Розділ 19

Розділ 19

Довго отець вагався — і стало пізно. Не встиг він проявити героїзм та зупинити вбивцю власноруч. Тепер його зачинили в храмі й навели загрозу життя на сім’ю.

Костянтин не міг більше мовчати. Він розумів, що члени Ордену не відпустять його просто так і отримають своє. У них є методи… Але, можливо, хоча б вони зможуть покласти край убивствам?

Ось так, власне, отець і розповів свою історію нам тоді в храмі. Звучало досить правдоподібно, без зайвих прикрас. Ми з Кацу, Гестією та Мортом наближалися до будинку, де жив божевільний юнак. Морт навідріз відмовився притягнути когось зі своїх хлопців — усе боявся за репутацію.

Надворі вже було темно, коли ми увірвалися до будівлі зі зброєю напоготові. Зовсім непримітний будиночок, біля якого знаходилося відразу кілька м’ясних магазинчиків. І ми запізнилися — адже убивці всередині не виявилося.

Це ж наскільки треба бути відірваним від навколишнього світу, щоб так занедбати власне житло? Всюди там було павутиння, товсті шари пилу на меблях, купи сміття, брудний посуд. По центру приміщення — коло, всередині якого безліч незрозумілих позначок, ієрогліфів та символів. На той момент я ще не зустрічав подібні письмена.

Та скляна вітрина біля ліжка, про яку говорив отець, була відкрита і порожня. Ні меча, ні балахона в кімнаті ми не побачили. Колоди карт теж не було. Обшукали кухню, комірчину. Нічого.

— Вийшов на полювання — тихо озвучив нашу спільну думку Кацу.

— Тут є якась енергія? — перепитав я у Гестії та й сам прислухався до себе, бо не відчував жодних темних коливань невідомої сили.

— Тут точно був артефакт, — відповіла вона. — Слабкий слід.

Морт підійшов до вітрини та вдарив її ногою зі всієї сили. Вітрина перекинулась, на склі з’явились дві тріщини. Морт дістав свого меча і сказав:

— Отже, скоро з’являться нові жертви. Ця потвора вилізла на вулиці.

* * *
 

Вочевидь, Вінтаріс Далхейн розумів, що ми вийшли на його слід. Я не сумнівався, що блідий послушник зробив такий висновок, щойно побачив нас там, у храмі. Тому він не став чекати далі, а вирішив завдати нового удару просто зараз. Нам не довелося шукати убивцю довго — вже скоро з вулиці ми почули жіночий крик, повний страху та відчаю.

Ми вийшли з будинку психопата і побачили, як кілька гвардійців незграбно біжать у бік міського храму.

— Костянтин, — тихо мовила Гестія, і я зрозумів, про що вона.

Ми бігли разом з вартовими міста. У місті почалася паніка: перелякана жінка старшого віку все голосила й голосила, дехто з городян теж почав кричати — ті, хто з якоїсь причини ще не зачинився вдома. Якась недобра метушня почалась — я нутром відчував, що справи погані.

Та літня жінка знайшла вбитого священника біля храму. Хтось вибив масивні дерев’яні двері церкви якимось чином, витягнув отця назовні та зарізав мечем. Товстий чоловік тепер лежав на кам’яних сходах до будівлі, тримаючи в руках гральну карту.

— Що сталось?! Хто що бачив?! — волав Морт до своїх підданих. Ми з Гестією підійшли до тіла отця. На жаль — мертвий. Його карта — червовий король, як і обіцяв убивця.

Двері лежали поряд, розламані на дві частини. Скільки ж сили треба мати послушнику, щоб так легко розправитися з такими дверима? Отже, убивця вирішив покінчити з отцем. Двері відчинити не зміг — тоді й виламав.

До нас підбігло ще кілька вартових — виглядали вони вкрай налякано:

— Морте! Добре, що ти тут! Маємо ще три тіла… Дім Костянтина. Його дружина. Діти. Двері вибиті. Карти…

— У тривогу бийте! Зачиняйте міські ворота! Всім жителям — по домівках! Ловимо вбивцю!

Морт віддавав розпорядження. Вже скоро вулиці Шелфілда наповнилися тривожним дзвоном. Люди зачиняли вікна шторами та ховалися у своїх оселях, хто ще не зробив цього раніше.

Вулицями нічного Шелфілда носився озброєний мечем та дуже сильний психопат. Солдати наповнили місто, але виглядали, мов сліпі кошенята — не розуміли, куди податися та де може бути ворог. Я, Гестія та Кацу теж взяли свою зброю до рук. Хтось закричав десь зліва, ніби недалеко від міських воріт. Туди ми й вирішили вирушити, щоб перехопити вбивцю.

Морт взявся командувати вартою, про нас — забув.

— Уважно, хлопці, я думаю, що він підсилив себе артефактом!

— Що то за рукавиці, Гестіє? — на ходу перепитав я, коли ми майже перейшли на біг. Наставниця була озброєна коротким мечем, Кацу ж надавав перевагу сенікарійській катані*, зброї його предків. Такі теж були в арсеналі нашого Ордену.

(*Катана — у нашому світі це японський палашеподібний односічний меч. Використовувався самураями феодальної Японії. Має довге руків’я для дворучного хвату, лезо трохи заокруглене.)

— Сил додають йому. Носій вбиває людей — стає здоровіше. Звідси і така фізична сила, спритність. Але втрачає розум. Божеволіє.

— Треба забрати артефакт. Або знищити, або повернути в Орден! Не можна, щоб такі речі були в руках простих людей!

До того дня я ніколи не чув про подібну річ — саме про рукавиці. Артефактам не місце в житті пересічних городян. Адже й сам Вінтаріс Далхейн був просто молодиком до того, як якимось чином зіткнувся з могутнім предметом магічного походження.

Що він узагалі робив у Латтхорні всі ці роки? З ким знайомився та чим займався?

Врешті ми втрьох вибігли на освітлене перехрестя вузеньких вуличок, де закінчувалося місто. Десь позаду за нами бігли й інші солдати, але значно відставали. Не вистачало їм тренованості в рухах, легкості та витривалості. Прямо під ліхтарем лежали тіла двох гвардійців міста Шелфілд.

Додатково ми освітлювали собі шлях маленькими кристалами, що завбачливо приніс із собою Кацу. Нічого магічного — чиста наука та реакції природних речовин, як казав колись Джереом. Але вже тоді, понад двадцять років тому, я не довіряв жодним камінцям — ні захисним, ні тим, що дають світло. Гестія теж намагалась уникати подібних приблуд. Та й зимова ніч видалась морозною, світлою. Було видно все.