розділ 5

Про чоловічу балакучість і чоловічу ж привабливість

Перше враження Ліїн не обдурило — Каяр справді був копією адміральського синка Рівви. Копією трохи покращеною, не такою дурною і набридливою, котра розуміє, що не кожна дівчина розтане від стандартних компліментів, але все ж таки... А ще капітан Велівера практично наказав цій копії розважати дівчину, а то їй, бачите, нудно. Мабуть, вирішив, що так Каяр рідше траплятиметься йому на очі і менше дратуватиме. Думка Ліїн із цього приводу капітана зовсім не цікавила.

Ось і зараз, варто було Ліїн вийти на палубу, причому з малолітнім супроводжуючим, спертися на борт і почати милуватися океаном, як праворуч з'явився Каяр, сяючий незмінною посмішкою, акуратно одягнений і причесаний. Він квітчасто привітав прекрасну елану, розповів про те, що сьогодні чудовий день, і навіть почав згадувати якийсь особливо смішний випадок зі свого життя, якось зв'язаний із кораблями.

Ліїн сумно зітхнула, подивилася на життєрадісного кавалера, а потім запитала те, що крутилося на язиці вже два дні:

— Ви не боїтеся, що в наступному порту хтось із моряків проговориться, що ви ховаєтесь на цьому кораблі?

— Ні, — впевнено відповів Каяр і обдарував світ ще однією усмішкою. Доводилося визнати, що посміхається він не дарма, цьому некрасивому чоловікові усмішка дуже йшла і робила його якщо не гарним, то дуже привабливим. — На «Гордості Ловарі» мені нічого не загрожує.

— Гордості Ловарі? — розгублено перепитала Ліїн.

— Наша баркентина так називається, — підказав хлопчик.

Ліїн кивнула. Якось вона випустила з поля зору назву корабля.

— Його назвали на честь матінки нашого капітана, імператор наказав, щойно збудували. Вона велика жінка, — додав хлопчик, наче Ліїн могла запідозрити, що корабель був названий на капітанську честь.

— Чому ви впевнені, що ніхто не може проговоритись? — спитала дівчина в Каяра. — Хтось вип'є і проговориться, випадково. А може, корабель взагалі повний шпигунів.

Над останнім Ліїн і сама замислилась. Якщо тут купа шпигунів, то вона може не доплити до імператора з його планами на спадкоємницю. Хтось може перехопити дорогою. Або вб'ють якісь далекі родичі, про яких вона навіть не знає, бо не втрачають надію здобути землі та титул. А вона тут, із браслетиком на руці. Вбивай хто хоче і коли хоче.

— Ні, шпигунів тут точно немає. У Крилатому флоті усі проходять перевірку на лояльність. Магічну. Ну, а та частина команди, яка з мітками каторжників… їхня мітка за подібну провину сама вб'є. Їх Марк потім підлаштовує та перевіряє, щоб нічого зайвого не було, — розповів Каяр.

— Зрозуміло, Марк, схоже, дуже талановитий маг, — сказала Ліїн. — Мабуть, капітанові Велівері вигідно набирати команду з каторжників.

— Ні, це йому так мстяться, — не погодився Каяр.

Ліїн здивовано подивилася на нього.

— Розумієте, тут вся справа в Айдеку, — сказав Каяр і озирнувся, ніби боявся, що велетень стоїть у нього за спиною. — Він тоді приїхав до столиці з натовпом таких самих дикунів. Був молодий зовсім, захоплений. А тут молода дружина одного судді. Ну, розумієте, він був уже в роках, хоч і не старий, а вона фінтифлюшка, що тільки-но вилетіла з-під мамкиного крила і зуміла зловити в кігтики багатого і впливового чоловіка. Зраділа, мабуть. А потім виявила, що з ним нудно, що бали він не любить, що не красень, що в ліжку не витворює всі ті чудеса, про які вона вичитала у книжці подарованій заміжньою подружкою. Ну, і почала гуляти, у пошуках тих самих почуттів. Мабуть, не дуже вдало, раз її нещасний чоловік вигнав двох секретарів, запоров до смерті помічника садівника і найняв бретера, який порідив шанувальників дружини. І ось з цією дурепою не пощастило зіткнутися молодому та захопленому Айдеку. І закінчилося зіткнення тим, що нашого дикуна мало не повісили. Якби Юміл, який чудово знав, що з себе представляє та дружина судді, не зажадав печатку каторжника і відпрацювання нібито крадіжки, то точно б повісили. А так, відмовляти його не ризикнули, з його то мамою. Але суддя з того часу його не любить. Як же, пацан, який ще навіть не голиться, не дав йому помститися за зганьблену честь. Ось з тих пір і шле сюди всяку непотріб, нібито для виправлення. Втім, дехто виправляється. Інші довго не живуть.

Ліїн кивнула, згадавши викинуту за борт трійцю. Потім посміхнулася балакучому кавалеру і замислено промовила:

— Ви давно знаєте капітана.

І замріяно подивилася на вітрило. Потім перевела погляд на моряка, який старанно щось відтирав із рятувальної шлюпки. І лише після цього усміхнулася Каяру.

— Ой, дуже давно, — обізвався розквітлий черговою усмішкою чоловік. — Ми разом з ним навчалися. Він був тоді як дикий кіт. Невдоволений дикий кіт. Адже він був упевнений, що стане нічним вовком, успадкує верховенство після матері, а тут таке — нездатний працювати з дуже сильними амулетами, та ще й цей дар виявився. Тут хто завгодно б розлютився, але він старанно тримав себе в руках, чим мені й подобався.

— Ага, — сказала Ліїн, яка нічого не зрозуміла. — Ви навчалися разом у якомусь місці для нащадків великих людей?

— Ну, що ви… Я точно ніякого відношення до великих людей не маю. Мій тато безземельний та безтитульний дворянин. Усіх цінностей у нашої родини – переданий від батька синові фамільний меч, той самий, за допомогою якого предок врятував самого імператора, і за що отримав клаптик землі та дворянську грамоту. Землю, на жаль, потім програв один із нащадків, а меч залишився, але він мені все одно не дістанеться. У мене три старші брати.

— Ага, — повторилася Ліїн, остаточно заплутавшись. — Тоді не розумію, хто і чому наказав капітанові рятувати вас. Ви такий цінний свідок?

— Я така цінна людина, сама по собі. Через дуже рідкісний дар. Хоча так і не навчився ним користуватися. Він у мене в сплячому стані, проявляє себе тільки в зовсім небезпечних для мене ситуаціях. Двічі виявляв, може, ще проявить.