І Розділ 20

   На наступний день якраз випало свято – День Народження Шелфілда. Однак ніхто з людей не мав бажання приймати участь у запланованих заходах. Та й заходи, власне, відмінили; тільки святкові вивіски, декорації та вазонки вказували на те, що сьогодні особливий день. У Шелфілді оголосили траур. Траур переживав і я в себе на душі.

   Гестію повинні були поховати в стінах Монастиря – управитель міста пообіцяв нам з Кацу про все подбати, і доставити тіло найближчим часом в гори. Я сказав, що залишуся біля неї. Що дочекаюсь та послідую разом з труною. Плани ж мої змінив Кацу.

   Я не спав до ранку після всіх цих подій. Спершу стояв просто на вулиці та слухав завивання вітру біля входу до залу управителя. На холод не зважав. Потім повернувся до таверни та просидів за столом до ранку, навіть не рухаючись та дивлячись в одну точку. На столі все ще лежали папері, де Гестія робила різні відмітки стосовно розслідування.

   Все було скінчено.

   Тіла померлих забрали з вулиць, управитель оголосив, що вбивцю піймано і страчено, і тепер місту нічого не загрожує. Хтось лаявся. Хтось молився. Коли дізнались, що вбито отця Костянтина та його сім’ю – багато людей заголосили від плачу. Любили священника городяни. І шкодували.

— Скільки людей ми втратили… І ви… Співчуваю – Казав управитель нам, коли всі зібрались у великій залі, і городяни, і знать, і Морт з гвардією – Ми відправимо гонців до Ордену, підтримаємо грішми, все як домовлялися. Вам потрібна медична допомога, хлопці?

— Ні, порядок. Флоріане? – Кацу подивився на мене. Я тільки рукою махнув. Все ще не міг говорити, горло стискало.

— Не треба нікого відправляти. Ми доставимо все до монастиря самі – Сказав Кацу, маючи на увазі золото, яке повинен був заплатити управитель – Тільки зважте, що ми втратили людину, Гестію. Дуже дорогу й цінну для нас. Доплатіть, будьте ласкаві.

   Кров вдарила до вух. Я подивився на сенікарійця та не знайшовся, що сказати. Мене здивувало, з якою холоднокровністю майбутній посланець зараз говорив про наставницю. Звичайно, їх з Гестією об’єднувало набагато менше, ніж нас, але…

   Я не став очікувати кінця їх розмови. Розвернувся і пішов геть. Різало мені вухо, коли я чув ім’я наставниці у минулому часі. Не так все повинно було статися. Звідти я пішов до поминального залу – він знаходився в підземеллю замка, там господарював доктор Паул. Побачивши мене, старий лікар і слова не сказав. А що казати? Зараз у нього багато роботи. Багато мертвих тіл, над якими треба попрацювати. Тим більше враховуючи, що священник та його проклятий послушник мертві, і роботою отця теж повинен був хтось зайнятися.

   Я сидів біля холодного кам’яного столу, на якому лежала Гестія. Тільки цокання годинника чув, а самого механізму – не бачив. Тут пахнуло якимось маслами, темні коридори наповнював дурманливий димок. Тремтячою долонею я прикрив очі коханій жінці. Нехай не дивиться на ці похмурі стіни, чи на обличчя доктора Паула, який десь тут сновигав. Нехай спить спокійно. З моїх очей невтомно лилися сльози, і я ніяк не міг їх зупинити. Що сказати, що пообіцяти їй? В чому поклястися?

— Прости мені.

   Це було єдине, що я зміг з себе витиснути. Я глянув на неї востаннє, підвівся і пішов.

   Коли вийшов надвір, мене наздогнав Морт.

— Гей, як тебе. Флоріане…

   Я не реагував. Продовжував іти.

— Стій.

   Він з’явився перед моїм обличчям. Цікаво, цей чоловік умивається хоча б інколи?... Начальник гвардії міста Шелфілд так і не защепив ґудзик правильно.

— Що?

— Слухай, я бачу, що… Ну. Прийми мої співчуття. Я розумію … Мені шкода.

— І мені шкода, Морте. Співчуваю за патрульних. За городян.

— Угу.

   Між нами повисла незграбна тиша. Потрібно було або продовжувати бесіду, або йти. Я відвів погляд. Покрокував вперед.

— Напарник твій дуже артефактом цікавиться. Оглядає його уважно. Зараз з моїми хлопцями разом в будинку на м’ясній вулиці. У вас з ним все нормально?

— Все гаразд. Дякую.

   Я продовжував іти. А в голові у мене почали з’являтися тривожні думки та допущення. Гвардієць залишився позаду. Коли я відійшов достатньо далеко, то він вигукнув мені в слід:

— Слухай, якщо надумаєш колись полишити свій монастир, я був би радий тебе бачити у нашій гвардії. Ти міцний хлопака.

— Прослідкуй краще, щоб у тебе проблем не було і щоб посаду зберегти.

— Я працюю над цим.

   І ми розійшлися. Вулиці міста були порожніми.
 

* * *

   А вранці до таверни увійшов сенікарієць. Я не знав, де він провів ніч, але здогадувався, що Кацу обшукував житло маніяка, як і казав мені Морт. Відчував, що так було. Вже тоді я розумів, до чого все йде, але ще не міг це сам собі окреслити. Усвідомити… І що ж він задумав?

   Власник таверни не з’явився цього разу і сніданок нам не зробив. Більше ми не були цікавими для городян, а отже і дбати про нас більше не треба. Справу закрито, вбивцю знешкоджено.

   Залишилося тільки розібратися з тим, що за символи малював на міських мурах Вінтаріс Далхейн. Звідки до нього прийшли всі ці трикутники, кола та схематичні зображення тварин. Всі ці міркування я планував викласти вже в Ордені, коли ми повернемось додому. Потрібно буде також подумати про Латтхорн. Адже десь там, вочевидь, маніяк і зіткнувся з артефактом вперше. Хтось навчив його. Показав… У таких історіях завжди є глибокі коріння. А те, як блідий хлопець втратив глузд – наслідок. Результат магії.

   Пора була Шелфілду повертатися до свого звичного життя, вочевидь. Після того, як поховають шість нових жертв на кладовищі – городяни заживуть, як і раніше. Весілля будуть грати, торгувати, а там і святкування традиційні відновлять. І…

— Флоріане, я йду.

   Я підняв погляд на напарника. Обличчя його набрякло, під очима синці. Як виглядав я – залишилось тільки здогадуватись.

— Куди йдеш?

— Геть. Набридло мені. Повертайся в монастир сам.

— А як же… Як… Ми… і Гестія… Артефакт…

   Важко мені було підбирати слова, губи наче чужими стали. Я все ще не прийшов до тями після подій вчорашнього вечора.

— Я тому й зайшов. Бо знав, що ти б слідом пішов точно. Шкода мені Гестію, хорошою жінкою вона була. Мені шкода.

   Я все ще продовжував дивитись на Кацу та чекати, що він скаже далі.

— Я забираю артефакт.

   Он воно що.

— Для чого? Куди ти збираєшся йти? Чому?

— Не хочу ризикувати більше життям. Рукавиці забираю. Продам їх, можливо. А ти бери все золото. Тут достатньо. Нехай це буде твоя частка. Та й теж іди. Я так розумію, повертатися назад у тебе причини більше не має.

   Напевне Кацу знав про наші стосунки з наставницею. Він же не дурень. Можливо, ще хтось знав із братів та навіть сестер в Ордені. Хоча я нікому ніколи нічого не казав. Навіть моєму товаришу Хотчу. Зараз це мене хвилювало найменше.

   Сенікарієць надумав покинути Орден, прихопивши з собою магічний предмет, що приніс стільки страждань і горя. А мені запропонував гроші.

— Скільки там? – Запитав я, хоча насправді відповідь мене не цікавила. Хотілося трохи потягнути час, ще поспілкуватися із Кацу.

    Воїн зняв сумку з плеча та потрусив її. Дзвеніло.

— Повна сумка важких красивих монет. Я не рахував, Флоріане, але це… Це вагомо. Ти зможеш собі навіть дім купити і почати зовсім інше життя.

— А не думав, що потім нас шукатимуть?

— Мене шукатимуть. Бо я взяв рукавиці. А ти просто зникнеш із грішми. Бери разом з моєю сумкою. Чи ти думаєш, наш Джереом сильно лікті згризе за мішок золота? О, повір, в стінах Ордена багато грошей…

   Здається, я зрозумів, чому наставниця так хотіла, щоб саме я зупинив маніяка з артефактом. Спокусився Кацу могутністю рукавиць, і все. Вона це відчула раніше? Тоді чому мені не сказала? Не встигла? Зрозуміла надто пізно? А що сам Кацу? Могутності захотів, сили? Безмежного здоров’я?

Чи дійсно комусь продати хоче артефакт, але який тоді сенс мені гроші віддавати?... На якусь мить я засумнівався. А можливо так із зробити? Забрати повну сумку монет, та й зникнути? Відправитися кудись, де тепло. На острови Теллану, чи на Делібрін. Розчинитися в Джизз-Іларі. Це не так вже й важко. А може – взагалі залишити континент.

— Давай – Погодився я.

   Кацу усміхнувся кутиком губ та поклав переді мною сумку з монетами.

— Ні, ну якщо хочеш бути з Орденом і далі, то повертайся. Але будь тоді другом, нехай я спокійно відійду геть. Скажи їм, що я помер. Придумай щось, ти хлопець тямущий. Дякую.

   Нащадок ельфів розвернувся і вийшов з таверни, залишивши мене наодинці з паперами Гестії та тугою на серці. Ні, звичайно я не планував брати собі ці гроші і покидати монастир. Не по душі мені така ідея. Я знав, що потрібно повернути артефакт додому. Цього б Гестія хотіла. І це правильно буде.

   Також я зрозумів, що домовитися з Кацу не вийде. Очі у нього недобрі були під час цієї розмови. Хижі. Тому я дав піти сенікарійцю, щоб пізніше взяти слід та спробувати переконати його вже за містом. Де не буде зайвих вух та очей. Тому що результат у такої бесіди може бути дуже різним. Врешті, за містом більше можливостей відступити. Втекти, сховатися.