Розділ 17

Розділ 17

Цього села навіть не існувало в роботах серйозних картографів, тому я був певен, що нікому в Ордені не спаде на думку шукати ворогів у себе практично під носом. Констанції не дуже сподобалось те, що це таємне поселення знаходилося біля Мірасейського нагір’я. Я ж не міг запропонувати більш спокійного та безпечного місця для неї. Звичайно, було б добре покинути континент взагалі. Але це — час. Сезон дощів не закінчиться сьогодні-завтра, доведеться в будь-якому випадку ще десь коротати дні й ночі в очікуванні корабля.

За життя я зустрів немало різних людей, моя місія посланця носила мене по всьому материку та далеко за його межами. І я мав надійні схованки, де в разі чого міг привести себе в порядок. Залікувати рани, перечекати якусь біду чи переслідування. Частина таких укриттів знаходилася далеко від населених пунктів, серед дикої природи. Але були й місця, де проживали інші люди. Село під назвою Вороний Прихисток обережно притулилося до гір — рукою подати, і стіни рідного монастиря покажуться.

Для чого мені таємне укриття так близько біля дому? Скажімо так, доводилось мені якось переховуватися від групи озброєних та серйозно налаштованих професіоналів, що йшли по моєму сліду аж через пів країни. Наступали на п’яти, хотіли загнати, немов звіра. Тобто — не завжди я буваю в ролі мисливця, стається по-різному. Тому я намагався завчасно подбати про те, щоб у мене був сховок на всякий випадок. Де б я не опинився. Одним із таких сховків і було село Вороний Прихисток.

Едвін та Марта трохи постарішали, і це не дивно. Час іде однаково для всіх, а я відвідував село більше ніж п’ять років тому. Вони вийшли зустрічати мене та Констанцію, коли почули, як лають собаки. А от собак стало більше — значно більше.

— Раді бачити тебе живим! — промовив Едвін та простягнув мені руку. Я потиснув її, привітно посміхнувся.

— І я радий вас бачити цілими й здоровими. Хатинку знайдете для нас, щоб ми зупинилися?

Родина Едвіна була відлюдниками. Вони багато років займалися фермерством, самі вирощували овочі, пекли хліб. Продавали молоко та м’ясо для навколишніх поселень, а інколи навіть до великих міст заглядали. За плечима Едвіна — довге й непросте життя. Він віднайшов мир у своїй родині та у веденні господарства. Сімейство не любило чужинців — однак я знав, що мене приймуть без проблем.

— А як дівчину звати? — уточнив він та привітно глянув на Констанцію.

— Кеїша.

Провидиця посміхнулась у відповідь. У погляді Едвіна я помітив цікавість. Він намагався зрозуміти щось. Оцінити ситуацію, скажімо так. І можливі ризики, які міг принести наш візит.

— Чим допомогти можемо? Їсти, пити, перепочити?

— Всього потроху, Едвіне. Розмісти нас, будь ласка, а потім я зайду до тебе, та й поговоримо.

Марта, дружина глави поселення, взагалі мало спілкувалась. Вона стояла позаду чоловіка й мовчки дивилася то на мене, то на мою супутницю. І колись вона така ж була — це залишилося незмінним. А от у чорному волоссі Марти з’явилось трохи сивини, щоки стали більш впалими. Едвін тільки нових зморшок назбирав на шкіру. А так, то це був той самий низенький проворний чоловічок із жилистими руками, тримався молодцем.

На гавкіт собак посходилась молодь, повибігала надвір дітвора. Все це — внуки Едвіна, діти його дітей, котрі знаходили собі пари та поверталися з ними до батьківського поселення, щоб жити тут усі разом. Усі одягнуті в просту світлу тканину, усі цікаві до чужинців та недовірливі водночас.

— Сім’я! — підняв голос Едвін та підняв догори праву руку. Вони завмерли відразу, щоб почути, що скаже старший член родини. — Це наші гості! Вони поживуть тут деякий час. Все добре, вони — свої! Можна спілкуватись! Ми приймаємо їх як добрих друзів!

Цікаві порядки у себе ввів тут Едвін. Ну, добре, що свої, і що можна хоча б говорити при потребі. Хоча, спілкуватися я планував тільки з ним єдиним.

— Розмістимо вас, є будиночок. Пішли, — вже значно тихіше сказав господар, звертаючись до нас. Я глянув на Констанцію — вона виглядала трохи розгублено. Я кивнув, мовляв, усе гаразд.

* * *

Нас розмістили у старому домі, де давно ніхто не проживав. Можливо, раніше тут помер хтось із літніх членів сімейства — мене це мало хвилювало. Тут було ліжко та основні зручності, щоб жити. Трохи посуду, трохи меблів... Пилюка, бруд, нестача побутових речей — усе це можна виправити. Було б бажання.

Вони обіцяли годувати нас двічі на день. Показали, де лазня, та розповіли про розпорядок життя в маленькому селі. Едвін поки тримав слово, і це тішило. Я не дарма допоміг його родині колись, не дарма залишив велику кількість золота. Якраз під такий випадок це й було зроблено.

Ми помилися, поїли та нарешті перевели подих. І це було прекрасне відчуття — коли я нарешті випустив напругу з легень. Приємне, затишне відчуття, яке псувала лиш одна річ: ниючий біль у тілі.

Я нічим це не виказував, але віднедавна мене знову почали боліти рани, отримані в Місті Тіней та в джунглях. Прокляте коліно теж про себе не дозволяло забути... У мене, звісно, був здогад, що лезо клинка під назвою Серце назавжди залишило сліди в моїй плоті. І тепер, так чи інакше, я буду відчувати їх. Як от хворі суглоби люди відчувають на зміну погоди. Але все одно я планував поборотися з цими ефектами. Потрібно буде поспілкуватися з цілителями в монастирі. Та й настоятелям трохи запитань поставити. Про вплив артефактів на тіло вони знають куди більше, ніж я.

На мить мені згадався Хотч і його нещасна нога.

Марта видала нам свіжий одяг, і я нарешті міг позбутися тіснуватої броні. Едвін забрав її собі, і нехай. Може, розбере на частини, чи інше використання придумає. А виданий нам одяг досить непогано співпав по розміру — тепер я ходив у такій же простій тканині, як і всі тут. Здалеку, мабуть, виглядав як член родини Марти й Едвіна.