І Розділ 18

   Клинок дав мені достатньо сил, щоб я зміг напитися води з маленької річки та не впасти при цьому обличчям вниз. Вже зовсім стемніло, ніч пришла до лісу. Я нічого не бачив навколо себе, лишень чув, як обмінюються звуками нічні хижаки джунглів.

   Рани майже зовсім перестали боліти, кров запеклась на знищеній броні. Вона більше не витікала з мене. Навіть коліно відпустило; власне, саме цей суглоб від моїх нещодавніх трюків у печерах постраждав найбільше. Голова працювала вже краще, я хоча б не так часто провалювався в небуття, міг навіть думати.

   Мені потрібно було викарабкатись на якесь дерево, щоб дожити до ранку. Я все намагався знайти підходящий стовбур наосліп, мацав руками. Випадково втрапив пальцями у мурашник – комахи одразу почали атакувати мою плоть, і вже за мить кисть почервоніла, почала набрякати, не встиг я навіть позбутися від агресивних жителів лісу. Яких ще травм мені зможе завдати Джизз-Ілар, допоки я додому повернусь?

   Ще одне дерево виявилося надто липким – я все ніяк не міг вхопитися за нього, постійно провалювався всередину вологої деревини, зісковзував. Потім тратив час на те, щоб серце вгамувалося; все ж мучила мене загальна слабкість.

   Нарешті мені посміхнулась удача, коли я дістався до ріки. Якраз біля неї і росло велике дерево, оповите ліаною, яке і стало для мене місцем ночівлі. Залізати наверх, однак, було важко й боляче – я зціпив зуби та тягнувся догори, незважаючи на нещодавні травми. Клинок я повернув назад до піхов, а самі піхви я все ж наважився носити у себе на поясі. Щоб не довелося потім діставати кинджал надто довго. Та й чого вже боятися? Якщо я вже впустив всередину магічну силу, добровільно це зробив… То що мені тепер може ще заподіяти артефакт, якщо на поясі побуде?

   Я все ліз догори та надіявся не натрапити на ще один мурашник, гніздо павуків, чи на змій. Джунглі – не ліси біля монастиря. Тут всюди смертельна небезпека, тим паче вночі. Дерева – не порятунок, там багато що може проживати та чекати на здобич. Але вже краще на дереві, ніж внизу, в цьому я був певен.

   Тому переконавшись в тому, що гілка міцна та витримає мене – я притулився до широкого стовбура та притиснув до себе сумку. І вже скоро десь внизу почув, як чиїсь лапи торкаються вогкої землі та піску; нічні звірі вийшли на полювання, і я якраз вчасно зміг від них заховатися.

   Шлунок трохи крутило від голоду, але з цим можна було впоратися. Розслабився я за шість місяців в стінах Ордену! Бувало, що я дійсно тижнями не харчувався, і виживав. А зараз побув без їжі зовсім трохи – і вже дискомфорт відчув. Розм’як. Завтра вранці потрібно буде більш точно визначити напрям руху, де я опинився, та куди мені іти. Бажано – перекусити.

   Я заглянув всередину сумки та переконався, чи книга чаклуна в порядку. Червона обкладинка навіть не намокла, всі сторінки цілі та сухі. Чудово. Не дарма я стільки часу на пошиття сумки витратив. Добре стримує воду! Я щільніше затягнув шнурок, щоб волога не потрапляла всередину. Холод в моєму тілі ніяк не відпускав, все тремтіло всередині мене, і водночас було дуже гарячим. Лихоманка…

   Здавалось, коли я видихаю – то бачу пар. Наче серце кригою покрилось, і я сам перетворююсь в льодяну скульптуру, прямо як один із степовиків напередодні. Можливо, підхопив якусь заразу? Ну тоді перспективи в мене ще гірші, ніж я думав. Але як би там не було – а дорога в мене одна, через джунглі і до Мірасеї.

   Так, тремтячи, я спробував задрімати, але вдалося воно не відразу. Хотілося вкритись бодай чимось, хоча б шматочком тонкої тканини. А не було її тут. Зуби цокотіли, гаряче дихання ніби обпалювало легені. Як це можливо, так мерзнути та відчувати жар всередині себе?

   Клинок під назвою Серце підтримував у мені життя та додавав сил. Це, звичайно, тішило, але я знав, що доведеться платити за отриману енергію. Артефакти – спасіння і прокляття людей. Я спробував пригадати бодай один випадок, пов’язаний з артефактами, котрий мав добру розв’язку. І не зміг.

   Натомість я знову згадав Шелфілд. Там теж був артефакт. Він теж додавав здоров’я своєму власнику. І чим це все закінчилося… Мені здалося раптом, що зверху впало декілька холодних сніжинок на капюшон. Не знаю, як зміг відчути я їх. Наступна сніжка вже впала не тут, а десь в моїй уяві. У темряві. Я знову почав віддалятися і дозволив мозку відпустити контроль. А холод продовжував дурманити мені душу, все показував картини з минулого, ніби знущаючись. Або звинувачуючи в чомусь…

* * *

   Ми вирішили взяти убивцю власноруч. Відправилися до м’ясної вулиці, куди час від часу приходив отець Костянтин. Отже начальник гвардії розповів нам все, що знав, а ми йому повідали про те, що говорив священник недавно, коли його допитували. Тепер ми знали, кого шукати і де проживав убивця.

   Вінтаріс Далхейн народився й виріс у Шелфілді. Як став повнолітнім – покинув малу батьківщину, вдома його не було років дев’ять. Повернувся він до рідної оселі, коли вже й батьків не стало, бо померли від хвороби обоє. І почав Вінтаріс до церкви заходити, прислужником влаштувався в отця Костянтина. Щоправда, дивні речі інколи говорив. Мовляв, знайшов джерело сили, і по-правді, може отримати таку могутність, яку йому Бог ніколи дати не зможе. Священник злився на схожі оповіді, та й дивувався, що це з хлопцем таке, про що він балакає взагалі.

— От ви, отче, служите Господу. А яку силу він вам дає? Чи може він вам віддячити за вашу службу, зробити вище, сильніше, ніж інші люди? Хто до Господа не звертається?

— Так не працює віра. Служіння Господу відбувається не для отримання якихось благ. Я служу Богові, бо так мені хочеться, хочу його славити.

— Тоді це не дуже вигідно…

   Священник тоді щиро не розумів, чому Вінтаріс Далхейн працює з ним у храмі, якщо має такі думки в голові. Збагне він це пізніше, коли блідий худорлявий молодик розкриє перед ним свою сутність.

   Спочатку Вінтаріс виглядав хворобливо, наче з ув’язнення якогось повернувся. Думали люди, що юнак теж хворіє, як його батьки, але ні. Хлопець багато працював біля дому, був повсякчас жвавим та активним. Навіть допомагав декому з сусідів по господарству, власне, випромінював життя.

   Якось він прийшов до церкви і запросив отця до себе в гості:

— Ви добрий до мене, отче. Не проганяєте мене незважаючи на те, що я кажу.

— Просто маю надію, що ти й сам збагнеш, у чому помиляєшся, Вінтарісе. Звичайно, що приходь до церкви, вдячний за твою допомогу.

— Відвідайте мій дім сьогодні зі мною. Я хочу вам показати щось дуже важливе.

   Отець Костянтин не мав великого бажання іти в гості. До власного дому, чесно кажучи, теж не поспішав, бо там – дружина і вічні сварки. Але й цей хлопчак викликав у нього якусь внутрішню неприязнь, про яку навіть собі соромно було б зізнатися. Щось відштовхувало отця. Насторожувало.

— Зайнятий я, роботи багато. Якось іншим разом.

— Краще все ж прийдіть сьогодні. Інакше хтось помре. Я вб’ю людину, якщо не прийдете.

   Коли Вінтаріс це говорив – виглядав незворушно, наче просто про погоду спілкувався. І дивився не в очі священникові, а кудись за потилицю. Ніби бачив щось недоступне для простих смертних.

   На допиті Костянтин визнав, що не слід було йому тоді підкорятися молодому послушникові і йти з ним. З цього все й почалося. Юнак показав йому шкіряні рукавички коричневого кольору. Він дбайливо зберігав їх у скляній вітрині біля ліжка.

— Погляньте, отче. Ось – сила. Життя. Знаєте, що це?

   Священник, як і більшість людей, чув щось про артефакти, мовляв, існують на світі магічні предмети, що здатні творити дива. Але це й було завжди легендою, міфом, казкою. Всередині домівки Вінтаріса – темно і брудно, він не провітрював житло та зовсім його занедбав. Фіранки повністю зашторювали вікна, в будинку панував напівморок.

   Костянтину було дуже незатишно й тривожно. Хотілося швидше забратися геть з того дому.

— І що це за рукавиці?

— Артефакт!

   Вінтаріс повільно одягнув рукавиці, смакуючи кожен момент того, як шкіра торкалася його власних рук.

— Батьки мої хворіли. Ви ж приймали участь у їх похоронах, еге ж?

— Так, я пам’ятаю твою матір і батька…

— І я хворий. Мені це сказали в Теллані. Лікар там хороший мене оглядав… Набагато розумніший, ніж наш Паул. Я от думав, що мені залишилося мало. І до тридцяти не доживу!

   Отець напружився, бо зовсім не розумів, до чого хилить послушник. Зараз здавалося, що хлопець геть не в собі. Мабуть, слід з ним попрощатися та попросити більше не приходити допомагати в храмі.

— Що порадив лікар?

— Він виявився дуже цікавою людиною. Різносторонньою. Сказав, що немає способу вилікувати мене, на жаль. Це – спадкове. Але… Є таки варіант. Ці рукавички, отче. Вони тримають мене на світі. Якби не вони – я б вже віддав вашому Богу душу. Вірите?

   Молодий послушник стиснув кулаки та підніс руки до носа. Голосно вдихнув запах шкіри, наче задоволення отримав від запаху.

— Хороші рукавиці. Але знаєш, я все ж не довіряю магії… Ти показав мені артефакт, я радий, що він тобі допомагає і ти житимеш. Але я піду краще.

— Ні-ні! Я вас чому в гості закликав? Хочу, щоб ви самі переконались в одній простій істині. Моліться за мене! Прямо зараз!

   Отець завмер від несподіванки. Тепер він точно переконався, що контактувати з послушником більше не слід. Що треба прощатися і…

— Моліться за моє здоров’я тут і зараз! Інакше я вас вб’ю! Або випадкового перехожого!

   Вінтаріс Далхейн провів вказівним пальцем в рукавиці по своєму горлу. В його другій руці зв’явився короткий клинок. Це і стало точкою неповернення. Але отець відверто боявся за своє життя в той момент. Якби він знав, що робитиме далі молодий послушник, то можливо спробував би власноруч зупинити того ще тоді.

— В сенсі… молитися?

— Метикуйте швидше, отче! За моє здоров’я. За зцілення від хвороби, за повне очищення плоті від скверни. Слова молитви ви ж знаєте напам’ять, чи не так?