Розділ 20

Розділ 20   

Наступного дня якраз випало свято — День народження Шелфілда. Однак ніхто з людей не мав бажання брати участь у запланованих заходах. Та й заходи, власне, скасували; тільки святкові вивіски, декорації та вазони вказували на те, що сьогодні особливий день. У Шелфілді оголосили траур. Траур переживав і я — у себе на душі.

Гестію мали поховати в стінах монастиря — управитель міста пообіцяв нам із Кацу про все подбати і доставити тіло найближчим часом у гори. Я сказав, що залишуся біля неї. Що дочекаюся і піду разом із труною. Плани ж мої змінив Кацу.

Я не спав до ранку після всіх цих подій. Спершу стояв просто на вулиці та слухав завивання вітру біля входу до залу управителя. На холод не зважав. Потім повернувся до таверни та просидів за столом до ранку, навіть не рухаючись і дивлячись в одну точку. На столі все ще лежали папери, де Гестія робила різні позначки стосовно розслідування.

Все було скінчено.

Тіла померлих забрали з вулиць, управитель оголосив, що вбивцю спіймано й страчено, і тепер місту нічого не загрожує. Хтось лаявся. Хтось молився. Коли дізналися, що вбито отця Костянтина та його сім’ю — багато людей заголосили від плачу. Любили священника городяни. І шкодували.

— Скільки людей ми втратили… І ви… Співчуваю — казав управитель нам, коли всі зібралися у великій залі: і городяни, і знать, і Морт із гвардією. — Ми відправимо гонців до Ордену, підтримаємо грішми, все як домовлялися. Вам потрібна медична допомога, хлопці?

— Ні, порядок. Флоріане? — Кацу подивився на мене. Я тільки рукою махнув. Усе ще не міг говорити, горло стискало.

— Не треба нікого відправляти. Ми доставимо все до монастиря самі, — сказав Кацу, маючи на увазі золото, яке мав заплатити управитель. — Тільки зважте, що ми втратили людину, Гестію. Дуже дорогу й цінну для нас. Доплатіть, будьте ласкаві.

Кров ударила у вуха. Я подивився на сенікарійця та не знайшовся, що сказати. Мене здивувала холоднокровність, з якою майбутній посланець говорив про наставницю. Звичайно, їх із Гестією об’єднувало набагато менше, ніж нас, але…

Я не став чекати кінця їхньої розмови. Розвернувся і пішов геть. Різало мені вухо, коли чув ім’я наставниці в минулому часі. Не так усе повинно було статися. Звідти я попрямував до поминального залу — він знаходився в підземеллі замку, там господарював доктор Паул. Побачивши мене, старий лікар і слова не сказав. А що казати? Зараз у нього багато роботи. Багато мертвих тіл, над якими треба попрацювати. Тим паче враховуючи, що священник та його проклятий послушник мертві, і роботою отця теж повинен хтось зайнятися.

Я сидів біля холодного кам’яного столу, на якому лежала Гестія. Тільки цокання годинника чув, а самого механізму — не бачив. Тут пахло якимись маслами, темні коридори наповнював дурманливий димок. Тремтячою долонею я прикрив очі коханій жінці. Нехай не дивиться на ці похмурі стіни чи на обличчя доктора Паула, який десь тут сновигав. Нехай спить спокійно. З моїх очей невтомно лилися сльози, і я ніяк не міг їх зупинити. Що сказати, що пообіцяти їй? У чому поклястися?

— Прости мені.

Це було єдине, що я зміг із себе витиснути. Я глянув на неї востаннє, підвівся і пішов.

Коли вийшов надвір, мене наздогнав Морт.

— Гей, як тебе… Флоріане…

Я не реагував. Продовжував іти.

— Стій.

Він з’явився перед моїм обличчям. Цікаво, цей чоловік умивається хоча б інколи?.. Начальник гвардії міста Шелфілд так і не защіпив ґудзика правильно.

— Що?

— Слухай, я бачу, що… Ну… Прийми мої співчуття. Я розумію… Мені шкода.

— І мені шкода, Морте. Співчуваю за патрульних. За городян.

— Угу.

Між нами повисла незграбна тиша. Потрібно було або продовжувати бесіду, або йти. Я відвів погляд. Покрокував уперед.

— Напарник твій дуже артефактом цікавиться. Оглядає його уважно. Зараз із моїми хлопцями разом у будинку на М’ясній вулиці. У вас із ним усе нормально?

— Все гаразд. Дякую.

Я продовжував іти. А в голові в мене почали з’являтися тривожні думки та допущення. Гвардієць залишився позаду. Коли я відійшов достатньо далеко, він вигукнув мені вслід:

— Слухай, якщо надумаєш колись полишити свій монастир, я був би радий тебе бачити в нашій гвардії. Ти міцний хлопака.

— Прослідкуй краще, щоб у тебе проблем не було і щоб посаду зберегти.

— Я працюю над цим.

І ми розійшлися. Вулиці міста були порожніми.

* * *

А вранці до таверни увійшов сенікарієць. Я не знав, де він провів ніч, але здогадувався, що Кацу обшукував житло маніяка, як і казав мені Морт. Відчував, що так було. Вже тоді я розумів, до чого все йде, але ще не міг це сам собі окреслити. Усвідомити… І що ж він задумав?

Власник таверни не з’явився цього разу і сніданку нам не зробив. Більше ми не були цікавими для городян, а отже, і дбати про нас більше не треба. Справу закрито, вбивцю знешкоджено.

Залишилося тільки розібратися з тим, що за символи малював на міських мурах Вінтаріс Далхейн. Звідки до нього прийшли всі ці трикутники, кола та схематичні зображення тварин. Усі ці міркування я планував викласти вже в Ордені, коли ми повернемось додому. Потрібно буде також подумати про Латтхорн. Адже десь там, вочевидь, маніяк і зіткнувся з артефактом уперше. Хтось навчив його. Показав… У таких історіях завжди є глибокі корені. А те, як блідий хлопець втратив глузд, — наслідок. Результат магії.

Пора була Шелфілду повертатися до свого звичного життя, вочевидь. Після того як поховають шість нових жертв на кладовищі, городяни заживуть, як і раніше. Весілля будуть грати, торгувати, а там і святкування традиційні відновлять. І…

— Флоріане, я йду.

Я підняв погляд на напарника. Обличчя його набрякло, під очима синці. Як виглядав я — залишалося тільки здогадуватись.

— Куди йдеш?