Розділ 21

Розділ 21

Партія розпочалась. Я посунув центрального пішака на дві клітинки вперед, Канітар відповів тим же. Я взявся за правого коня і продовжив бесіду:

— І що це було зі мною? Ти намагався пробитися до моєї голови?

— Намагався, — легко погодився чаклун і захистив свого пішака чорним конем. — Я майже без сил. Не зміг. А ще я помітив на тобі магічний захист. І давно Орден користується послугами чарівників, м?

— Це мені людина подарувала, якій я небайдужий. Надіюсь.

— Мила історія.

Ми продовжили грати. Позиція поки складалась цілком рівна, ми вивели своїх слонів та розігрували зараз класичний варіант телланської партії. Я спіймав себе на тому, що не пам’ятаю, що я роблю у цій кімнаті, та й взагалі думки плутаються, заважають одна одній. І ці хмарки з блакитного марева довкола… Я усвідомлюю, що переді мною Дієро Канітар, покидьок, якого я розшукував. А далі мислення припинялося. Перед очима все пливло і хиталося, у вухах дзвеніло. Однак шахівницю я бачив добре. Вся моя увага на фігурах.

— Я все розмірковував, хто ти, який ти? Пес Ордену… Зайшов далі, ніж всі інші. Бачиш, довелося нам познайомитися більш тісно, ніж ми обидва того хотіли.

— Не думаю, що мені таке знайомство потрібне. Врешті — я засадив тобі клинок прямісінько під ребра. Як ти вижив?

Я здогадувався, що чаклун скаже щось про магію, або взагалі не відповість. Канітар замислився. Наш дебют плавно перейшов до середини партії, я пішов у напад. Почав атакувати центр, розміняв пішаків. Чорний кінь напав на мого слона, і тепер я думав, що робити далі. Досить різкий початок. Мені подобалось грати плавніше.

— Я ще не вижив. Рана глибока — помираю. Мушу визнати, це найбільш успішний замах Ордену, що я бачив на своєму віці. Як ви вийшли на мою групу?

— Ніхто й не виходив. Ми всі вважали, що ти давно покійний. У Джизз-Іларі я був зовсім в іншій справі. Випадково тебе побачив — і впізнав одразу.

— Ага. Зараз спробую прочитати, що там у тебе. Отже. Ти — посланець. Воно зрозуміло. Твоїх братів я давно не бачив. Ваші настоятелі перестали робити ставку на тихих убивць?

— Заткнись та грай. Нічого ти не прочитаєш, Канітаре. Скоро тобі кінець.

— Так от, ти мав послання доставити одній кучерявій панночці, дочці твого майстра. Як його там? А, Джереом. І що в результаті? Пошкодував дівицю, та ще й переспав з нею. Замислювався про причини своїх вчинків? Аналізував себе коли-небудь?

Я завмер з білопольним слоном у своїй руці. Потрібно було або йти на активний розмін, після якого позиція по центру дошки різко загостриться, або переходити до більш щільної оборони. Хотілося розвивати події другого варіанту.

— Як ти це знаєш? — ошелешено спитав я у чаклуна.

Мені б зробити всього декілька різких рухів, дотягнутися до старечої шиї — і все. Однак щось заважало. Я не міг рухатися як раніше, перебував наче під дією дурману.

— Ти тепер теж про мене багато знаєш. Не второпав ще? Нас пов’язує певний момент. І я не про шахову партію.

Дієро Канітар торкнувся своєї лисої скроні вказівним пальцем. Він зробив свій погляд пильним та колючим, коли я все ж пішов на активний розмін. Його ферзь стрімко вривався до поля бою. Становив пряму загрозу моїм фігурам та королю. Один невірний хід — і мене чекатиме розплата.

Я зрозумів, про що він каже. Дієро Канітар помирає, і йому геть не вистачає сил. Колосальну кількість магічної енергії він витратив на те, щоб просто доповзти сюди та не померти від внутрішньої кровотечі. І відкрити портал. Майже цілу ніч до того, як ми увірвалися до будинку, чаклун медитував, що теж відняло сили.

Залишки магії тепер він вклав у свою останню ментальну атаку. Хотів прорватися до моєї свідомості, підкорити волю, а не вдалося. Відчайдушна спроба вчинити останню підлість перетворилась у жорстке протистояння двох розумів. Мене захистив амулет Констанції, а ще – моя тренована самосвідомість. Я зміг втримати свою персону, не розлетівся на шматки. Від цього зіткнення постраждав і сам Канітар. Тоді наші розуми й зіткнулися. Під час зіткнення – стався відблиск. У цьому відблиску ми на одну непомітну, однак разом з цим дуже довгу мить могли побачити одне одного. Такими, якими були насправді. Зі всіма намірами, страхами, мріями та бажаннями.

— Ну от, зрозумів, про що я? — хитро примружився Канітар.

Я зробив рокіровку, сховавши короля. Чаклунові важко було посміхатися, але він все робив для того, щоб на його мерзенному обличчі з’являлась то зверхність, то насмішка. Я фізично відчував, як у мене руки чешуться, щоб припинити його паскудне існування.

— Висока концентрація магії у цій кімнаті, твоє заклинання і оберіг, що був у мене на шиї. Твоя атака виявилась надто слабкою та вдарилась об мій бар’єр. Наші розуми зіткнулися через це і об’єднались. Далі розлетілись. І що тепер?

— Нічого тепер. Ти вдало захистився, вважай, що ти щасливчик.

— Хто б це казав…

Я вивів ферзя, однак ініціатива зараз була за чорними. Потрібно було наздоганяти.

Мені привиділося, як важко поранений чарівник ховається за стіною у підвалі та починає повзти сюди. Кров стрімко покидає його тіло, в очах темніє. Життя закінчується, і розуміння цього примушує серце битися ще дужче. Ще стільки всього потрібно було зробити! І тільки надзусилля волі Канітара допомагає йому подолати весь шлях до ілюзорної стіни. Про цю кімнату не знали навіть його учні! Він багато розповідав їм про портали, він і волів би з допомогою їх здібностей їх відкривати. Але подавав чаклун всю інформацію дуже дозовано, маленькими клаптиками.

Для відкриття порталу потрібне було життя. Хіба ж бувають такі співпадіння?

Потужні заклинання школи життя не діятимуть довго. Дієро Канітар приймає важливе рішення. Відкривати портал тут і зараз. Тому що…

— … Тому що, Флоріане, тільки так можна точно відчинити двері між реальностями. Жертвою могутньої живої істоти, котра володіє магією. Це я зараз, щоб ти розумів, перекладаю тобі на примітивну мову. Без образ?