| Розділ 4

   У скрині Дієро Канітар тримав досить велику кількість золота. Це була своєрідна казна їхнього дому, ось що прийшло на думку Мартіну. Що робити з грішми? Забрати, звичайно. Більше монет – більше нової броні для братів та сестер в Ордені. Більше зброї, книг, різного обладнання. Тому що без купівлі спорядження у зовнішньому світі обійтися неможливо; не все умільці з монастиря могли змайструвати своїми руками.

   Ще всередині знайшлося декілька сувоїв-чорновиків з різними письменами неохайним почерком. І окремо – список з іменами людей. Деякі було закреслено. Що це за особи? Це цілі? Об’єкти переслідування? Багаті люди Міста Тіней, з кого можна отримати наживу? Або ж – список потенційних союзників та послідовників?

   Тайріс та Фенрікс не знайшли нічого корисного в домі, і далі відправилися до підвалу. Мартін так-то був впевнений у навичках молодих помічників, не дарма ж саме їх відправили на місію. Але все ж і сам він пройшовся приміщеннями будинку та подосліджував їх.

   Внизу, у підвалі, все ще тьмяно сяяли кристали, що поки не встигли розрядитися до кінця. Кров на килимі, розламана стіна, яку продовбав молотом Даніель, тиша й морок. А ще – багато рослин, справжній підземний сад тут розвів Дієро Канітар. Чи це був попередній власник будинку, Пилип? Неважливо.

   Мартін з учнями швидко знайшов свіже кладовище, де тепер спочивали послідовники старого чарівника. Полонений Даніель говорив, що знайшов він у підвалі також тіла невідомих чоловіків характерної зовнішності степовиків… Котрі й могли бути нападниками. Що тепер викликало додаткові запитання у Мартіна, адже Флоріан, посланець Ордену, нічого не казав про те, що йому хтось допомагав в бою.

Можливо й слід було розкопати мерців та оглянути їх, але це на думку Мартіна було б вже занадто. Не правильно. Тому ще деякий час вони обслідували підземелля, де востаннє бачили Дієро Канітара. Запалили факели та пройшли за кривавим слідом, що тягнувся по землі.

   Виходило, що Даніель був останнім з учнів Дієро Канірара в цьому домі. Ще одного похмурого мужика в червоній хустині прикінчив Флоріан посеред джунглів...

   Лідер групи прийняв рішення, що влізати зараз до глибин катакомб буде невірним рішенням. У них мінімум припасів, до того ж – потрібно зайнятися допитом, потрібно відправлятися до Джиззпорту. Дієро Канітар проходив тут відносно давно, і відійшов він вже надто далеко, щоб зараз можна було його наздогнати. Хто міг підказати на рахунок цих підземель? Звичайно, що хтось із місцевих. Аджар, наприклад.

— Втратити стільки крові і вижити – це ж неможливо. Він точно магією скористався – Відмітила Тайріс, оглядаючи місце, де кривавий слід раптово обривався – І залікував він себе вкрай швидко. Це скільки ж потужності потрібно мати?

— Наш посланець йому печінку пробив, я чув – Подав голос Фенрікс, оглядаючи вузькі стіни підземного коридору – Яка магія може врятувати від такої рани?

— Ви неуважні на заняттях, молодь. На момент бою у старого був артефакт. Вам про клинок Серце ж розповідали? Звісно розповідали. Підсилив він Канітара.

— Розповідали, Мартіне. Але все одно – слід обривається, кров більше не тече. А…

— А це нам показує, що ворог наш – сильний, і ми поки до кінця не уявляємо, на що він здатен. Хтось в підземеллі міг відтягнути чаклуна. Або забрати тіло. От що це означає, Фенріксе. Менше балакайте. Більше думайте.

— Прийнято. Ми ось чули на лекціях… - Вже менш впевнено розпочав Фенрікс – Що Дієро Канітар мав би бути мертвим. Виходить, колись вже його майже убили, а він вижив.

— Так, про Канітара вам розповідали. Легендарний покидьок. І який висновок зі старої історії ми можемо зробити?

— Що відправити цього чаклуна до предків – завдання геть складне.

   Мартін усміхнувся про себе. Молодий казав правду.

— Тут холодом віє.

   Тайріс раптом промовила це, та приобняла себе за плечі, якось примружилась. Спершу лідер групи думав пожартувати якось, або й підбадьорити дівчину. Але й сам раптом зрозумів, про що каже учениця. Десь там, у невідомих глибинах, щось люто завивало. Воно не було чути одразу, а ставало тільки голосніше з кожним кроком. Чим далі вони заходили – тим більш гучним було моторошне завивання. І чи був то просто вітер – чи якась жива істота, хто міг знати?

   З пітьми на членів групи дули потоки сирого повітря. Торкалися рук, ніг, трохи лоскотали. Мартін завмер, прислухався. Катакомби жили; десь щось скрипнуло, стукнуло. Впало. Знову завило протяжно, наче у відчаї. Цокнуло. Чоловік збагнув, що чим довше стояти й слухати, тим більше тривожного можна почути у цих тунелях, тому й обірвав мовчання:

— Тому що підземелля глибокі. Зараз ми все одно не будемо йти далі.

* * *

   День видався важким – довелося багато думати та спілкуватися. Аджар забезпечив їм для роботи досить просторі кімнати у одній з таверн міста. Все орендував, все взяв на себе. Просторі, світлі приміщення, та й народ всередині виглядав пристойніше, ніж більша частина перехожих в Місті Тіней. Ось тільки довелося вивести всіх постояльців на час процедур.

   Аджар взагалі проявляв активність та зі шкіри вилізав, лишень би вгодити. Так вже пізно ввечері до Мартіна прийшло семеро міських гвардійців і ще декілька чоловіків, що, вочевидь, мали тут вагу в більш підпільних колах. Спільними зусиллями вдалося зібрати тих самих людей зі списку Дієро Канітара, а також шахраїв та “вуличних відьом”, на кого вказував сам Аджар.

   Люди заходили по-одному, бесіду проводили по черзі Філнар та Мартін. Час від часу вони відігрували поганого та хорошого вартового. Силу намагалися не застосовувати, хоча дехто з городян справедливо обурювався, чому це їх витягують солдати з рідної домівки в таку негоду та тягнуть до якоїсь таверни, де їх допитують незрозумілі похмурі чоловіки.

   Так просто покинути таверну було неможливо, адже міська варта зараз тісно співпрацювала з членами Ордену. Добре, що міський управитель не став чинити перепони та влізати. Отже, не дарма він бере те, що бере.

   Дехто з людей придурювався, наче не розумів мову, якою розмовляли члени Ордену, клеїли дурнів. Важко знайти більший осередок культурного різноманіття ніж Джизз-Ілар, тому мірасейську мову тут всі знали без виключення. Але з такими твердолобими персонами вже допомагав місцевий Аджар, він приймав участь у розмовах та теж допомагав розв’язувати язики городян. На свій манер, через довгі балачки та замилювання очей. Справжній словоблуд.

   Близько опівночі нарешті прибула ще одна досить велика група бійців з монастиря, що теж складалася порівну з досвідчених бійців та молодих учнів. Тоді допит пішов легше, адже серед прибульців було декілька грамотних фахівців такого ж рівня як сам Мартін. В якийсь момент чоловік просто взяв перерву та вийшов з Аджаром надвір, щоб переговорити та відпочити від одноманітних розмов, записування свідчень.

Благо, вести нотатки знову довірили Фенріксу і Тайріс. Нехай навчаються працювати з інформацією. Ще трохи – і молодим можна буде довірити повноцінне проведення допитів. Учень слідопита, наприклад, вже мав нагоду трохи попрактикуватися на тому переляканому Даніелю.  

   А на вулиці вже декілька годин стіною падав дощ, і зупинеться він не скоро. Чоловіки стояли під козирком таверни та дихали нічним повітрям вологих тропіків. Вночі всі звуки загострюються, стають більш чіткими; десь з боку джунглів чувся спів нічних птахів. Щось гарчало, перестрибувало з гілки на гілку. Вилазило на полювання.

   Усі безхатьки та волоцюги вмить позникали з вулиць, як тільки побачили, скільки тут міської варти зібралося. Тому Місто Тіней зараз виглядало наче уві сні, зовсім спорожніле. Принаймні – цей район.

— Підземелля далеко тягнуться, переходять в печери в джунглях. Далі – до Латтхорну. І до Мірасеї. Деякі точки, що виходять назовні, тримають мені знайомі люди в джунглях. Суворі типи. Ну от з тих виходів не вилазив ніхто останнім часом. Канітара б помітили. Але взагалі виходів назовні є багато, і цей маг міг вийти де завгодно. Там справжня павутина із ходів… Точно знаю, що є хід до Джиззпорту. Можливо, чаклун туди подався. До своїх дружків. Там же в нього є ще учні, так?

— І знову Джиззпорт… Так. А як гадаєш, Аджаре, нащо було цьому Пилипові прокопувати шлях до підземелля у своєму домі?

 — Ось тут якраз все просто, ага. Контрабанда, справи з бандами. Або ж чаклун вирив. Сам користувався підземеллями.

— Щоб непомітно пересуватися. Можливо – до того ж Джиззпорту. Хоча Даніель казав, що до портового міста вони йшли через сушу… – Озвучив свої думки Мартін.

— Ну я так скажу, катакомби – то не найкраще місце для прогулянок. Там багато тварюк різних мешкає, кажуть. Звірина небачена, темна. Є мужики, що цілі маршрути під землею будують, але і зникають вони часто. Ходи існують, дехто ними користується, але ну… Сам розумієш – було б воно варте того, то всі ділові хлопці з Джизз-Ілару давно б перебралися під землю. Але страшно. Тому й не залізають далеко, ага.

— Страшно, так. Тільки не нашому чаклуну. Слухай, Аджаре, організуй мені щось від голови. Череп трісне скоро.

— Це в тебе часто на погоду так?

— Буває.

— Болить потилиця, чи зверху?

— Аджаре, болить все і всюди. Ну, зметикуй мені якийсь напій. Але давай так, щоб мозок не засинав, і можна було працювати.