Частина ІІ: "Переплетені" | Розділ 8

   Проклятий клинок зайняв своє місце в стінах монастиря і тепер нікому не загрожував. Хіба що мені – ох і випив він моєї крові за останні декілька тижнів! Відновлення йшло важко. Щоранку я прокидався ні світ, ні зоря, виходив на пробіжку до лісу. Намагався виконувати свої звичні вправи, як колись. Виходило не дуже. Постійно нило коліно, витривалість підводила, дихання збивалося. Час від часу взагалі давно загоєні рани відкривалися. І ні, справа тут не тільки у моєму віці.

   Артефакт висмоктав надто багато життєвих сил, коли наші настоятелі знайшли спосіб відв’язати його від мене. Це ж Серце; поки клинок поряд – ти сильний та могутній, немов звір. Кров кипить у венах. А як тільки артефакт потрапляє до чужих рук – тіло починає чинити опір. Його прямо вивертає. Я відчув це на собі, коли вкотре обробляв старі рани, що знову й знову кровили. Коли буквально в кожному м’язі я почав відчувати гострий біль, а кістки наче всі переламали разом.

   Наші цілителі підтримували мене як могли. Перший час я тільки те й робив, що пив мікстури. Мені рекомендували довше лежати в ліжку, але я не слухав. Натомість навантажував себе тренуваннями та працею потрохи. Все більше й більше; допоки людина рухається – вона жива. А лягти та страждати… Це завжди встигнеться. Так казав колись Вільгельм.

   Мені вдалося ще декілька разів вийти на контакт з Констанцією. Я ще раз наказав їй забиратися геть, і не просто з міста, а з країни загалом. Тому що скоро там почнеться переполох. Орден вийде на слід степовиків, і тоді може викритися мій обман. А ще – дівчину уб’ють.

   Це вже увійшло до звички: я тримав зрізане пасмо її волосся у себе в руках та починав думати. Закриваючи очі, я зосереджувався, шукав її серед тиші, що завжди приходить із сутінками. Волосся майже невагоме, водночас – таке важливе. Мені досі здавалося, що воно пахне чимось. Чим? Степом? Димом від величезних вогнищ, котрі розводили дикі племена? Таємницею?...

   І от, наче десь глибоко у моїй свідомості з’являвся її голос — теплий, спокійний, однак трохи віддалений, як звук вітру в далекій долині. Спершу я сумнівався – а чи не обман це моїх почуттів? Чи не наслідки того, що ще недавно пережив мій розум та тіло? Однак з кожним разом я ставав усе більш впевненим: провидиця дійсно відповідала.

   Спілкування наше було просте, про самопочуття, про пережиті події. А ще – про необхідність зустрічі. Нас об’єднувала одна незавершена справа, адже Констанція теж жадала тепер смерті Дієро Канітара. Останнє, що вона мені “передала” було:

   “Єдині близькі люди, що у мене залишилися після Віраму. Ратшат і Тхарсі. Скільки разів вони рятували мене. Допомагали. Я хочу помсти.”

   І на цьому все. Більше вона не відгукувалася, а всередині мене народилася тривога, яку ніщо не могло зняти. Взагалі, чому я хвилююся за неї? Ще недавно Констанція була моєю ціллю, я шукав нагоди відняти її життя. Було ще й інше – мій обман майстра Джереома.

   Настоятелі в монастирі не поспішали вводити мене в курс справ та розповідати деталі того, що тепер відбувалося у Джизз-Іларі. Я ж наче як все – пішов на відпочинок. Все, що знав я розповів, все що зміг – зробив.

   Одну з груп воїнів світла очолював Мартін. Чоловік з чіпким розумом та глибоким зором, я сам порекомендував його, коли настоятелі цікавилися моєю думкою, кого, мовляв, краще відправити шукати Канітара… Звичайно я підказав того, хто на мій погляд має достатньо досвіду й знань, щоб добити пораненого звіра та поставити крапку в цій історії. А ще з Мартіном до Тіньового Міста відправився Філнар – досить хороший слідопит. Словом, я попередив Констанцію, щоб будь-якою ціною тікала. Наче як вона мене почула. І перестала відповідати.

   В монастирі тепер говорили про зв’язки Дієро Канітара та впливових людей в інших країнах, мовляв, листування він вів зі своїми однодумцями. Це означало тільки одне – для Ордену з’явилося багато нових цілей.

   Майстер Джереом провідував мене час від часу. Я все розпитував його, як ідуть справи? Що нового? Що знайшли у Тіньовому Місці? Майстер не дуже охоче ділився інформацією, а все радив заспокоїтися.

— Флоріане, ти відпочивай. Краще подумай над тим, щоб підготувати собі заміну. Ми працюємо над книгою і шукаємо Канітара.

   Це було якраз за декілька днів до того, як почали повертатися брати й сестри зі своєї місії. Старий майстер сидів на моєму ліжку та дивися як я пораюся зі своїми рослинами.

— Я хочу корисним бути. Треба ж дотиснути гада. Не подобається лежати овочем.

— Ми дотиснемо. Кажу, нам потрібен буде новий посланець. Або й декілька. Що ти думаєш про це?

— Жодного разу не думав – Чесно я відповів майстру – Але можу подумати зараз, поки відпочиваю.

   Тому що дійсно не думав. Взагалі не бажав когось навчати саме на посланця. Неблагородна й важка праця. Корисна? Так, безсумнівно. Потрібна? Звичайно! Єдиний спосіб практиканта зробити безпечним – убити. А чи був я готовий перетворювати молодого учня, чи ученицю на себе? Не впевнений.

— Валент тебе дуже поважає. Всі інші стороняться, бояться.

— Особливо тепер – Зауважив я, проводячи вказівним пальцем по обпаленій щоці – Я подумаю, майстре. Ще з Хотчем поговорю, та й з іншими побратимами. Самі знаєте, моя робота – специфічна.

— Знаю, синку. Знаю і ціную. Ти… ти подарував спокій моєму серцю. Добре. Набирайся сил. Іду я. Коли ти там хотів покинути монастир?

   Я замислився на мить. Нещодавно я говорив настоятелям та майстру Джереому, що хотів би трохи пожити серед мирян. Десь тут, в Мірасеї. Можливо. Потім повернуся. Буду поволі старіти та бурчати.

   Дуже хотілося вірити, що мій обман ніколи не випливе назовні. Це друга причина, чому я так очікував повернення Мартіна. Хотів розуміти, що вони знайшли у Місті Тіней. Чи не натрапили на слід Кеїші якимось чином.

— Завжди радий старатися, майстре. Я дочекаюся повернення Мартіна та інших воїнів. Тоді й піду. Далі все буде видно.

   Старий Джереом розуміюче кивнув. Він повільно піднявся з мого ліжка, поправив рукою свою білу бороду.

— Піди. Відпочинь. Можливо, потім подумаєш про те, щоб учительство на себе приміряти. Га?

— Мене побоюється молодь, це й ви помітили. Та й погано я пояснюю…

— Ну це тобі вже вирішувати. А поки – подумай над можливими кандидатами. Домовились?

— Так, звичайно.

   Майстер залишив мене наодинці з моїм садом, пахучим апельсиновим деревом, яким я неймовірно пишався, та поганим передчуттям на серці.