Завершення

Завершення

Посланця знайшли біля воріт рано-вранці. Дехто в Ордені вже почав думати, що Флоріан згинув, але тільки не майстер Джереом. І не Валент — вірний помічник та учень посланця. Обидва вони вірили, що той повернеться. Так воно й сталося.

Весь у запеклих ранах, з обпеченим обличчям та без частини волосся на голові. Але живий. Вкрай виснажений. Флоріан ледь знайшов у собі сили, щоб підвестися та сказати вартовим тільки одне:

— Мене. До майстра. Все. В сумці.

Посланця одразу підхопили під руки. Був світанок. Більшість братів та сестер уже не спали, всі хотіли побачити посланця — чи живий він, та як виглядає. Однак майстри швидко розігнали молодь, відправивши до роботи та на заняття. Монастир жив своїм життям.

Посланець провалився у глибокий та тривожний сон, як тільки ліг на ліжко, куди його привели. Флоріана оглянули, стягнули з нього брудний одяг. Спробували хоча б напоїти, але не встигли. Чоловік заснув, як тільки торкнувся обличчям м’якої подушки.

Довго він марив, бубонів щось незрозуміле собі під ніс. То приходив до тями всього на мить, то знову падав у небуття. Коли майстер Джереом відкрив сумку посланця — у нього аж очі розплющилися ширше. Він скликав решту майстрів, попросив прийти настоятелів. Адже Флоріан приніс артефакт — до того ж рідкісний. Клинок під назвою «Серце». І ще — книгу в червоній шкіряній обкладинці. Товсту, повністю списану.

Всі вони сиділи мовчки біля Флоріана. Вчителі, навіть настоятелі. Хтось дивився на нього зі співчуттям, хтось — із тривогою. У книзі було дуже багато інформації про артефакти — Джереом зрозумів це, лишень погортавши її протягом хвилин десяти. Він показував братам і сестрам ці дивні письмена. Всі одразу зрозуміли, що ця книга може стати ключем до чогось важливого. Або — черговим прокляттям, як і всі артефакти та магічні предмети.

Наступного дня, ближче до обіду, Флоріан прийшов до тями. Зміг навіть з’їсти рагу та яєчню. Готував Валент — юнак хотів особисто бути присутнім біля вчителя, коли той вже буде при пам’яті.

— Учителю, ви живий!

Валент забіг до світлої просторої кімнати, яку виділили для посланця. Хлопчина усміхався від вуха до вуха, він був надзвичайно радий бачити живим свого улюбленого наставника.

— Ага. Привіт, Валенте. Як справи?

— Та нічого. Я за всім дивився! Рослини поливав, підмітав, і про город не забув! У вас у будиночку повний порядок!

— Дякую.

До кімнати тут же увійшов Джереом.

— Валенте, ти чого увірвався сюди?

— Я їсти приніс!

— Ну, приніс і молодець. Наш хворий уже все з’їв. Так, Флоріане?

— Так точно, майстре Джереоме, — відповів з ліжка посланець та закашлявся.

Валент вийшов з кімнати, кинувши теплий прощальний погляд на чоловіка в ліжку. Посланець підморгнув хлопчині.

— Ну як ти, синку?

Майстер Джереом сів на ліжко поряд. Помацав долонею лоба хворого. Виглядав тривожно, борода — скуйовджена. Вперше, здається, посланець бачив таку бороду у майстра.

— Нічого. Живий. Руки-ноги на місці. Коліно — паскудно.

— Бачу, що потрапив ти в пригоди…

— І лице обпалили. Є таке. Майстре, я маю багато що вам розповісти. І про нашу справу теж. А ще — Дієро Канітар живий. Він зібрав послідовників у Місті Тіней.

Далі посланець розказав про свої пригоди в Джизз-Іларі. Про степовиків-охоронців, про намет, про сектантів у темних балахонах. Про бій з Дієро Канітаром та надзвичайно потужні магічні атаки. Про таємний хід у підвалі, про переслідування в джунглях… Збрехав він тільки, коли називав район, де врешті й виявив Констанцію. Змінив деякі деталі в історії. Щоб хоча б трохи приховати те, що зробив. Вірніше — те, чого так і не зміг зробити.

Нікого більше не було в кімнаті, ні біля неї. Тому майстер спитав:

— Я бачив волосся в сумці. Це те, що я думаю?

— Так, майстре. Я виконав ваше прохання. Приніс доказ.

Майстер Джереом схвально кивнув. Говорив він своїм звичним рівним тоном, намагаючись не демонструвати емоції. Але вони були.

— Добре, синку. Ти приніс мені добру вість. Я радий, що ти вижив. Вибрався з такої колотнечі… Як і завжди. А щодо «Серця» та твого взаємозв’язку з ним — ми помізкуємо. «Відв’яжемо» від тебе цей диявольський клинок, не хвилюйся.

— Майстре… Я трохи переглянув книгу. Там символи. Якісь незрозумілі письмена. Я вже бачив такі колись.

— І де ти їх бачив?

— У Шелфілді. Ну. Тоді.

— Всі артефакти між собою міцно пов’язані, Флоріане. Більше цей клинок нікому не зашкодить, як і ті рукавиці. Ти добре попрацював. Щодо символів — ми подумаємо з настоятелями. Можливо, тебе провідає ще хтось із братів та сестер. Потурбують тебе, якщо будуть запитання.

— Та будь ласка. Я давно не спілкувався з живими людьми. Тільки з примарами…

— Примар не існує. Ти ж знаєш.

— Так точно, майстре. То я ще від травм не відійшов. І я от все думаю…

— Синку, досить тобі вже думати. Тепер відпочинь уже нарешті. Відіспися. Все, твоє останнє завдання виконано. Пам’ятаєш мої слова?

Посланець посміхнувся. Йому дійсно було приємно, що майстер сам згадав про обіцянку.

— Пам’ятаю, майстре. Дякую. Але от все ж… Пригадуєте ту історію? Тоді той убивця, що рукавицями володів, багато років провів десь на болотах. У Латтхорні, наскільки я пам’ятаю. Повернувся додому — і почав такі ж символи малювати. Які я зараз знайшов у цій книзі. Чи може бути таке, що наш Дієро Канітар був причетним до становлення того психа двадцять років тому? Дав йому артефакт?

— Дієро Канітар — хитрий змій. Могло бути й таке. Це дуже давня справа. У нас багато роботи і тепер є… Як бачиш. Взагалі, те, що чаклун живий — щось неймовірне. Шкода, що ти на власні очі не зміг побачити його мертвим, — майстер опустив очі.

— Я знаю. Провалився з ним.

— Не провалився. Якщо все так, як ти розповів — то ми на крок попереду. Його послідовники загинули, артефакт, що був у будинку, — у нас. Як і книга. Книга ця — цікава. Я впевнений, що її вивчення нам дасть багато інформації. В будь-якому разі, ти вивів геть із гри Дієро Канітара, перемішав йому все. Його плани. Ми обов’язково їх дізнаємося, але це вже без тебе. Все, йду я поки. Відпочивай. Скоро тобі принесуть обід. Треба багато їсти зараз, щоб відновитися. Зрозумів?