І Розділ 19

   Довго отець вагався – і стало пізно. Не встиг він проявити героїзм та зупинити вбивцю власноруч. Тепер його зачинили в храмі і навели загрозу життя на сім’ю.

   Костянтин не міг більше мовчати. Він розумів, що члени Ордену не відпустять його просто так, і отримають своє. У них є методи… Але можливо хоча б вони зможуть покласти край убивствам?

   Ось так, власне, отець і розповів свою історію нам тоді в храмі. Звучало досить правдоподібно, без зайвих прикрас. Ми з Кацу, Гестія та Морт наближалися до будинку, де жив божевільний юнак. Морт навідріз відмовився притягнути когось зі своїх хлопців – все боявся за репутацію.

   Надворі вже було темно, коли ми увірвалися до будівлі зі зброєю наготові. Зовсім непримітний будиночок, біля якого знаходилося відразу декілька м’ясних магазинчиків. І ми запізнилися, адже убивці всередині не виявилося.

   Це ж настільки треба бути відірваним від навколишнього світу, щоб так запустити власне житло? Всюди там було павутиння, товсті прошарки пилу на меблях, купки сміття, брудний посуд. По центру приміщення – коло, всередині якого безліч незрозумілих позначок, ієрогліфів та символів. На той момент я ще не зустрічав схожі письмена.

   Та скляна вітрина біля ліжка, про яку говорив отець, була відкрита і порожня. Ні меча, ні балахону в кімнаті ми не побачили. Колоди карт теж не було. Обшукали кухню, комірчину. Нічого.

— Вийшов на полювання – Тихо озвучив нашу спільну думку Кацу.

— Тут є якась енергія? – Перепитав я у Гестії та й сам прислухався до себе, бо не відчував жодних темних коливань невідомої сили.

— Тут точно був артефакт – Відповіла вона – Слабкий слід.

   Морт підійшов до вітрини та вдарив її ногою зі всієї сили. Вітрина перекинулась, на склі з’явились дві тріщини. Морт дістав свого меча, і сказав:

— Отже, скоро з’являться нові жертви. Ця потвора вилізла на вулиці.
 

* * *
 

   Вочевидь, Вінтаріс Далхейн розумів, що ми вийшли на його слід. Я не сумнівався, що блідий послушник зробив такий висновок як тільки побачив нас там, у храмі. Тому він не став чекати далі, а вирішив нанести новий удар прямо зараз. Нам не довелося шукати убивцю довго – вже скоро з вулиці ми почули жіночий крик, повний страху та відчаю.

   Ми вийшли з будинку психопата і побачили, як декілька гвардійців незграбно біжать в той бік, де знаходився міський храм.

— Костянтин – Тихо мовила Гестія, і я зрозумів, про що вона.

   Ми бігли разом з вартовими міста. У місті почалась паніка, перелякана жінка старшого віку все голосила й голосила, дехто з городян теж почав кричати, з тих, хто по якісь причині ще не зачинився вдома. Якась недобра метушня почалась – я нутром відчував, що справи погані.

   Та літня жінка знайшла вбитого священника біля храму. Хтось вибив масивні дерев’яні двері до церкви якимось чином, витягнув отця назовні та зарізав мечем. Товстий чоловік тепер лежав на кам’яних сходах до будівлі, тримаючи в руках гральну карту.

— Що сталось?! Хто що бачив?! – Волав Морт до своїх підданих. Ми з Гестією підійшли до тіла отця. Нажаль – мертвий. Його карта – червовий король, як і обіцяв убивця.

   Двері лежали поряд, розламані на дві частини. Скільки ж сили повинно бути у послушника, щоб він так легко розправився з такими дверима? Отже, убивця вирішив покінчити з отцем. Двері відчинити не зміг – тоді і виламав якось. До нас підбігло ще декілька вартових, виглядали вони вкрай налякано:

— Морте! Добре, що ти тут! Маємо ще три тіла… Дім Костянтина. Його дружина. Діти. Двері вибиті. Карти…

— В тривогу бийте! Зачиняйте міські ворота! Всім жителям – по домівках! Ловимо вбивцю!

   Морт віддавав розпорядження, вже скоро вулиці Шелфілда наповнились тривожним дзвоном. Всі люди зачиняли вікна шторами, та ховалися у своїх оселях, хто ще не зробив цього раніше.

   Вулицями нічного Шелфілда носився озброєний мечем та дуже сильний психопат. Солдати наповнили Шелфілд, але виглядали вони наче сліпі кошенята – не розуміли, куди податися та де може бути ворог. Я, Гестія та Кацу теж взяли свою зброю до рук. Хтось закричав десь зліва, наче недалеко від міських воріт. Туди ми й вирішили відправитись, щоб перехопити вбивцю.

   Морт взявся командувати вартою, про нас – забув.

— Уважно, хлопці, я думаю, що він підсилив себе артефактом!

— Що то за рукавиці, Гестіє? – На ходу перепитав я, коли ми майже перейшли на біг. Наставниця була озброєна коротким мечем, Кацу ж надавав перевагу сенікарійській катані*, зброї його предків. Такі теж були в арсеналі нашого Ордену.
 

(*Катана — в нашому світі це японський палашеподібний односічний меч. Використовувався самураями феодальної Японії. Має довге руків’їя для дворучного хвату, лезо трохи заокруглене)

— Сил додають йому. Носій вбиває людей – стає здоровіше. Звідси і така фізична сила, спритність. Але втрачає розум. Божеволіє.

— Треба забрати артефакт. Або знищити, або повернути в Орден! Не можна, щоб такі речі були в руках простих людей!

   До того дня я ніколи не чув про схожу річ, саме про рукавиці. Артефактам не місце в житті пересічних городян. Адже й сам Вінтаріс Далхейн був просто молодиком до того, як якимось чином зіткнувся з могутнім предметом магічного походження.

   Що він взагалі робив у Латтхорні всі ці роки? З ким знайомився та чим займався?

   Врешті ми втрьох вибігли на освітлене перехрестя вузеньких вуличок, де закінчувалося місто. Десь позаду за нами бігли й інші солдати, але значно відставали. Не вистачало їм тренованості в рухах, легкості та витривалості. Прямо під ліхтарем лежали тіла двох гвардійців міста Шелфілд.

   Додатково ми освітлювали собі шлях маленькими кристалами, що завбачливо приніс із собою Кацу. Нічого магічного – чиста наука та реакції природніх речовин, як казав колись Джереом. Але вже тоді, понад двадцять років тому, я не довіряв жодним камінцям, ні захисним, ні тим, що дають світло. Гестія теж намагалась уникати схожих приблуд. Та й зимова ніч видалась морозною, світлою. Було видно все.

   Вбивця встиг залишити на тілах нещасних патрульних дві гральні карти, одну я навіть встиг розгледіти – сімка хрестова. Місцину, куди ми прибігли, тепер освітлювало жовте й тепле проміння від кристала.

   Маніяку не було куди відступати: міські ворота попереду вже зачинено, позаду прибули ми. Справа – давно зачинений мотель, яким ніхто в місті не користувався. У вуличці зліва теж чується віддалений топіт чобіт, то, либонь, наближався Морт з іншими солдатами.

   Пастка зачиняється. Для всіх нас.

— Там! – Гестія кивнула в бік мотелю і різко линула в той бік.

   Там, де сходи, почувся стукіт, я помітив якийсь рух краєм свого зору. Наставниця рухалась дуже швидко, вона не стала чекати, щоб зметикували ми з Кацу. Щоб було втрачено ще бодай секунду, щоб не давати й мізерного шансу для втечі Вінтарісу Далхейну. Тому сама зробила крок. Як справжній наставник та приклад для наслідування. Я не встиг випередити її, а Кацу йшов позаду, йому теж би не вистачило цінних секунд.

   Вбивця біг старими скрипучими сходами на дах мотелю, можливо, мав надію втекти по верхівках будівель. Або просто відчував себе загнаним в кут, а сил знести міські ворота у нього не було.

   Все відбулося вкрай швидко. Десь зверху, в темноті, я почув дзвін металу. Почався бій. Всього секунда – і я теж встигну піднятися наверх, допомогти наставниці. Я легко перестрибну ці сходини, сам опинюсь на даху. Але мені так не вистачає цієї короткої миті, що розтягнулася на вічність. Всього декілька кроків відділяли мене від убивці та від Гестії, що вже була на даху.

   Знову дзвін леза.

   Страшенна сила виштовхує Гестію, вона перечіпається, вдаряється. Котиться сходами вниз, і збиває мене з ніг. А я – зачіпаю ногою сенікарійця. Ми летимо додолу, кудись в бік відлітає її меч та жовто-гарячий камінець Кацу. Всі втрьох ми падаємо на бруківку. Я, поряд – наставниця. Не відчуваючи болю, одразу піднімаюсь. Гестію поранено. Вона лежить та завмерла. Наче в першу нашу ніч, боїться поворушитися. Тільки часто-часто дихає. Як підбите пташеня.

— Гестіє!

   Я намагаюсь підтримувати її голову, припідіймаю за плечі. Дивлюсь на криваву пляму на животі, що все стає ширше й ширше. Ошелешений Кацу забарився на мить, піднімався після падіння. Я побачив його погляд. Розгублений та наляканий. Я його запам’ятав. А далі злий Кацу стискає в руках катану і кидається наверх, щоб зупинити убивцю.

— Гестіє, ти зі мною?

   Жовтий камінець, що виконує роль ліхтарика і лежить поряд, починає гаснути. До проклятого перехрестя вже наближались інші солдати. Світло факелів потрохи обіймало вулицю. Десь наверху, ймовірно, точиться бій між Кацу та маніяком, але я нічого не чую. Нічого, окрім дихання наставниці.

   Раптом я бачу, як Кацу падає з даху. Висота невелика. Сенікарієць згрупувався, але забив ногу. Це видно. Одразу розумію, що воїн при тямі та цілий. Обличчя в нього розбите, він тримається за бік. Намагається підвестися.

   Вона стискає мої долоні у своїх. Крок швидко витікає.

— Полиш мене. Іди. За ним.

— Кацу, він зупинить його! Гестіє, я зараз…

— Ні – Перебиває мене вона. Голос тихий, але впевнений – Іди. Ти. Ти. Зроби. Забери артефакт. Ти. Час… Я сказала. Іди.

   В мене на руках жінка, що вмирає. Ворог намагається втекти. Час приймати рішення. Ось такий от вибір, або залишитися з нею, щоб спробувати врятувати, або наздогнати ворога та покінчити з ним.

   Погляд у наставниці благаючий і водночас вимогливий. Вона хоче, щоб я відправився слідом за вбивцею. Я підкорююсь. Підіймаю з землі свої клинки. І біжу вперед, засліплений ненавистю. Камінці зі світлом мені не потрібні. Нічого не потрібно. Тільки б забрати життя скаженого виродка.