| Розділ 2

— Що ще він хотів зробити?!

— Все, це в-все, якщо щ-щось і було, в-він не говорив н-нам!

— Тобто все заради порталу? І навчання?!

— Так.

— Що ще розповідав Канітар про портал, який збирався відкрити? Відразу відповідай, не думай!

   Мартін, один із членів Ордену, вдарив чарівника по ребрах. Було схоже, що молодик не бреше, а дійсно каже все, як на духу. Однак важко було втриматися Мартіну від спокуси принести біль черговому практиканту.

— Казав, щ-що ми зможемо п-подорожувати між світами. Що в-він чує і бачить цілий всесвіт, що м-можна буде потрапити до н-найзагадковіших куточків реальності... М-ми хотіли віднов-вити древні знання…

   Мартін, одразу як тільки вони увійшли, одягнув на шию молодого мага амулет зі спеціальним камінцем. Це на випадок, якщо практикант надумав би чинити опір, або якийсь фокус показати. Камінь не стримав би магічну енергію повністю, однак значно б її ослабив.

   Орден відправив три групи до Джизз-Ілару, щоб охопоти основні міста країни. Ця ж група складалася з п’яти досвідчених членів: Мартін, чоловік з абсолютно пересічною зовнішністю типового жителя Мірасеї. Такого легко забути одразу після знайомства, а потім – не помічати. Ні родимок, ні глибоких зморшок, ні красивого підборіддя, чи виразного погляду.

   Тайріс – рудоволоса лучниця родом з Арасхаму. По віку вона була десь як спійманий ними практикант. Спритна, відважна, але ще поки гарячкова. По її обличчю тягнувся кривий шрам. На тілі теж були присутні сліди від різаних та рваних ран, однак про них мало хто знав – дівчина не поспішала оголювати свої принади перед ким попало. Тайріс добре вправлялася з луком, не дуже полюбляла балакати.

   А от Аджар – навпаки, був говірким чоловіком. Цей уродженець Міста Тіней таємно працював у Джизз-Іларі, був одним із агентів Ордену останній рік. В самому монастирі він практично не з’являвся вже давно, а виконував свою роботу тут, на місці. Чоловік носив густі чорні вуса і мав великого носа. Дуже великого носа, ось так правильно було б сказати.

   Ну і два слідопити, Фенрікс та Філнар. Обоє невисокого зросту та схожої комплекції. Навіть обличчя в дечому подібні – погляд цупкий, очі світлі та уважні. Риси – дрібні. Філнар був наставником Фенрікса, він навчав хлопця та готував його стати новим слідопитом. Цікавим було те, що сам Філнар напрочуд добре зберігся у свої роки, і вони з учнем виглядати не як батько і син, а як два брати. Що могло збити спантелику. Це як кажуть в народі про яблуко, яке не хоче падати далеко від яблуні; воно й не дивно, що з часом будь-який учень стає подібним до свого вчителя, переймаючи його риси, манери розмови, поведінки.

   Компетенція Аджара тепер викликала багато питань. Як він у себе перед очима пропустив діяльність старого чаклуна? І це незважаючи на всі ті кошти, які “вливав” Орден у Джизз-Ілар, щоб підтримувати мережу агентів та небайдужих людей... Настоятелі неодмінно розберуться з Аджаром, але ця виховна бесіда буде пізніше – зараз же у проворного чоловічка є ще шанс зберегти обличчя перед Орденом. А саме – допомогти розібратися з тим, що відбувалося в Місті Тіней. І в Джизз-Іларі загалом. Все це Аджар прекрасно розумів, тому що раз по раз відчував на собі злий погляд членів Ордену.

   Даніель розповідав все, що пам’ятав та знав. Про уроки, які їм давав майстер Дієро Канітар, про навчання магії. Час від часу запитання повторювалися. Мартіна змінювали слідопити, а потім і Аджар. Коли юнак почав розповідати про жертвоприношення – отримав декілька болісних ударів по голові. Від удару в ніс пішли шмарклі, Даніель закашлявся.

— Що, ніколи по обличчю не отримував, шпінгалет?

— О-отримував…

— Ну це заслужено зараз – Підмітив Мартін, протираючи свій кулак – А чому ти взагалі чарами зацікавився? Звідки прийшов до Канітара?

   І Даніель неохоче, але розповів. Про те, як його вигнали з дому рідні батьки за прояви забороненої пристрасті до представника своєї статі. Як він поневірявся, був безхатьком. Жебракував. Як сотню разів пожалкував про те, що батьки дізналися про таємні стосунки… Як зненавидів колись близьких людей за таке ставлення до себе. Як вчився жити по-новому в чужій країні. Потім – як його зустрів Дієро Канітар. Старий чаклун у своїй незмінній темній робі підійшов та зробив пропозицію, від якої важко відмовитися. Можливість стати чимось. Кимось, кого приймають та люблять незважаючи ні на що.

   Лячно тепер юнакові було, неприємно. Але нічого він не встиг вигадати ось так швидко, а легенду наперед – не продумав. Не підготувався морально до схожого. Тому й казав все, як то було.

   В якийсь момент допиту Даніель раптом збагнув, що йому по-трохи стає спокійніше. Вже й серце не так сильно б’ється, і говорити легше. Так якось це все відчулось, наче хтось вагомий та могутній прийшов, стояв тепер поряд, поклавши теплу долоню на плече. Мабуть, щось схоже переживає дитина, яка точно знає, що збоку стоїть хтось із батьків.

   Його продовжували допитувати, нанесли ще декілька ударів. Однак біль теж притупився, відступив кудись на другий план. Їх цікавили зв’язки Дієро Канітара з зовнішнім світом: кого згадував чаклун у своїх промовах, чи не давав якихось особливих доручень, з ким і як вів спілкування… Даніелю ж стало зовсім спокійно, та навіть байдуже на все. Молодий практикант раптом припинив говорити та подивився кудись за спини воїнам Ордену. В очах промайнуло спершу здивування, потім – однозначне впізнавання, надія, радість. І нарешті – сум. Він сказав:

— Я все їм р-розповів. В-вибач мене.

— З ким ти говориш?

   Мартін спробував заглянути в вічі Даніелю, але той продовжував дивитися кудись їм за спини, більше не кліпаючи. Філнар різко озирнувся – нічого, окрім зачинених дверей до затхлої кімнатки. Лице Даніеля в один момент стало натхненним та світлим. Юнак посміхнувся. Так, наче сьогодні День Народження свій святкував.

   Фенрікс нервовим рухом оголив свого меча. Тайріс теж напружилась, відійшла в бік від вхідних дверей.

— А ну глянь, що з ним – Звернувся Мартін до Аджара, котрий ще й окрім всього був непоганим лікарем. Вусатий смуглявий чоловік підійшов до Даніеля. Оглянув його обличчя, подивився на очні яблука. Торкнувся лоба зовнішнім боком долоні.

— Здоровий наче. Тільки не мився давно. І пив алкоголь, запашок-то чуєте... Ей, молодий, ти що в стіні угледів?

   Тайріс потягнулась до лука. Філнар з Мартіном переглянулись, теж взялися за зброю. Щось відбулось незрозуміле з їх полоненим, і це не подобалося бійцям Ордену, адже магія – річ непередбачувана. І навіть один жалюгідний практикант міг принести багато проблем.

   А юнак посміхнувся. Дивився на них зовсім без злоби, чи образи. І чому це він потішається? Погляд став напрочуд ясним. Очі – повністю розплющені. Відчував Даніель, що він не сам тут з ворогами.

— Я вам розбалакав в-все. Але з-знаєте… Це нічого не з-змінить.

   Проговорив він це спокійно, без жодного надриву чи агресії.

— По ділу кажи, байстрюк! – Пригрозив Мартін та вдарив Даніеля ще раз. Достатньо сильно, щоб з рота хлопця пішла кров. Губу було розбито – Говори мені про портал! І про Джиззпорт! 

— Вас ц-цікавить, навчання м-магії, так? Це в-ви через це нас у-усіх вбиваєте…?

   Замість відповіді Мартін вдарив ще раз, і Даніель впав на підлогу разом з кріслом. Мартін притиснув хлопця ногою до підлоги та подивився на камінець на шиї того. Предмет не світився, не пульсував – отже, Даніель не намагався якось допомогти собі магією. Тоді що це з ним відбулося зараз?

— Що ти побачив? Тобі явився Канітар? Ну!?

   Даніель прийняв ще один удар зверху. Про такі магічні трюки вони чули, але ніколи з подібним не зустрічалися. Принаймні – ті бійці Ордену, що входили зараз до групи. Ментальна магія була здатна маніпулювати розумом живих істот. Могло бути так, що старий чаклун прийшов у видінні до свого учня. Щось підказав йому. Або щось змінив.

— Давай я трохи побесідую з молодим чоловіком – Запропонував Філнар-слідопит. Мартін голосно видихнув та відійшов в бік, передаючи естафету допиту своєму напарнику. Він був злий та мав велике бажання нанести більше шкоди здоров’ю полоненому.

   В маленькій кімнаті ставало гаряче. Приміщення аж ніяк не було розраховане на те, щоб всередині нього активно проводила час така кількість людей. Не найкраще це було місце для ночівлі: маленьке ліжко з брудним покривалом, низенький столик з кріслом, тумбочка. На стінах – старі килими, котрі давно потребували чищення. Все.

   Пахнуло тут алкоголем та пилюкою. А ще – солодкавим димом від кальяну, який у Джизз-Іларі полюбляли курити ледь не всі. Єдине джерело світла окрім декількох товстих свічок на столі – вузеньке віконечко над столом, скло якого ніхто не мив вже років сто, напевне. Гроші поступово закінчувалися у Даніеля – тому й обирав він чим раз більш дешеві місця для перебування.

   Філнар різко підняв Даніеля разом з кріслом, що дивом поки не розламалося. Той вже не посміхався, але виглядав геть байдуже. Слідопит говорив тихо, він нахилився зовсім близько до полоненого:

— Даніель, тобі явився наставник? Що ти побачив?

— Я… Н-не впевнений… Мені сор-ромно. Зараз н-нічого вже не бачу.

   Тайріс та Фенрікс повернулися до свого заняття – вони ретельно робили записи того, що говорив Даніель. Вели нотатки окремо, щоб нічого не впустити.

— Відмітку поставте в записах. Щоб те, що він раніше говорив, і те, що буде казати зараз – окремо йшло – Велів Мартін. Він почав підозрювати, що старий маг якимось чином міг залізти до голови своєму послідовнику.

— Ти бачив Канітара? Він живий? – З натиском уточнив Мартін, підійшов ближче та замахнувся, щоб ще раз вдарити.

— Н-не знаю. Він подив-вився на мене. Так подивився. Так гл-лянув… І зник в-відразу.

   Вони вже знали про те, що робив Даніель під землею. Про похорон друзів та про зникнення тіла Дієро Канітара. Жоден член групи не тішив себе надією на те, що чаклун помер.

— Нас цікавить твій наставник перш за все. Ти хоч знаєш, ким є Дієро Канітар насправді? І чому він переховується? Замислювався над цим? – Задав питання полоненому Філнар.

— М-магія заборонена…

— Це зрозуміло – Перебив його слідопит – Магія руйнує людські життя. Ти ще поки цього не збагнув, не відчув на собі, бо лишень почав свій шлях. На руках Дієро Канітара дуже багато крові невинних людей. Тому ні я, ні мої колеги не можемо повірити в світлі наміри твого наставника. І що він зібрав вас просто так, щоб дарувати заборонені знання. Пізнавати невідоме разом, приносячи в жертву нікому не потрібних п'яничок та тварин.

   Чи був сенс в тому, щоб переконувати зараз молодого практиканта? Мартін вважав, що ні. Потрібно було продовжувати допит та витягнути максимум інформації. Філнар вважав, що сенс був. Адже юнак ще не встиг наламати дров, скоріш за все. Ще не встиг повністю зіпсуватися та стати частиною зла. Отже – мав шанс на спасіння. Ну і міг принести користь Ордену.

— Даніелю, ми не вороги для тебе, якщо ти – звичайна людина. Ти навіть не зрозумів, у що ти вліз. Вважай, що тобі пощастило. Давай ще раз. З ким контактувала ваша група у Джиззпорті? Хто спілкувався з Канітаром у Теллані та Сенікарі?

   Даніель плюнув на підлогу червоною слиною. Сказав похмуро:

— Ви в-вб’єте мене, як і вс-сіх інших.

— Це залежить від тебе. Якщо будеш корисним – то ми тебе відпустимо. І зможеш тоді повернутися додому. Або тут залишитися, в місті…

   Юнак багато разів чув від наставника, що Орден – це звірі в людській подобі, і що вірити цим душогубам не можна. Але на що ще надіятися було Даніелю? Вирватися з полону він не зміг би при всьому бажанні. З порятунком ніхто не прийде, це точно. То що далі? Благати про помилування? Якщо згадувати слова Канітара, то це не матиме сенсу. Тобто – якщо фанатики вирішать позбавити його життя, то нічого не допоможе.

   Але все ж якийсь проблиск з’явився в серці молодика. А раптом відпустять?

   І що тоді робити?... Дієро Канітар не пробачить йому те, що він сьогодні розповів про справи сім’ї. За прояв слабкості – покарає. Однак помирати ось тут, у цій таверні, не хотілося аж ніяк. Попереду – ще довге життя. Так, нехай воно не завжди приємне та радісне, але воно ж тільки одне у нього. Було б необачно ось так віддати душу на цьому бісовому стільці.

   Тому Даніель продовжив говорити. Розповів про листування Дієро Канітара з певними особами, що проживали в Теллані, Сенікарі, та тут, поряд, в портовому місті Джиззпорт. Щодо імен контактів – далеко не всі з них йому були відомі. А от посади деяких людей, з ким спілкувався наставник – він пам’ятав.

   Коли Даніель назвав декількох управителів великих та не дуже міст у Джизз-Іларі, члени Ордену почали переглядатися між собою. Не повірили? Чи навпаки, почали розуміти масштаб? Можливо. От тільки він казав все, як було. Все, що знав. Обличчя невисокого Філнара спохмурніло. Мартін стиснув щелепи, а от Аджар почав нервово чесати свій крупний ніс. Отже, Дієро Канітар зі своєю “сім’єю” не були відрізані від суспільства.

Вони не обмежувалися нічними медитаціями та тренуваннями в джунглях. Ба більше – хитрий чаклун зав’язав цікаві знайомства у Джизз-Іларі. Зміг віднайти однодумців серед впливових людей. Це вже не кажучи про листування з кимось в Сенікарі та Теллані. Отже, розмір загрози ще тільки потрібно було оцінити. Хоча вже зараз картинка виходила досить небезпечною. Даніель врешті замовк та ще раз плюнув на підлогу. Тихо сказав:

— Я… Не з-зміг. Все с-сказав. Я с-слабак… Учитель мене за ц-це…

   Даніель чітко знав, що наставник бачив момент його слабкості. Звичайно, це не зупинить задуми Канітара. В жодному разі. Але все ж юнак відчував себе зрадником. Навряд це було просто видінням. Він же не зійшов поки з розуму, правда? Та й не пив ще сьогодні…

   Мартін обернувся до інших членів групи. Перевів погляд на Аджара та ще сильніше стиснув щелепу. Смуглявий чоловік тільки очима кліпав, немов вибачався. Не знав, мовляв. Проґавив ситуацію.

   Філнар дістав з-за свого пояса невелику фляжку з водою та підніс до розбитих губ полоненого.

— Води випий. Все з тобою добре буде. Якщо ти сам захочеш.

   Даніель присмоктався до фляги та зробив декілька великих ковтків. Ледь не поперхнувся. Його допит було завершено, хлопець опустив погляд та занурився кудись всередину себе. Наче й не було більше ворогів у кімнаті таверни.

   Філнар та Мартін вийшли геть та неспішно спустилися вниз по крутих сходах на перший поверх. Лисий бармен, якого звали Харв, і далі протирав посуд та не звертав жодної уваги на те, що відбувалося в закладі. Воїни Ордену вийшли надвір. Небо було повністю вкрите хмарами, на вулицях Міста Тіней стало ще більш темно, ніж зазвичай. Збиралося на дощ; до Джизз-Ілару прийшов сезон негоди.

   До чоловіків одразу підійшов один із головорізів, який і допоміг знайти молодого практиканта у цьому величезному місті-мурашнику.

— Тут цей… На рахунок плати…

— До старшого свого підійдеш, він все видасть. Він в курсі. Все, ти вільний – Відповів як відрізав Мартін, і бандит тільки мовчки кивнув у відповідь. І пішов геть, туди, де його чекали спільники. Мартін все супроводжував головоріза важким похмурим поглядом.

— Що думаєш про все? – Тихо спитав Філнар, оглядаючи людей, що немов потік води линули кудись у своїх справах на широкій вулиці.

— Робимо обшук будинку. До Джиззпорту відправляємось. Маємо імена – треба копати.

— Ага. Про Сенікару та Теллан вже вдома розповімо. Мартіне, давай молодого відпустимо. Приставимо за ним Аджара, нехай послідкує. Можливо той приведе кудись. Можна буде попрацювати потім.

— Можливо – Погодився Мартін. Здувся цей малий повністю. Толку більше не буде. Але можна й послідкувати. Якщо не приведе нікуди, або відмовиться працювати потім – прибрати.

   Філнар не став сперечатися, звісно. Воно й зрозуміло – будь-який практикант, маг, чаклун та людина, що цікавиться чарами рано чи пізно стає причиною чужого горя. Так завжди було, є, і буде. Єдиний варіант – це позбавити життя практиканта, цим самим врятувати інших людей, зробити навколишній світ трішки безпечніше та світліше.

   Але звичайно, що Орден неодноразово використовував декого із своїх ворогів у своїй боротьбі. Так з’являлися таємні агенти, наприклад, інформатори. Була ймовірність, що і Даніель принесе користь в майбутньому. Нехай вже не з Канітаром, бо якщо вірити практиканту, то до нього приходив у видінні наставник та соромив за зраду. Хоча, то міг бути просто дурман – судячи з усього, пив цей Даніель багато і давно… Власне, нехай вже цим всім займеться Аджар. Хитрий носач і так підвів усіх, добряче так підвів. Можливо, доведеться міняти його на когось іншого. Це вже як вирішать настоятелі.

— А ти молодець, Мартіне. Хороша у нас гра в поганого та доброго гвардійця вийшла.

— Думаєш, я без задоволення лупив його? – Спитав лідер групи та протер кисті правої руки, якою й наносив більшість ударів.

— На дощ збирається… - Відмітив Філнар, дивлячись на темне небо, яке ледь можна було розгледіти через крони високих тропічних дерев.

— Ага. Доведеться забруднитися – Двозначно відповів Мартін та скривився – Тому й голова в мене тріщить вже декілька годин. Через погоду.