1 (2)

Захист розгорнувся легко і швидко, без жодної проблеми, що дуже не сподобалося Валаду. Він чомусь був впевнений що якщо не з’явилося проблем на початку, вони обов’язково будуть потім і це гірше. Про що розповідав всім підряд.

Слухачі зазвичай від нього відмахувалися, а деякі ще й нагадували, що грандіозний накопичувальний амулет, від якого власне і харчувався тепер цей захист, створити вдалося з проблемами. Що його двічі, фактично, переробляли. Що іще двох запасних магів, котрі зможуть проводити і використовувати енергію з нього, так і не знайшли досі. Та й деякі знайдені запасні були більш ніж сумнівні. Мрійлива Камена чого вартувала. Їй взагалі було страшно якусь силу довіряти.

Хоча Мікал стверджував, що у разі небезпеки вона стає зібраною, рішучою, безстрашною і діє якщо й неправильно, то хоча б не застигає переляканим кроликом.

З навчанням магів використанню сили з іншого світу теж були проблеми, але Валад вірив, що вони зникнуть із досвідом. Ну, або вдавав, що вірить.

А ось те, що відразу пішло як слід, чомусь не давало йому спокою.

— У мене передчуття, — похмуро казав Валад перед черговою мапою, розмальованою сіткою захисту та пофарбованою в зони впливу магів-провідників, яких вперто називав командирами. — У мене погане передчуття. А значить, або щось ми не врахували, і вся наша робота полетить до демонів у прірву. Або ми банально не встигли і хтось уже перебуває усередині цієї мережі. Хтось досить розумний, щоби зуміти себе не видати. Або досить сильний, щоб завдати шкоди, перш ніж його розірвуть на клаптики наші командири. І мені це дуже не подобається.

— Посилимо патрулі, будемо ще обережніші, перевіримо всіх приїжджих… Та хочеш, ми більше не пускатимемо на Головний острів біженців? Нехай селяться на інших, — запропонувала Кадмія.

— Хочу, — уперто сказав Валад і промимрив: — Хоча впевнений, що це вже не допоможе.

Кадмія сперечатися з ним не стала. Якщо чесно, цих біженців уже було стільки, що з ними міг з'явитися будь-хто. Їх, звичайно, перевіряли, але мало що? Ось на ту ж Ір'єну ніхто б уваги не звернув, якби не знали, що шукати. Дуже добре маскувалася.

— Треба попросити привидів подивитися, — задумливо сказав Каран.

— Треба, — погодився з ним Валад, а потім похмуро посміхнувся і додав: — Але мені все одно щось не подобається. Не могла ця зараза так просто взяти, розвернутися і не доставити жодної проблеми в процесі. Не на добро це.

— Може, самим щось зламати, щоби проблеми з'явилися? — стомлено спитала Ліїн, якій, якщо чесно, хотілося спати і літати, а не вислуховувати параноїдальні заяви Валада.

— Може, й зламати, — похмуро процідив блондин, обдарувавши її дивним поглядом. — А може, не ламати. Хіба що Мелані цю справу довірити. Вона вміє закликати успіх, раптом і цього разу спрацює?

Мелана обдарувала його недобрим поглядом, запідозривши, що він просто над усіма знущається. Псує всім настрій, бо в самого він не дуже.

Скотина стародавня.

І ламати ніхто нічого так і не став. Обмежившись патрулями, перевірками та привидами, відправленими шукати невідомо що серед біженців, котрі розбрелися по всьому острову.

А Валад похмуро бурмотів, що це вже не допоможе, бо вже пізно.

А від нього, на жаль, лише відмахувалися.

Три місяці тому.

Поки адмірал Доребі займався якимись дурницями у столиці, а якщо вірити чуткам, взагалі встиг там тихо і мирно померти, адмірал бол-Аборія часу не гаяв. Для початку він прибрав до рук кораблі зникшого конкурента, котрі залишалися біля золотоносних островів. Капітанів, кого вмовив, кого підкупив, а когось загубив посеред океану чи в болотах. Командам, як виявилося, взагалі не було особливої ​​справи до того, хто віддає їм накази, команди мріяли взяти участь у розділі незліченних скарбів.

Коли з першочерговими завданнями було покінчено, а з іншими претендентами на золото, після кількох боїв, укладені договори, нарешті, настав час зайнятися третіми претендентами, які чомусь вважали себе господарями островів і борцями незрозуміло з чим. Ці дурні навіть у смерть імператора Малена не повірили. І в чудовиськ, що падають з небес, вони не вірили, тим більше, у болота ці чудовиська чомусь не поспішали. Напевно, боялися драконів, що мешкали за неживими водами та скелями. Хоча ніхто цих драконів насправді не бачив.

Зате борці незрозуміло з чим справді вміли воювати в болотах, встигли запастися чорною кров'ю землі і в них були маги, хоч і погані, якщо вірити флотським. Незважаючи на це, придурки, що засіли в золотоносних болотах, встигли завдати чимало шкоди, що флоту адмірала бол-Аборії, що флотам тих, з ким він зумів домовитися про спільні дії і з ким уже встиг поділити золото. І час було цих щурів вигнати з їхніх укриттів і розчавити, як вони того заслуговують.

Бол-Аборія навіть випив за це трофейного вина, відібраного у піратів, які чомусь вирішили, що теж можуть претендувати на болота і золото. Потім він трохи помріяв про те, як позбудеться тимчасових союзників, які не перестали бути конкурентами. Уявив, як найме магів, які осушать частину боліт і можна буде побудувати на їхньому місці палац, причому такий, що навіть імператор позаздрить, хто б цим імператором на той час не був. А ось помріяти про те, як заявиться до столиці й відбере імператорський вінець у жалюгідного невдахи, який упустив золото, а разом із ним і владу, він уже не встиг. Тому що до його флоту підійшли невидимі кораблі.

Їх було не багато, але моряки бол-Аборії, на жаль, не знали, що слід спостерігати за птахами і готуватися до бою, якщо вони ні з того, ні з цього починають розлітатися в різні боки. І до того, що раптово з'являться чужинці, почнуть ламати і трощити якоюсь незрозумілою магією, ніхто готовий не був, а захист весь час тримали лише кілька магів-параноїків, та ті тільки тому, що мали відповідні амулети та накопичувачі.

І бол-Аборія навіть не встиг зрозуміти, що його вбило, коли дошка борту, що прогнулась під ударом магічним тараном, лопнула і вдарила його по потилиці з такою силою, що зламала шию.