Розділ 2

Розділ 2

— Що ще він хотів зробити?!

— Все, це в-все, якщо щ-щось і було, в-він не говорив н-нам!

— Тобто все заради порталу? І науки?!

— Так.

— Що ще розповідав Канітар про портал, який збирався відкрити? Відразу відповідай, не думай!

Мартін, один із членів Ордену, вдарив чарівника по ребрах. Було схоже, що молодик не бреше, а дійсно каже все, як на духу. Однак важко було втриматися Мартіну від спокуси принести біль черговому практиканту.

— Казав, щ-що ми зможемо п-подорожувати між світами. Що в-він чує і бачить цілий всесвіт, що м-можна буде потрапити до н-найзагадковіших куточків реальності... М-ми хотіли віднов-вити древні знання…

Мартін, одразу як тільки вони увійшли, одягнув на шию молодого мага амулет зі спеціальним камінцем. Це на випадок, якщо практикант надумав би чинити опір або якийсь фокус показати. Камінь не стримав би магічну енергію повністю, однак значно б її ослабив.

Орден відправив три групи до Джизз-Ілару, щоб охопити основні міста країни. Ця ж група складалася з п’яти досвідчених членів: Мартін — чоловік з абсолютно пересічною зовнішністю типового жителя Мірасеї. Такого легко забути одразу після знайомства, а потім — не помічати. Ні родимок, ні глибоких зморшок, ні красивого підборіддя чи виразного погляду.

Тайріс — рудоволоса лучниця родом з Арасхаму. По віку вона була десь як спійманий ними практикант. Спритна, відважна, але ще поки гарячкова. По її обличчю тягнувся кривий шрам. На тілі теж були присутні сліди від різаних та рваних ран, однак про них мало хто знав — дівчина не поспішала оголювати свої принади перед ким попало. Тайріс добре вправлялася з луком, не дуже полюбляла балакати.

А от Аджар — навпаки, був говірким чоловіком. Цей уродженець Міста Тіней таємно працював у Джизз-Іларі, був одним із агентів Ордену останній рік. В самому монастирі він практично не з’являвся вже давно, а виконував свою роботу тут, на місці. Чоловік носив густі чорні вуса і мав великого носа. Дуже великого носа — ось так правильно було б сказати.

Ну і два слідопити — Фенрікс та Філнар. Обоє невисокого зросту та схожої комплекції. Навіть обличчя в дечому подібні: погляд цупкий, очі світлі та уважні. Риси — дрібні. Філнар був наставником Фенрікса, він навчав хлопця та готував його стати новим слідопитом. Цікавим було те, що сам Філнар напрочуд добре зберігся у свої роки, і вони з учнем виглядали не як батько і син, а як два брати. Що могло збити з пантелику. Це як кажуть в народі про яблуко, яке не хоче падати далеко від яблуні; воно й не дивно, що з часом будь-який учень стає подібним до свого вчителя, переймаючи його риси, манери розмови, поведінки.

Компетенція Аджара тепер викликала багато питань. Як він у себе перед очима пропустив діяльність старого чаклуна? І це незважаючи на всі ті кошти, які «вливав» Орден у Джизз-Ілар, щоб підтримувати мережу агентів та небайдужих людей... Настоятелі неодмінно розберуться з Аджаром, але ця виховна бесіда буде пізніше — зараз же у проворного чоловічка є ще шанс зберегти обличчя перед Орденом. А саме — допомогти розібратися з тим, що відбувалося в Місті Тіней. І в Джизз-Іларі загалом. Все це Аджар прекрасно розумів, тому що раз по раз відчував на собі злий погляд членів Ордену.

Даніель розповідав все, що пам’ятав та знав. Про уроки, які їм давав майстер Дієро Канітар, про навчання магії. Час від часу запитання повторювалися. Мартіна змінювали слідопити, а потім і Аджар. Коли юнак почав розповідати про жертвоприношення — отримав декілька болісних ударів по голові. Від удару в ніс пішли шмарклі, Даніель закашлявся.

— Що, ніколи по обличчю не отримував, шпінгалет?

— О-отримував…

— Ну це заслужено зараз, — підмітив Мартін, протираючи свій кулак. — А чому ти взагалі чарами зацікавився? Звідки прийшов до Канітара?

І Даніель неохоче, але розповів. Про те, як його вигнали з дому рідні батьки за прояви забороненої пристрасті до представника своєї статі. Як він поневірявся, був безхатьком. Жебракував. Як сотню разів пожалкував про те, що батьки дізналися про таємні стосунки… Як зненавидів колись близьких людей за таке ставлення до себе. Як учився жити по-новому в чужій країні. Потім — як його зустрів Дієро Канітар. Старий чаклун у своїй незмінній темній робі підійшов та зробив пропозицію, від якої важко відмовитися. Можливість стати чимось. Кимось, кого приймають та люблять, незважаючи ні на що.

Лячно тепер юнакові було, неприємно. Але нічого він не встиг вигадати ось так швидко, а легенду наперед не продумав. Не підготувався морально до схожого. Тому й казав усе, як то було.

В якийсь момент допиту Даніель раптом збагнув, що йому потроху стає спокійніше. Вже й серце не так сильно б’ється, і говорити легше. Так якось це все відчулось, наче хтось вагомий та могутній прийшов, стояв тепер поряд. Мабуть, щось схоже переживає дитина, яка точно знає, що збоку стоїть хтось із батьків.

Його продовжували допитувати, нанесли ще декілька ударів. Однак біль теж притупився, відступив кудись на другий план. Їх цікавили зв’язки Дієро Канітара з зовнішнім світом: кого згадував чаклун у своїх промовах, чи не давав якихось особливих доручень, з ким і як вів спілкування… Даніелю ж стало зовсім спокійно, та навіть байдуже на все. Молодий практикант раптом припинив говорити та подивився кудись за спини воїнів Ордену. В очах промайнуло спершу здивування, потім — однозначне впізнавання, надія, радість. І нарешті — сум. Він сказав:

— Я все їм р-розповів. В-вибач мене.

— З ким ти говориш?

Мартін спробував заглянути у вічі Даніелю, але той продовжував дивитися в нікуди, більше не кліпаючи. Філнар різко озирнувся — нічого, окрім зачинених дверей до затхлої кімнатки. Лице Даніеля в один момент стало натхненним та світлим. Юнак посміхнувся. Так, наче сьогодні День народження свій святкував.

Фенрікс нервовим рухом оголив свого меча. Тайріс теж напружилась, відійшла вбік від вхідних дверей.