Розділ 20

Розділ 20

Я ухилився від палиці (пізніше я зрозумів, що саме палицями були озброєні нападники) та продовжував зміщуватися. У такій ситуації, якщо зупинишся — затиснуть та заб’ють. Потвори злісно хрюкали та утробно гарчали, наче зовсім озвірілі — чи то свині, чи величезні тхори. Відбиватися доводилося майже в цілковитій темряві, і на мить мені згадалося протистояння з учнем Канітара, який переслідував мене в джунглях, а потім і в печерах.

Один із нападників отримав удар кинджалом у голову і впав, голосно закричавши. Інші потвори кинулися на мене ще з більшою люттю, щоб помститися за родича. І раптом мене щось кольнуло в праве стегно, і було це так гостро, що перед очима я побачив яскравий спалах. Я втратив рівновагу, однак не впав. Натомість наніс ще декілька різких ударів у різні боки та знову змістився в бік, не даючи себе забити в кут.

Хрюкання та якесь відчайдушне зойкання лунало з усіх боків, я не міг визначити, скільки тварюк на мене напало. Однак розумів, що всі вони розлючені. Ще рух, ухилення, удар — і я ледь не налетів на невидиму пастку чаклуна. Я добре пам’ятав, де вона, міг вирахувати по тому, де стояв каганець. На щастя, масляна лампа все ще була цілою.

Виродок із перекошеною мордою, на якій я встиг розгледіти великий кривий ніс та здоровенні ікла, раптом виник у тьмяному світлі лампи. На худих, гострих плечах істоти я помітив обноски, що колись були чимось схожим на шкіряну броню. Я підпустив його трохи ближче — і в останній момент провалив собі за спину. Прямісінько в пастку. Повітря одразу наповнив важкий гул, а мене вдарило теплом у спину. Відштовхнувшись ногами, я стрибнув у протилежний від магічної пастки бік, сильно вдаривши плечем когось із виродків.

Невидима сила підняла догори нещасливого нападника. Блідо-сіра тушка спалахнула. Виродок продовжував гарчати, хрюкати, видавати звуки, які, либонь, щось означали для його родичів. Були чимось на кшталт мови. Печера на декілька секунд наповнилася яскраво-зеленим світлом, а далі згорблене тіло щось переламало та сплюснуло, наче під вагою тисячі кілограмів. І знову стало темно. Все це дійство супроводжувалося вереском інших істот. Вони відволіклися на смертельне видовище — ну і я не став гаяти час. Мені вистачило тих секунд, коли підземелля було наповнене світлом, щоб нанести ще пів десятка колотих та різаних ударів.

Достатньо влучних, щоб ще більше крові пролилося на землю, а декілька незграбних тіл — впало. А далі вони почали бігти геть у паніці. У позойкуваннях я вже не розрізняв загрози чи агресії. Там був тільки жах. Досить швидко все затихло, і я знову опинився сам на сам із підземеллями. Так, наче й не нападав на мене ніхто.

Я підніс лампу до місця, де спрацювала пастка. Світло від вогню повільно опустилося на те, що залишилося від істоти. Вціліла голова та частина тулуба — і цього було достатньо, щоб зрозуміти, що це не людина була і не дикий звір.

Я підійшов ближче — зрозумів, що пастка більше не активна. Придивився до його морди. Створіння нагадувало гобліна — нерозумного дикуна із давніх легенд. От тільки шкіра у них була зеленою, як розповідали дітям дорослі. У цього ж підземного жителя все тіло було сірим, тільки блакитні вени виднілися під шкірою. Гобліни колись жили поряд із людьми, створювали свої племена. Потім їх, правда, винищила така ж древня раса орків… А ті гобліни, що залишились живими — ховалися хто куди, до найтемніших підземель, де їх не знайдуть вороги. Отже, не всі гобліни згинули в історії. Якщо це дійсно був якийсь їх різновид. Тому що окремі ікла у цих потвор були розміром, як мій вказівний палець.

А от що цікавого я помітив — так це саморобне намисто, що тепер лежало поряд із мертвим чудовиськом. Нитка темного кольору, на яку ці дикуни вселили дві пари людських вух.

— Твою ж…!

Мені захотілося вилаятись, але я стримався. Натомість підніс лампу ближче до мертвої голови й придивився. Ну так, це — людські вуха. Трофеї для підземних дикунів? Можливо. Увагу мою привернуло те, що вуха були зовсім «свіжі». На краях смаглявої шкіри їхніх власників я навіть зміг розгледіти запечену кров. І це була кров саме людей, а не підземних гоблінів. Тому що всередині потвор текло щось значно темніше та більш смердюче. Темно-бурі плями тепер розтікалися у мене під ногами з тіл убитих нападників.

Відрізані вуха нагадали мені про те, що я не перша людина, котра спускається до катакомб у пошуках Дієро Канітара. Ну й гидота. Мені ніколи не подобалися всі ці ритуали та знущання над переможеним супротивником. Такі жорстокі звичаї зустрічалися час від часу у степовиків. А ще — у розбійників, піратів. Я ж убивство завжди розглядав саме як знищення ворога, як метод вирішення проблеми. А не як спосіб вдоволення своєї кровожерливості.

Я оглянув себе у світлі лампи — наче порядок. Цупка червона нитка все ще прикріплена до пояса. З правого стегна стікала дрібна цівка крові. Мене вдарили палицею з цвяхом на кінці. Як міг, я швидко обробив маленьку рану, щоб жодна інфекція не потрапила до тіла.

Хлюп. Цок. Тррр! Щось застрекотіло під ногами, а потім глухо вдарилось. Я аж легкий поштовх відчув. Катакомби виводили мене з рівноваги дедалі сильніше — вони несли в собі загрозу. Раптом сірі гобліни захочуть взяти реванш? Або щось страшніше з пітьми вилізе?.. Не роздумуючи довго, я все ж вирішив дослідити тунель, що починався одразу за пасткою. Можливо, та пастка стояла там не просто так.

* * *

Невідомість завжди лякає найбільше. Я завертав до нових тунелів, доходив до нових перехресть — і нічого нового для себе не бачив. Щосили вдивлявся у стіни, у землю, а коли стеля знову починала «спускатися» — обмацував її руками. Підземні шляхи то звужувалися так, що я ледь пролазив, то знову й знову виводили мене до повністю відкритого простору, де, здавалося, верху немає взагалі.