6. Спільний знаменник

Ранок почався з холодної зливи. Я вбігла в університетську їдальню, тримаючи в руках два паперові стаканчики. Від них ішов густий, солодкий аромат какао з дрібкою кориці — мій перевірений рецепт від будь-якої тривоги.

​Даніель сидів у самому кутку. Перед ним стояв ноутбук, а навколо були розкидані роздруківки з графіками. Він виглядав жахливо: блідий, з розпатланим волоссям і очима, що почервоніли від безсоння.

​— Ти взагалі спав? — я обережно поставила какао перед ним.

​Він здригнувся, ніби я витягла його з іншого виміру. Глянув на стаканчик, потім на мене.

​— Сон — це неефективна витрата часу, коли в тебе не сходяться вузли напруження, — прохрипів він, але стаканчик таки взяв. — Що це?

​— Какао. Кажуть, воно допомагає мозку бачити не тільки цифри, а й можливості. Пий, це не отрута.

​Даніель зробив ковток. Я помітила, як його плечі, що зазвичай були напружені, як сталеві троси, нарешті трохи опустилися.

​— Софіє... — він розвернув ноутбук до мене. — Твої арки. Я прорахував їх. Якщо використати зовнішній сталевий екзоскелет, ми зможемо залишити стару цеглу. Вона не триматиме вагу, вона буде просто «душею», як ти кажеш. А тримати все буде метал.

​Я подивилася на екран і відчула, як на очах виступають сльози. Це було воно. Те саме ідеальне поєднання його точності й моєї мрії.

​— Це... Даніелю, це неймовірно. Ти зробив це.

​Ми сиділи зовсім поруч, дивлячись на екран, де наші ідеї нарешті припинили війну. У цей момент я відчула, як він на мить затримав погляд на моєму обличчі. Повітря між нами стало густим і теплим, як те какао.

​— Оу, яка зворушлива сцена. «Геній та Емоція» нарешті знайшли спільну мову?

​Голос пролунав як скрип скла по металу. Ми одночасно обернулися.

​Біля нашого столу стояв Марк-молодший (ми називали його «Маркус»), син одного з меценатів університету та головний конкурент Даніеля. Він завжди виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу, але очі в нього були порожніми й холодними.

​— Ми працюємо, Маркусе. Йди геть, — відрізав Даніель, миттєво повертаючи свій «крижаний» режим.

​— Працюєте? — Маркус нахабно зазирнув у монітор. — Зовнішній каркас на старій цеглі? Ризиковано. Один неправильний розрахунок — і все завалиться. Точно як у твого батька, Дані. Ти впевнений, що хочеш наступати на ті самі граблі через... — він зневажливо глянув на мене, — дівчину з блокнотиком?

​Я відчула, як Даніель знову напружився. Його кулак стиснувся так, що паперовий стаканчик у руці почав деформуватися.

​— Проєкт буде бездоганним, — тихо сказав Даніель. Його голос тремтів від пригніченої люті.

​— Побачимо на проміжній презентації завтра, — посміхнувся Маркус. — Тільки май на увазі: професор Марк не любить «сміливих експериментів», які пахнуть судовими позовами. Бережи репутацію, Даніелю. Якщо вона в тебе ще лишилася.

​Коли Маркус пішов, запала важка тиша. Даніель дивився на екран, але я бачила, що він більше не бачить креслень. Він бачив минуле.

​— Не слухай його, — я торкнулася його передпліччя. — Він просто боїться, що наш проєкт кращий.

​— А що, як він правий? — Даніель різко закрив ноутбук. — Що, як я знову все руйную, бо довірився... почуттям?

​Він встав і пішов, залишивши свій какао недопитим. А я залишилася сидіти, розуміючи, що Маркус щойно влучив у саму вразливу точку Даніеля. Завтрашня презентація стала для нас не просто іспитом, а битвою за право вірити одне одному.