Розділ 10

Розділ 10

Я досить швидко зміг знайти будинок, в якому раніше жила Кеїша з охоронцями. Мені вдалося не привернути увагу, за мною ніхто не йшов, взагалі тут малолюдно тепер стало. Район степовиків змінився: раніше вузькі вулички були забиті натовпом, всі мешканці знали один одного, багато й голосно балакали. Зараз же тут майже порожньо — тільки кішка або собака де-не-де пробіжить. Можливо, це сезон дощів так повпливав. Або ж район степовиків активно опрацьовували члени Ордену, не даючи нікому спокійно жити.

Огляд помешкання Констанції — обов’язковий пункт у моїй подорожі. Спершу в мене була думка повернутися сюди вночі, але так пройде ще більше часу. Щось підказувало мені всередині, що часу якраз-таки гаяти більше не можна.

Я приховував своє обличчя сірою хустиною, намагався ступати тихо, обходити калюжі та болото. І так — за мною ніхто не слідкував. Але це не означало, що район степовиків був безпечним. За цією порожнечею, калюжами та сірістю могли ховатися цілком реальні пастки. Он пройшов якийсь товстий чоловік у важких чоботях, а он — і літня жінка з двома малими діточками потягнула кудись воза. Ймовірно — на ринок. На мене вони зиркнули, але й одразу інтерес втратили. Пішли далі у своїх справах. Я ж зробив ще декілька кроків, завернув ліворуч. І побачив знайому оселю.

Ще раз оглянувся та прислухався — нічого підозрілого. Вуха налилися важким, почервоніли; на спині заворушилися мурахи.

Замок ламати не довелося — двері були незамкнені, вони легко піддалися, щойно я трохи натиснув та зайшов досередини. У домі було темно й тихо, повітря важке — так завжди у приміщеннях, які пустують без людей деякий час. І жодної ознаки того, що тут хтось перебував недавно, я не бачив. Я глянув у закуток, де приходив до тями після магічної атаки Канітара. Згадався мені раптом той солодкий дурман та дзвони в голові, гіпноз від Кеїші. Наче ціла вічність пройшла… Я зробив ще кілька кроків кімнатою. Навіть посуду не заховала Констанція після їхньої останньої трапези тієї ночі. На поверхнях уже були помітні прошарки пилу.

Деякі речі лежали просто на підлозі. Я впізнав частину жіночого гардероба: ліфчик, пару шкарпеток. Панчохи. Я взяв ці речі до рук, оглянув їх. Замислився. Або оселю обшукували, або сама Констанція, поспішаючи, покидала місто, збиралась у дорогу. Було переслідування? Чи все ж провидиця прислухалась до моїх прохань і пішла відразу?

На столі, поряд із тарілками, також лежала відкрита шкатулка, повна прикрас. Досить велика кількість різних перснів та амулетів залишалася на місці — отже, ніхто не вчиняв пограбування… Недовго думаючи, я забрав декілька перснів та один амулет із фіолетовим каменем посередині. Повинно ж допомогти. Якщо це працює з волоссям — то чому б не працювало з особистими речами людини?

Скриня з різними домашніми предметами та зброєю охоронців теж була на місці, і звідти не зникло нічого. Я запам’ятав нутрощі цього сховку — і ні, нічого з собою не забрала Констанція, жодного клинка.

Прийнявши рішення не очікувати далі, я сів на стілець, дістав зі своєї сумки пасмо волосся, обв’язав його довкола амулета дівчини. Додав до цього всього і кільце. І панчохи. І знову спробував.

«Констанціє, ти жива? Дай мені відповідь!»

Нічого. Намагаюся знову.

«Констанціє, це посланець. Я у Місті Тіней. Шукаю тебе. Дай знак».

Так я й сидів ще хвилин п’ятнадцять, уперто пробуючи поспілкуватися з провидицею. Кожна наступна мить мого перебування в цій оселі підвищувала ризик бути пійманим. Тіньове Місто зараз кишіло братами й сестрами з Ордену — я це знав. І те, що я не помітив за собою слідкування — нічого не гарантувало. Водночас я вірив, що така близькість до речей Констанції допоможе все ж прорватися до неї, до її свідомості… Ось ще трохи. Зараз. І коли я вже ладен був зупинитися та покинути дім — я почув відповідь.

«Жива».

Це прозвучало вкрай віддалено, я ледь упіймав чужу думку у своїй голові. І ні — мені не здалося. Дівчина додала:

«Мене викрали… Джиззпорт. Синій… Допоможи».

Більше вона не сказала. Я знову й знову запитував, навіть говорив уголос. Нічого. Я відчув, як розхвилювалося серце, як у мене холодок пройшовся під сорочкою. Аж губи пересохли. Задерло в горлянці. Щось сталося з Констанцією, у неї не було сили вийти на зв’язок — і тепер ледь вдалося.

Більше не затримуючись, я закинув її речі до рюкзака, піднявся та підійшов до вхідних дверей. Я нічого не почув, ніщо не привернуло моєї уваги, але чомусь завмер. Це йшло зсередини — завмер, бо відчув, що не сам. А далі двері відчинилися — і до будинку хтось увійшов. Практично відразу лицем до лиця я зіткнувся з невисоким юнаком. Його обличчя я впізнав в одну мить, а от він мене розгледіти змоги не мав завдяки хустині. Фенрікс, учень Філнара, зметикував трішки пізніше, ніж я. Я різко виштовхнув його з дверного отвору та линув убік, зістрибнувши зі сходів. Юнак утримався — не впав.

— Стій! Зупинися!

Зовсім поруч просвистіла стріла. Стрімко! А це, напевно, рудоволоса Тайріс намагалась влучити мені в ногу. В Ордені не так вже й багато людей володіли луком на гарному рівні. Я кинувся до найближчого укриття — стіни сусіднього будиночка. Знову просвистіло. Потрібно було втікати, я не хотів протистояти своїм же. Але молодий Фенрікс уже нісся слідом — я чув, як його взуття хлюпає болотом та вдаряється об вологу землю. Е ні, так голосно слідопит пересуватися не повинен, навіть якщо за кимось біжить.

Це був саме той випадок, коли фізична витривалість та молодість організму перемогли досвідченість і знання; досить швидко юний слідопит мене наздогнав. Своєю спиною я відчув важкий удар. Я загарчав від образи та болю.

— Стояти!

І ще чиїсь кроки неподалік. Тайріс? Інші побратими? Міська гвардія? Я вдав, наче здаюся — зігнувся після удару, підняв руки догори. Фенрікс виглядав відважно, але трохи розгублено. Наче поки не вирішив, що зі мною робити. Хлопець відволікся на мить, відвів очі вбік, щоб глянути, чи не залишився він зі мною сам на сам. Чи наближається до нього підмога…