Розділ 16

Розділ 16

Ні, вона точно схожа на свого батька. Особливо коли злилась — лінії її обличчя віддалено нагадували старого Джереома. Своїм виразом. Емоцією гніву. Одна кров.

Я вийшов зі старого будинку, де проживав цей Салкан, та стиснув кулаки. Глибокий вдих носом, повільний видих через рот. Заспокоїтися. Раз. Два. Три. Ми втратили час і привернули увагу місцевих. Хоч на вулиці я не побачив жодної живої душі, все одно був певен — на нас дивляться. Через тьмяні брудні віконця визирають, заглядають крізь кущі, крізь морок закутків неосвітлених провулків. Краплі дощу ліниво торкаються калюж та мокрих дерев’яних дахів. На порозі сусіднього будинку сидить чорний кіт із хитрими зеленими очима. Десь над головою пролетів птах. Такі спокій і тиша цілком могли в собі приховувати загрозу.

Які варіанти у мене були разом із Констанцією? Хіба що зв’язати її, закинути собі на плече та понести вулицями Синього Берега. Що точно зробило б нас ще більш помітними. А я зрозумів одразу — дівчина не піде зі мною без відвідин давнього друга.

Зараз, коли ми розібралися з Салканом, потрібно було йти.

Неохайний, передчасно зістарений чоловік заговорив мовою степовиків, щойно ми грубо увірвалися до його оселі. Кеїша не церемонилась — просто вибила своєю дубиною хисткі двері, навіть не захотіла слухати мої застереження. Можна було й по-іншому зайти. Всього за кілька митей господар уже лежав на підлозі й зойкав від ударів, які наносила дівчина. А била вона не шкодуючи ні себе, ні його.

— Сволота! Запроданець! Змія!

Кожне нове слово чужою мовою супроводжувалося новим ударом металевого наконечника дубини по живому тілу. Кеїша ще кілька разів вдарила лежачого — далі я її зупинив.

Маленька собачка весь час гавкала на нас, навіть кусати намагалась, коли її господар отримував тумаків. Але після того, як Кеїша подивилась на неї й голосно веліла заспокоїтись — сміливості в її шерстяному тільці поменшало.

— Забирай речі й пішли, все, — тихо велів я, притримуючи її руку.

Провидиця підкорилась, хоча по ній було видно — зупинятися їй не хотілося. Дівчина сказала щось степовою мовою, не всі слова я міг розібрати. Але суть діалогу зрозумів.

— Як ти міг так учинити зі мною?! Після всього?.. Як ти міг?!

Вона схопила його за сорочку, сіла зверху й потягнула на себе. Переляканий чоловік вдихав повітря раз за разом, дивився то на неї, то на мене. Видно, спасіння шукав.

— Вибач, не вбивай!

Ці дві фрази Салкан повторював по колу. Я ж вирішив скористатися моментом і роздивився уважніше, що цікавого було в цій хатині. Житло дійсно виявилося незвичайним: великі та малі колби, різноманітні ваги, баночки, мисочки з порошками, мішечки… Запах у приміщенні — теж характерний, нудотно-солодкий. Те, що ми потрапили до оселі дурман-речовин, я зрозумів одразу, щойно переступив поріг.

І поки дівчина емоційно доносила негіднику, що продавати близьких людей — не добре, я наблизився до великої шафи з відкритими стелажами. Скільки ж усього зберігав тут Салкан! Але я чітко знав, що шукати. Я ковзнув поглядом поміж пляшечок із зеленим та жовтим порошком усередині. Ага. Сушене листя. Добре. Трішки лівіше. Он вона — посудина, що дасть мені те, що треба.

З першого погляду цей зелений порошок нічим не відрізнявся від того, що наповнювало посудини поряд. Недовго думаючи, я взяв пляшечку до рук. Зважив. Далі обережно відкрив кришку, занурив мізинець усередину й облизав кінчик пальця. Так, це воно.

— …Все, не вбивай, не вбивай, прошу! Я хвора людина, я в біді, я винен багато грошей, вони з мене шкіру знімуть!

— То ти через борги мене продав?

— Так! У мене не було вибору, вони ж сказали, що мене… Ну і… І все… Кеїшо, май ласку в серці!

— Ти не мав ласки, коли віддав мене в лапи цим гієнам! А що ти підмішав мені з їжею тоді? Що за зілля? Спеції, сучий ти сину?! Спеції!?

Вона вдарила його ногою. Господар будинку продовжував просити пощади, виправдовуватися. Говорити щось про надзвичайно важке життя та тиск з боку нехороших людей. А як на мене — всі ознаки залежної особистості на обличчя. Годі й намагатися щось пояснювати йому про совість, відданість чи дружбу. Я розумів, що цей чоловік колись був близьким Констанції. Тому й не могла вона так легко прийняти цю зраду. Їй боляче було. І цей біль нікуди не подінеться, навіть якщо Салкан проситиме пробачення добу без перерви на обід та сон.

Я глянув на Констанцію та кивнув у бік вхідних дверей. Вона востаннє гепнула Салкана дубиною по плечу. Здається, навіть хруснуло. Дівчина презирливо плюнула й кинула дубину на підлогу. Така жорстокість може згубити. Дівчину треба до тями привести — достатньо негативної енергії вона вже спустила за останню годину.

— Життя ще розправиться з тобою, тому що ти прокурив і пропив усе людське, що в тобі коли-небудь було. Ти не достойний мати добру пам’ять. Тварина.

Дівчина полишила свою жертву та взялася збирати речі до сумки, що лежала в кутку кімнати. Салкан не подавав ознак супротиву, не демонстрував загрози. Тому я продовжив спокійно оглядати все те, чим він наповнив свою оселю. Чоловік все ще тремтів, боявся підвестися. Він, либонь, помітив мою цікавість до його товарів, бо тихо запитав:

— Вам щось цікаво, пане? Може, я підкажу?

Кеїша відволіклась від сумки. Подивилась здивовано спершу на нього, потім на мене. В очах — запитання та цікавість. Ні, дівчинко, цих тонкощів тобі знати не потрібно.

— Нічого підказувати не треба. Я візьму у тебе цю баночку. Не проти?

Я показав йому посудину, яка привернула мою увагу та яку я вже вирішив узяти з собою.

— Ні-ні, беріть, звісно! Але це ще не найкраще, що у мене є! Я б міг дістати за помірну плату…

— Дякую, не треба, — перебив його я й сховав до кишені посудину з сушеною травою. — Що треба — я вже обрав.

Тепер головне — не забути забрати пляшечку з кишені, коли я зміню одяг, а цю броню — викину. Костюм, що я стягнув у одного з охоронців Старшого, неприємно натирав.