розділ 17

Про свято з історією, красунь та холостяків

Традиційно святкування Тихого Сезону починалося з того, що імператор, оточений охоронцями, щитами та захопленим народом, сходив на головній площі столиці на оглядову вежу, піднімав над головою стародавній артефакт і нагадував богам про укладений колись договір. Артефакт у відповідь на заклики починав сяяти, а над головою імператора розверзалися небеса, і звідти вилітав величезний птах з полум'я, досить гидко кричав і повертався туди, звідки з'явився.

Цього разу ритуал, який так яскраво описують і в наукових працях і в жіночих романах, Ліїн могла бачити на власні очі. Перше, що вона зрозуміла — оглядовій вежі письменники та вчені безбожно лестять. Це була невисока і широка будова, без вікон та дверей, оперезана спіраллю сходів. По суті, це була, скоріше, сцена для одного актора під час щорічної вистави, ніж вежа.

Друге, втім, це й так було ясно, цього року імператор не міг самостійно піднятися на вежу і його майже занесли два здоровенні хлопці, з зачісками як у Айдека. Залишивши імператора на майданчику наодинці з артефактом, вони спритно збігли вниз і завмерли біля сходів. Мабуть, на вежі імператора охороняти не треба було, ця вежа в разі чого захистить його краще за будь-якого охоронця.

Люди, що зібралися на майдані, дружно щось закричали. Схоже, щось різне, бо крик злився у незрозумілий гул. Імператор Мален підняв над головою руки з чимось невеликим, затиснутим між долонями, і над вежею розлилося сліпуче світло. Люди знову почали кричати. На небі з'явилася темна пляма, з якої справді вилетів птах, зовсім не такий великий, як здавалося за описами. Цей птах, кидаючи з хвоста іскри, які не долітали до землі, зробив коло пошани і пірнув назад у темряву. Люди знову закричали.

Трохи зачекавши, охоронці почали підніматися на вежу за імператором, який самостійно спуститися теж не міг. А до дівчат-наречених, що скромно стояли за напівпрозорою ширмою, заскочила розпорядниця і почала кудахтати, як квочка, вишиковуючи їх по двоє і нагадуючи, що перша пара повинна вийти з-за ширми саме в той момент, коли нога імператора торкнеться землі.

Дівчата слухняно шикувалися, розгладжували складки на спідницях, поправляли вінки, що норовили з'їхати на лоб, сплетені з лугових квітів, спеціально для цієї мети вирощуваних в імператорському саду. А потім багатодосвідчена Мелана і одна з чорнооких жительок півдня, мабуть поставлена зі світлокосою вовчицею в пару для контрасту, зробили синхронний і багато разів відрепетируваний крок. Натовп знову закричав і зустрічав кожну наступну пару наречених свистом і улюлюканням, навіть було незрозуміло схвальним чи навпаки.

Імператор стояв біля вежі. Наречені повільно і велично йшли до нього проходом, якому не давали зімкнутися вартові з ростовими щитами і обтягнутими повстю палицями. Цими палицями вони відштовхували, а то й били нетверезих молодиків, які бажали роздивитися якнайближче найкрасивіших дівчат цього року. Мелана говорила, що це така розвага у місцевих учнів ремісників та інших школярів. Вони потім ще й синцями один перед одним хвалиться.

— Ці прекрасні діви, готові стати дружинами та матерями, будуть господинями свята, — голосно заявив імператор, коли дівчата нарешті дійшли та вклонилися.

А колись прекрасних дів, іноді зляканих і заплаканих, прямо біля вежі віддавали в дружини чоловікам, що чимось відзначилися. І так спадкоємці збіднілих родів отримували до рук багатство. А інші гідні ще й титули. Наречених тоді питати не прийнято було, взагалі. Вони повинні були дякувати доброму імператору вже за те, що їх, на відміну від батька та братів, не вбили. Що відбувалося далі з тими дівчатами, історія замовчує, а те, що колись було нагородою соратникам, перетворилося на ще один гарний ритуал.

Дівчата, зачекавши, поки імператор піде, повернулися обличчями до натовпу, трохи так постояли, а потім, знявши вінки, кинули їх хто куди зміг. І якщо у Ліїн, Мелани, та й у більшості присутніх вийшло докинути до людей і поспостерігати, як нещасні квіточки виривають одна в одної з рук жінки, вірячи, що вони неодмінно принесуть щастя, то віночок Качечки шльопнувся біля ніг вартового, а чийсь взагалі незрозуміло як надівся на підняту вгору палицю.

— Тепер йому одружитися доведеться, прикмета вірна, — ядовито сказав хтось у Ліїн за спиною.

— На Качечці? — спитали з цікавістю одразу три голоси.

— На тій, хто перша запропонує, він навіть із площі піти не встигне.

— А якщо одружений?

— Доведеться відкуплятися.

Дівчата чомусь захихотіли, а Ліїн йшла до воза для наречених, дивуючись місцевим звичаям. Віз, до речі, виявився звичайним відкритим візком, просто прикрашеним стрічками і квітами. Дівчата в вози сідали по четверо, старанно відвертаючи обличчя від натовпу, який почав кидатися зерном, явно пліснявілим, яке не шкода, і якимось бур'яном, підозріло схожим на кропиву. Це щоб дівчата були щасливі, жили в достатку і не знали горя. Як на все це могло вплинути зерно, яким можна когось і до смерті отруїти за особливої старанності, навіть Мелана пояснити не змогла. І звідки взялася ця традиція — також. Хоча підозрювала, що колись перед самим святом якийсь нахабний купець привіз у місто неякісне зерно і добрі жителі вирішили таким чином на нього поскаржитися.

Їхали дівчата, шкодуючи, що візки відкриті, що немає капелюшків чи парасольок, і що взагалі зв'язалися з цим святом. Жителі міста виявилися ненормальними, і всі бажали взяти участь у вшануванні наречених хоч якимось чином. З балконів кидалися мокрими квітами, тим самим неякісним зерном і зім'ятими в кульки папірцями, на яких закохані дурепи писали якусь нісенітницю, за словами Фіалки. А бідним нареченим навіть ухилятися не можна було. Вони ж красиві, ніжні та величні і сидіти у візках мають як алебастрові статуетки. Навіть вирази обличчя змінювати було небажано, щоб не лякати прийдешніми нещастями вразливих жителів міста.

Потім перед мордами коней, що тягли перший віз, ніби з-під землі з'явився п'яний молодик, одягнений так яскраво, що очі різало. Він почав вигукувати здравиці та пропонувати красуням чудове вино з власних виноградників.