розділ 1

Тихий, мирний час

Насправді Валад тихо звірів, хоча цього поки що ніхто не зрозумів. Навіть Біра.

Втім саме завдяки Бірі він досі не зірвався і не спробував щось зруйнувати. Або хоча б голими руками викорчувати парочку дерев у саду, а потім хвацько перекинути їх через захисну стіну, божевільно при цьому регочучи. Біра якось примудрялася заспокоїти бурю в душі, розсіяти роздратування, вгамувати нетерпіння і бажання негайно діяти.

Валад, звичайно, розумів, що всі ці бажання слід ігнорувати. Розумів, що це вплив тіла, в яке були вшиті при народженні і характер, і це бажання щось робити, кудись бігти, кричати на всіх поспіль і щось ламати. Той знищений садистом-татом хлопчик був найнатуральнішим холериком і стримувати почуття йому було складно, що тільки заохочувало винахідливого в засобах виховання батька. І це все, разом із татом, якого вдалося позбутися, дісталося нещасному божественному посланцю. І стримувати цей вулкан у собі було надто складно. Одна Біра могла його заспокоїти. А решта, навпаки, робила все можливе і неможливе, щоб він швидше вибухнув.

Молоді, та й не дуже молоді маги, яких відібрали для роботи з артефактом, що накопичує силу іншого світу, наче змовилися. Вони дружно то щось не так розуміли, то виявляли ініціативу, де не треба. І якби не Каяр, котрий на подив виявився найтямущішим, Валад би точно когось із них убив, іншим у науку.

Хихикаючі служниці зі своїми плітками та звичкою вічно щось перекладати на столі теж дратували. Але вони були милими квіточками в порівнянні з вагітною трійцею, якій слід сидіти у вітальні і вишивати пелюшки. Навіть служниці вважали, що саме це вагітні елана мають робити. Але їм було начхати.

Сорра, вона ж Фіалка, як її називали практично всі, велично носила перед собою вже досить великий живіт і лізла куди попало. Її то знаходили у бібліотеці на вершині приставних сходів. Вона там сиділа на перекладині і читала, коли її компаньйонка вже починала піднімати в палаці паніку. То ця красуня забредала до магів, і сідала послухати і чогось повчитися, поки самій займатися не можна. То вона, раптом, згадувала про якісь квіти, що приємно пахнуть і в палац починали стягувати стоги сіна, а вона в них заривалася мало не з головою, розшукуючи саме ту квітку.

З Ліїн все було ще гірше. Магією їй так і не заборонили займатися, на що він дуже сподівався. Виявилося, дитина, яка почала набувати зачатків самосвідомості, більше непокоїлася, коли мама довго до свого дару не зверталася. Зате, коли починала звертатися, у найневинніше плетіння міг несподівано домішатися вогонь і виходило щось несподіване. На щастя, нічого небезпечного вона поки що не створила. А ще Ліїн хотілося літати, у чому всі дружно звинувачували Валада. І гладити драконів хотілося. І чогось кисленького. І поплакати на широких грудях вчителя, а потім там і посміятися.

Плакати та сміятися на грудях чоловіка їй чомусь не хотілося. А Юміл не розумів свого щастя і гасав з ідеєю набити Валаду морду, про що не втомлювався говорити. І Валад був навіть не проти, тільки часу на бійку вічно бракувало що йому, що щеняті Велівера.

Третьою вагітною з недавніх пір була Маяліна. А вона і без цього була особою дещо істеричною, полохливою і невпевненою в собі. І тепер Валаду доводилося читати їй лекції про те, що у тямущих лікарів породіллі вмирають дуже рідко. Пояснювати, що якщо з дитиною щось не так, Біра одразу помітить. Обіцяти, що з Каяром усе буде гаразд. Доводити бідній Маяліні, що вона гарна і розумна, хоча в останньому Валад дуже сумнівався.

І Валад гадки не мав, чому вона з усім цим ходить саме до нього.

І підозрював, що його хтось таки прокляв.

І поступово навколо нього зберуться всі вагітні міста, а потім він точно щось розламає так, щоб і пилу не залишилося. І час для бійки знайде. Головне, щоб Юміл випити вовчого зілля не забув.

Якби хтось здогадався які бурі вирують у душі глузливого і самовпевненого мага, і запитав у нього, чого ж йому настільки не вистачає, що він готовий піддатися бажанням давно мертвого хлопчика, Валад, напевно, не знайшов би слів для відповіді. Не зміг би сформулювати так, щоб відповідь вийшла короткою і зрозумілою. Хоча насправді йому просто хотілося додому. Не кудись, а в Верхнє місто, в якому він так довго мешкав і був собою. Просто для того, щоб подивитися, що там за стільки часу встигло змінитись і хто зараз командири. Мабуть якісь незнайомі хлопці і дівчата, зовсім юні в порівнянні з ним.

Так, подивитися на нових командирів, а потім сходити до Нижнього міста, накупити забороненого у Верхньому зілля і вирушити в гори, на пошуки гідного супротивника. Або спочатку краще напитися? Головне, щоб подалі від розлому, а то знову звалишся на голову якомусь божку, і він від великої радості візьме і закине в черговий світ, що потребує порятунку.

Так, богів Валад зараз ненавидів, хоча й раніше їх не любив.

А вдіяти нічого не міг.

Зовсім.

І обіцянку потім колись винагородити сприймав як витончене знущання.

Тому що якась там божественна нагорода йому була не потрібна. Навіть в далекій юності він ні про що подібне не мріяв. Він хотів отримати своє, сам. А потім страшно цим гордитися.

Дивні в нього були мрії.

Втім, зараз вони ще дивніші. Зараз той, кого вже досить довго називають Валадом, бажає отримати назад своє тіло. Будь-яким шляхом. Він це тіло навіть бачив, за якимось захисним бар’єром. І намагався дотягнутися, поки його звідти не викинули.

А потім йому ще й ляпаса відважили, закинувши у жалюгідний клаптик світу, який треба було врятувати.

Любов'ю до богів і світу він після цього, звичайно, не запалав.

Але зробити нічого не міг, бо так і не придумав, як повернутись додому всупереч божественній волі. З цього світу навіть в тілі молодого і надто нестриманого Валада не втечеш. Нема в ньому зараз виходу для людей.

Був би, він би ризикнув ще багато років тому. І, напевно, дійшов би. А потім заново себе відстроював і накоплював сили.