4. Фундамент

Світло в бібліотеці ввімкнули через десять хвилин. Ці десять хвилин були довшими, ніж усе моє попереднє життя. Ми більше не розмовляли. Даніель різко зібрав речі й пішов, навіть не озирнувшись.

​Наступного ранку ми стояли перед об’єктом нашої реконструкції. Це була колишня ткацька фабрика на околиці міста. Величезна, похмура будівля з червоної цегли, яка виглядала як поранений звір. Більшість вікон були вибиті, дах просів, а стіни були вкриті графіті та глибокими тріщинами.

​Я відчувала, як моє серце починає калатати швидше. Це не було просто завданням. Це було відлунням мого минулого. Кожна тріщина нагадувала мені про ту ніч, коли...

​— Вражаючий приклад занедбаності, — голос Даніеля перервав мої думки. Він стояв поруч, одягнений у бездоганне чорне пальто, і в руках тримав лазерний далекомір. Його обличчя було кам’яним, ніби подій у бібліотеці ніколи не було.

​— Це не занедбаність, Даніелю, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Це історія. Це місце, де люди працювали, сміялися, жили. Ми не можемо просто знести це й побудувати ще одну скляну коробку.

​— Історія не платить рахунки, Софіє. Ми маємо створити сучасний, функціональний простір для стартапів. Це означає: зміцнити фундамент, знести внутрішні перегородки, замінити дах і зробити панорамні вікна.

​Він почав ходити по території, роблячи заміри, ніби це був лише набір цифр, а не жива історія.

​— Ти знову це робиш! — я пішла за ним, переступаючи через сміття. — Ти хочеш стерти все, що було до тебе. Чому ти так боїшся зберегти хоча б частину минулого?

​Даніель зупинився й різко обернувся до мене. Відстань між нами була мінімальною. У його очах я побачила щось страшніше за холод — я побачила біль.

​— Бо минуле може вбити, Софіє! — вигукнув він. — Ти думаєш, це просто гра? Мій батько... він хотів зберегти «душу» однієї будівлі. Він залишив стару опорну стіну, щоб зекономити гроші й «вшанувати історію». А потім ця стіна обвалилася на людей. Його репутація, кар’єра, наше життя — все це обвалилося разом із нею.

​Я завмерла. Нарешті правда. Його одержимість ідеальною формою та контролем — це не просто амбіції. Це його спосіб захистити світ від катастрофи.

​Я зробила крок вперед, забувши про всі наші чвари.

— Даніелю... я... я не знала. Але ти не твій батько. І цей проєкт — не та стіна. Ти можеш зробити його безпечним, не роблячи його мертвонародженим.

​Він дивився на мене, і в його погляді на мить з’явилося щось, що я бачила в бібліотеці — розгубленість. Але він швидко опанував себе.

​— Просто зроби так, щоб твоє «життя» не заважало моїм розрахункам навантаження, — кинув він, розвертаючись і йдучи геть.

​Я залишилася стояти посеред руїн старої фабрики. В моєму блокноті з’явився новий ескіз: стара цегляна стіна, яку обіймає сучасний металевий каркас. Це було ризиковано. Це було майже неможливо. Але це було рішенням. Для будівлі... і, можливо, для нас обох.