| Розділ 12

   Зрештою вона зрозуміла, що деякий час точно доведеться провести на Синьому березі. Старий знайомий розводив руками та велів чекати звістки. Все, що треба, мовляв, зроблено тепер зачекаємо трохи, поки судно буде готове відчалити. Кеїша як могла доступно пояснила Салкану, що їй перш за все потрібна безпека. І що ніхто зайвий не повинен знати, куди та як буде відправлятися Констанція, на якому кораблі.

   Салкан же тараторив про те, що вже майже прийшов сезон дощів, і що далеко не кожен моряк буде готовий іти в рейс. Себто – очікуємо та не вередуємо, а будемо радіти тому, що доля підкине.

— Я знаю про погоду. Ти не заговорюй мене. Судно завжди можна знайти. Бери, це – тобі. Це щоб доля кращі варіанти підкидала. Потім ще дам.

   Констанція віддала Салкану майже половину золота, що принесла із собою. Бісики в очах чоловіка радісно затанцювали, коли він прийняв монети та підніс їх до світла.

— Доля – вертлява панянка, я спробую домовитися з нею для тебе. А поки – розслабся.

   Розслабитись не виходило. Кеїша все блукала узбережжям, відвідала декілька разів місцевий ринок. А ось таверн та забігайлівок уникала, щоб не знайти проблем на п’яту точку. По цій же причині вона не вивчала берегову лінію, а намагалась знайти самотність та спокій посеред природи. Дівчина зосереджувалась, прислухалась до власної душі. Медитувала. Їй хотілось швидше відновити сили, бо без них провидиця почувала себе вкрай вразливо.

   Намагалась вона самостійно вирішити власну проблему, знайти судно та людину, готову відправлятися в плавання найближчим часом. Проявляючи обережність, дівчина обходила Синій берег – до інших частин міста заходити не наважилась. Вона не знала нікого, окрім Салкана, і це тиснуло на неї. Кеїша навіть дістала собі трохи звичайного одягу, щоб не виділятися. Персні й амулет вирішила зняти, носила з собою у маленькому мішечку.

   Згодом почалися дощі, і більше часу Констанція проводила під одним дахом зі степовиком. До нього продовжували постійно приходили різні особи. Спершу Кеїша намагалась уникати зустрічей із новими людьми, але швидко зрозуміла, що якщо вона продовжить виходити з дерев’яного будинку щоразу, коли Салкан очікує візитера – то, по-перше, дуже швидко стре собі ноги, а по-друге – промокатиме під струменями дощу кожного дня. До того ж не дуже хотілося, щоб місцеві жителі надто часто звертали на неї увагу.

   Жити без вигод було звичною справою для неї – доводилось колись перебувати й набагато у гірших умовах. Не завжди вони з чоловіком добре себе почували у Вірамі. Не завжди він був вождем.

   Дні йшли один за одним, перетікали в тижні. Тут, у цьому прибережному районі з маленькими будиночками, де мешкають бідняки, вона себе відчула майже як у районі степовиків. З часом почала вітатися із сусідами, а з деким і побалакати могла.

   Відвідувачі їх оселі кожного дня приносили гроші, інколи й продукти. Обмінювались декількома словами про те, та й про се. Брали товар і прощалися. Дехто звертав увагу на кучеряву дівчину, про яку Салкан казав, що то його далека родичка. У скруті дівчина, от і мешкає тут деякий час. Взагалі Салкан дуже всім нахвалював свої зілля, казав, що за помірну ціну він пропонує всім бажаючим найкраще рішення. Від пропозиції пригубити трішки, Констанція рішуче відмовилась.

   Він виділив їй своє ліжко, а сам ночував в спальному мішку з тваринних шкур. Спершу провидиця гидувала, але після ретельного прибирання це пройшло. Будиночок почав виглядати краще, у ньому стало просторіше, світліше. Її не гризла совість стосовно того, що Салкан спить фактично на підлозі. Свого часу покійний чоловік витягнув його з такого дна, куди й заглядати страшно звичайній людині. А старі борги потрібно віддавати. Це святе правило кожного степовика, що поважає себе. Колишніх одноплемінників не буває, вона була впевнена, що і Салкан так мислить. 

   Час від часу Констанція подумки спілкувалася з посланцем. Душогуб Ордена все не виходив їй чомусь із голови. До серця припав, в чому вона соромилась зізнатися собі. Це не була закоханість, однак вогник все ж промайнув, коли вони зустрілися…

   Дівчина прокручувала пережиті події в Тіньовому Місті, все обдумувала їх. Флоріан виявився напрочуд чутливою до магії персоною – далеко не кожен пересічний зможе швидко опанувати телепатичний зв’язок. Так, звичайно, сама Кеїша була магом, і контакт між ними відбувався здебільшого саме через її енергетичні зусилля. Тхарсі й Ратшат, наприклад, взагалі були вкрай далекими від магії, але вона ж могла спілкуватися з ними подумки. Це тому, що за роки дружби між ними трьома встигли сформуватися практично сімейні узи. А з Флоріаном зближення відбулося вкрай швидко.

   Можливо, їх зблизив спільно пережитий стрес. Відчувалося все так, наче битва в будинку Канітара стала місцем переплетення їх доль. Провидиця вірила в долю. Вона вважала, що смертні, звичайно, саме здатні будувати власний шлях на цьому світі, однак основні події все ж прописано наперед. Це стосується доленосних зустрічей, народження дітей, смерті. Такою подією тепер їй здавалось знайомство із посланцем.

   Або ж просто провидиця надто довго прожила без чоловічого плеча поряд, після того, як її чоловіка підло зрадили та вбили. Ратшат і Тхарсі… Ну вона ніколи не сприймала їх саме як мужчин, тільки як друзів, вірних помічників. Та й не могла б розглядати – адже щоразу, коли дивилась на їх мужні лиця, то одразу згадувала покійного вождя.

   Втім, повноцінним спілкуванням їх зв’язок із посланцем назвати було важко. Кеїша почувала себе все ще слабкою, сил на довгу комунікацію не вистачало. До того ж, провидиця хвилювалася, чи, бува, не слухає хтось їх “розмови”. А раптом хтось із магів теж перебуває у Джиззпорті? І цей “хтось” – не бажатиме добра?...

   Несподівана біда прийшла, коли Констанція почала втрачати обачність. Ні, вона нічого такого не робила, не полишала навіть район, де проживав Салкан. Просто трохи розслабилися всередині себе. Тому що важко бути весь час в напрузі, очікувати неприємностей від кожного деревця. Так можна й глузд втратити. А ще підвело Кеїшу те, що вона судила про інших, як про себе. І якщо сама провидиця відносилась до традицій степових племен зі всієї серйозністю та відповідальністю – то це не означало в реальності, що інші одноплемінники, навіть старі, будуть теж дотримуватись таких правил.

   Це був звичайний вечір. Констанція приготувала суп із морепродуктів. Хатні справи вона брала на себе перш за все через власну гидливість – їй не подобалось, як виглядає Салкан, як він веде господарство, як готує їжу. Тому поступово взяла все до своїх рук. Так вона завжди була впевнена в тому, що їсть, що п’є…

   Дівчина надто пізно зрозуміла, що до зробленого нею ж супу Салкан щось додав. Підсипав, коли вона відходила на мить, чи підлив до миски – неважливо. Смак був наче як завжди, тільки нова спеція виділялась. Підкреслювала кальмарів та креветок. Того вечора Салкан запропонував додати до супу одну з місцевих спецій. Мовляв, вона робить смак більш цікавим, спеція така, що після неї звичайні перець та сіль вже не цікаві. Він запевняв, що це саме спеція, а не якась інша особлива трава. Провидиця оглянула пакетик з сухою травою, взяла трохи на кінчик язика. Погодилась.

   І в якийсь момент трапези, коли тарілка вже майже була порожньою, Кеїша відчула, як вислизає із реальності. Це нагадувало стан, коли дуже хочеться спати. От-от, і все, і думок не стане... Вона ще встигла підняти погляд на степовика. Щось захотіла сказати йому на рахунок бісових спецій, або щось інше. Однак не знайшла потрібних слів. Вони застрягли десь на півдорозі від голови до її пухких вуст. І розчинилися в ніщо. Як пил, як морська хвиля. Як свідомість Констанції. Дівчина безпомічно сповзла вниз та опинилась на старому вицвілому килимі, котрий, втім, завдяки їй тепер був чистим. Що він зробив з нею, для чого? Чому зрадив, якщо це – зрада? З цими думками провидиця покинула реальність.

   Салкан проворно обігнув стіл, та підхопив дівчину під пахви. Обережно підняв, потягнув до ліжка. Допоміг їй лягти. Можливо якби ще хоча б частка старого Салкана була жива в ньому, то зараз степовик почувався б нікчемою. Але все людське, що колись було в серці цього чоловіка, давно випалилося недобрими речовинами, викурилось солодким та небезпечним димом. Можливо – оголило його справжню натуру.

— Вибач, сестричко – Тихо сказав він та почав нервово скубати волосини на неохайній бороді. Він глянув на годинника – потрібна людинка скоро зайде.