9 (4)

Йти кудись під дощем було дуже неприємно. Ноги весь час ковзали по багнюці, мокра трава намагалася їх обплутати, вода била по голові і плечах, заливала очі, і здавалося, ще трохи і слідом за брудом змиє і одяг.

Ліїн було водночас холодно і жарко. А капітанові, напевно, ще гірше. Він кілька разів зупинявся, один раз досить довго стояв біля дерева, дихаючи ротом і дивлячись вдалину пустими очима, а скільки разів він пив з пляшки, Ліїн точно не знала — давно збилася з рахунку.

Поступово дівчині почало здаватися, що вони йдуть цілу вічність і по колу. Варто зробити ще кілька кроків і через пелену дощу проявиться покинута садиба. Тоді тільки й залишиться сісти і розплакатися, хоча розплакатися хотілося і так. І втеча вже не здавалася гарною ідеєю. Точніше, не так. Поганою ідеєю стала здаватися втеча ось так, без підготовки, з шматком сала в сумці і крупою, котра напевно промокла. Її ще й готувати нема в чому. Меч взагалі хотілося викинути. Ось навіщо він їй? Та й капітанові він ні до чого, капітан і без меча ледве йде.

Нормальні люди заздалегідь приготували б припаси, вибрали маршрут, або хоча б дочекалися, поки стабілізується магія. А ненормальні біжать так — влаштувавши зливу, невідомо куди, з супутником, що ледве волочить ноги, замерзнувши і втомившись.

Дощ скоро закінчився, але краще не стало. Замість дощу з’явився вітер, і у Ліїн почали тремтіти губи, а зуби вибивати чечітку. Рук вона майже не відчувала і, напевно, загубила б проклятий меч, якби капітан не витягнув шнурок із ворота сорочки і не звелів прив'язати зброю до руки. Мабуть, теж вважав, що навіть іржавий меч кращий за повну відсутність зброї. Тим більше, меч міцніший і важчий за якусь там зламану палицю.

Ліїн зітхнула, поправила шнурок, що врізався в зап'ястя, і спробувала якось зручніше обхопити рукоятку меча.

— Довго ще? — спитала дівчина, розуміючи, що ставить дурне запитання.

Велівера озирнувся, кивнув і пішов далі. Рівно три кроки. А потім завмер, трохи постояв і звалився обличчям прямо в калюжу.

Ліїн від несподіванки пискнула і кинулася його рятувати. Утоплення в калюжі надто оригінальна смерть. Меч, на щастя, від різкого руху відлетів назад, а не вперед, але Ліїн все одно спіткнулася. Добре, хоч не об нього.

У калюжу дівчина забігла без жодних сумнівів, підхопила капітана під пахви і витягла на траву, пихкаючи від зусиль і скаржачись на важкість. А потім так і звалилася біля нього навколішки. Якщо чесно, поки Велівера судомно не закашлявся від удару по грудях, вона навіть не розуміла чи дихає він, а розводи бруду на обличчі взагалі робили його схожим на витягнутого з могили небіжчика.

— Що ж робити, що робити, що робити? — забурмотіла дівчина, розгойдуючись з боку на бік. — Я ж маг, маю щось придумати.

Підходящих до ситуації умінь щось згадувалося. Дотягти кудись капітана можна було тільки волоком, ось тільки незрозуміло куди й навіщо. І якби в небо з гучним карканням не злетіла вороняча зграя, яку Ліїн з капітаном пройшли цілу вічність назад, вона б, напевно, так і сиділа, намагаючись придумати щось тямуще.

— Ворон хтось злякав, — сказала сама собі Ліїн, спостерігаючи за птахами, що кружляють у небі. — Хтось страшніший за нас, нас ворони проводили зневажливим карканням, а одна ще й нагадити на голову намагалася. Значить, там іде хтось галасливий і він не полінувався запустити у ворон каменем. Є в нас любителі супу з цих мерзенних птахів. Значить…

Що воно означає, Ліїн так і не вигадала, але сидіти більше не було коли.

— Вибачте, капітане, — сказала дівчина, хапаючи чоловіка за ноги, і потягла туди, де не росло жодних високих рослин, не виднілися рожеві голівки квітучих колючок і не було кущів.

Ще Ліїн намагалася йти там, де не було каміння. Тягти за плечі Веліверу вона б не змогла в жодному разі, для цього його довелося б підняти. А так він волочився непогано, мокрою травою взагалі все ковзає набагато краще, ніж сухою. Щоправда, обертатись і дивитися, на що схожа капітанська голова, зовсім не хотілося.

— Треба було його кинути, треба було його кинути, — бурмотіла дівчина, наполегливо йдучи вперед. — Треба було його покинути.

І вийшла до яру.

— Мабуть, я даремно втекла, — сказала Ліїн, дивлячись униз. — Боги проти моєї втечі.

Іти вздовж яру було безглуздо. Він міг бути скільки завгодно довгим, а за розрахунками Ліїн ті, хто злякав ворон, якраз повинні були дійти до кінця гаю,  на початку якого мерзенні птахи налаштували гнізд. Якщо, звичайно, ті погані люди йдуть у цей же бік. Якщо в інший, то не страшно, якщо в цей, то варто їм дійти до крайніх дерев і дівчину, що бреде по краю яру не побачить тільки сліпий.

— Гаразд, спускаємось, — вирішила ще трохи поборотися Ліїн.

Спускалася вона насилу, чіпляючись за траву і намагаючись не залишати надто явних слідів. Ще Ліїн дуже сподівалася, що капітан, що валявся на кущів, що росли внизу, живий, цілий і ніколи не дізнається, що вона його туди зіштовхнула.

Помилувавшись на місце спуску, Ліїн зітхнула і спробувала розім'яти замерзлі пальці. Зім'яту і розчавлену траву слід було повернути у первозданний вигляд, інакше місце спуску не побачить лише сліпий.

Втім, можливо, переслідувачі і так ідуть по залишеному Ліїн і капітанським тілом сліду, якщо помітили різницю між травою, прибитою до землі зливою, і тією, яку придавили люди. Але тут різниця була надто велика, на схилі тієї трави росло трохи і варто було її пошкодити, як з-під тонкого шару дерну з'являлися грудки мокрого піску.

Дівчина подихала на пальці, відв'язала меч і, зосередившись, ударила силою по місцю спуску. Трава одразу ж підбадьорилася і сховала зрадницький пісок, а Ліїн зрозуміла, як втомилася. І що далі капітана точно не потягне.

— Прокляття, — пробурмотіла вона, підібравши меч, і пошкандибала до кущів. З цього місця вони здавалися густими та щільними, а там хто знає?

Втім, із кущами Ліїну пощастило і найбільшою проблемою стало затягти капітана вглиб.