проблемі, що виникла. Повернутись та дати відповідь.

Теоретично все було легко і просто.

Насправді теж, хоча іноді вовчиці доводилося старанно втримувати сміх.

У кімнатках, з яких можна було спостерігати за тим, що відбувається в залі, про всяк випадок сиділи воїни і маги, готові відразу атакувати будь-яку небезпеку. Вовчиця мала найпотужніший щит. За троном стояв Каран Велівера, готовий реагувати як завгодно і на що завгодно.

Людей, що проходять ворота палацу, перевіряли як тільки могли.

І все одно впустили стомленого бридкого дідка з маленькою скринькою в сумці. Ні, дідуся, звичайно, обшукали. І навіть скриньку відкрили, але нічого, окрім перлин, там не знайшли. Перлини були невеликими, майже суцільно неправильної форми і в те, що він своїми руками їх колупав з раковин, виловлених у річці, причому колупав ці раковин половину життя, вірилося без зайвих питань. Річкові перлинки не така й рідкісна справа. Просто поряд із селищами їх давно виловили. А йти кудись далеко більшості людей ліньки, ці перли недостатньо дорогі, щоб заради них долати перешкоди і терпіти поневіряння.

Щоправда, якщо назбирати хоча б таку ось скриньку — це вже якийсь, але статок. На придане коханій онучці точно вистачить. І на те, щоб побоюватися злодіїв. Тож історія діда, який вирішив напроситися на корабель володарки, що йде до острова Другий хребець, нікого на воротах не здивувала.

Старий уважно вислухав воїна, який пояснював йому, куди йти далі. На півдорозі, правда, втомився, і сів на лаву відпочити, проводячи байдужим поглядом спритніших претендентів на увагу Ліїн со-Ялата.

А потім, коли ці претенденти чи то закінчилися, чи то застрягли у воротах через когось, хто намагався протягнути щось небезпечне чи заборонене, підвівся, озирнувся і несподівано спритно для свого віку побіг між жасминовими кущами до обплетеної плющом стіни, що виднілася недалеко. Біля неї він човпнувся рачки. Трохи поповзав, мацаючи плющ і тихенько лаючись. Потім, нарешті, щось намацав, безжально обірвав зелені батоги, обрізавши ножем ті, які не хотіли рватися, вийняв три металеві трубки з решітки, що виявились за цими батогами, і вужом прослизнув у досить вузьку щілину.

Трубки він приладнав на місце, коли був уже всередині. І плющ спробував виправити. Втім, якби хтось підійшов ближче, він без сумніву помітив би, що щось не так. І старому з цим не пощастило. Тому що задумливій Ір'єні со-Муран, захотілося погуляти саме там. Не просто так захотілося. Насправді вона замислювала погане — без дозволу влізти до бібліотеки та пошукати пригодницькі романи, бажано про кохання.

Ні, вона могла б попросити і їй би їх дали. Але дівчина підозрювала, що після цього її хтось обов'язково обсміє. Батько завжди лаявся через цю її слабкість і стверджував, що так воно і буде. А Ірьєні цього не хотілося.

Так що вона брела, намагалася вирахувати вікно бібліотеки і довжину драбини, яка до нього дістане, і об зрізаний батіг плюща просто спіткнулася.

Біля батогу дівчина присіла, підняла його і довго розглядала зріз. Нахмурившись, придивилась до стіни. Відразу ж виявила місце, де плющ явно чіпали, мало не поповзом до нього підібралася, і, поворушивши батоги підібраною паличкою, виявила ґрати. Їх Ір'єна теж потикала паличкою. Потім навіщось стукнула по одній із трубок і з подивом побачила, як верхній кінець вискочив із стіни.

Впасти цій капості дівчина не дала. Раптом впаде надто голосно? Приладнала все на місце, встала, обтрусила коліна і рішуче пішла шукати або подруг, або вчительку, або когось ще знайомого.

Тому що все було надто підозріло.

У тому, що вчора ще плющ ніхто не чіпав, Ір'єна могла присягнути. Вчора вона теж тут гуляла, розмірковуючи, чи варто в бібліотеку лізти заради такої нісенітниці, як якісь романи. І навіть вирішила, що не варто. Щоправда, відразу передумала, як тільки Оринка вручила свій ключ і пообіцяла, що завдяки ньому захист бібліотеки пропустить Ір'єну без жодних труднощів.

А Ір'єна подрузі так і не сказала, що потрібні їй зовсім не підручники з трав. І що до бібліотеки вона збирається сходити, коли там нікого не буде. Тому що соромилася своєї пристрасті до пригод та романтики.

Оринка її обов'язково обсміяла б. Тільки зовсім не через любов до неналежних книг. Швидше через те, що вона цю любов збирається приховувати всіма силами.

***