Розділ 18

Розділ 18   

Клинок дав мені достатньо сил, щоб я зміг напитися води з маленької річки та не впасти при цьому обличчям вниз. Вже зовсім стемніло, ніч прийшла до лісу. Я нічого не бачив навколо себе, лишень чув, як обмінюються звуками нічні хижаки джунглів.

Рани майже зовсім перестали боліти, кров запеклася на знищеній броні. Вона більше не витікала з мене. Навіть коліно відпустило; власне, саме цей суглоб від моїх нещодавніх трюків у печерах постраждав найбільше. Голова працювала вже краще, я хоча б не так часто провалювався в небуття, міг навіть думати.

Мені потрібно було викарабкатися на якесь дерево, щоб дожити до ранку. Я все намагався знайти підходящий стовбур наосліп, мацав руками. Випадково втрапив пальцями у мурашник — комахи одразу почали атакувати мою плоть, і вже за мить кисть почервоніла, почала набрякати, не встиг я навіть позбутися агресивних жителів лісу. Яких ще травм мені зможе завдати Джизз-Ілар, допоки я додому повернусь?

Ще одне дерево виявилося надто липким — я все ніяк не міг вхопитися за нього, постійно провалювався всередину вологої деревини, зісковзував. Потім тратив час на те, щоб серце вгамувалося; все ж мучила мене загальна слабкість.

Нарешті мені посміхнулась удача, коли я дістався до ріки. Якраз біля неї і росло велике дерево, оповите ліаною, яке й стало для мене місцем ночівлі. Залізати наверх, однак, було важко й боляче — я зціпив зуби та тягнувся догори, незважаючи на нещодавні травми. Клинок я повернув назад до піхов, а самі піхви я все ж наважився носити у себе на поясі. Щоб не довелося потім діставати кинджал надто довго. Та й чого вже боятися? Якщо я вже впустив всередину магічну силу, добровільно це зробив… То що мені тепер може ще заподіяти артефакт, якщо на поясі побуде?

Я все ліз догори та надіявся не натрапити на ще один мурашник, гніздо павуків чи на змій. Джунглі — не ліси біля монастиря. Тут всюди смертельна небезпека, тим паче вночі. Дерева — не порятунок, там багато що може проживати та чекати на здобич. Але вже краще на дереві, ніж внизу, в цьому я був певен.

Тому, переконавшись у тому, що гілка міцна та витримає мене, я притулився до широкого стовбура та притиснув до себе сумку. І вже скоро десь внизу почув, як чиїсь лапи торкаються вогкої землі та піску; нічні звірі вийшли на полювання, і я якраз вчасно зміг від них заховатися.

Шлунок трохи крутило від голоду, але з цим можна було впоратися. Розслабився я за шість місяців у стінах Ордену! Бувало, що я дійсно тижнями не харчувався і виживав. А зараз побув без їжі зовсім трохи — і вже дискомфорт відчув. Розм’як. Завтра вранці потрібно буде більш точно визначити напрям руху, де я опинився, та куди мені йти. Бажано — перекусити.

Я зазирнув усередину сумки та переконався, чи книга чаклуна в порядку. Червона обкладинка навіть не намокла, всі сторінки цілі та сухі. Чудово. Не дарма я стільки часу на пошиття сумки витратив. Добре стримує воду! Я щільніше затягнув шнурок, щоб волога не потрапляла всередину. Холод у моєму тілі ніяк не відпускав, все тремтіло всередині мене, і водночас було дуже гарячим. Лихоманка…

Здавалось, коли я видихаю — то бачу пар. Наче серце кригою покрилось, і я сам перетворююсь на льодяну скульптуру, прямо як один із степовиків напередодні. Можливо, підхопив якусь заразу? Ну тоді перспективи в мене ще гірші, ніж я думав. Але як би там не було — а дорога в мене одна: через джунглі і до Мірасеї.

Так, тремтячи, я спробував задрімати, але вдалося воно не відразу. Хотілося вкритись бодай чимось, хоча б шматочком тонкої тканини. А не було її тут. Зуби цокотіли, гаряче дихання ніби обпалювало легені. Як це можливо — так мерзнути та відчувати жар всередині себе?

Клинок під назвою Серце підтримував у мені життя та додавав сил. Це, звичайно, тішило, але я знав, що доведеться платити за отриману енергію. Артефакти — спасіння і прокляття людей. Я спробував пригадати бодай один випадок, пов’язаний з артефактами, котрий мав добру розв’язку. І не зміг.

Натомість я знову згадав Шелфілд. Там теж був артефакт. Він теж додавав здоров’я своєму власнику. І чим це все закінчилося… Мені здалося раптом, що зверху впало декілька холодних сніжинок на капюшон. Не знаю, як зміг відчути я їх. Наступна сніжка вже впала не тут, а десь у моїй уяві. У темряві. Я знову почав віддалятися і дозволив мозку відпустити контроль. А холод продовжував дурманити мені душу, все показував картини з минулого, ніби знущаючись. Або звинувачуючи в чомусь…

* * *

Ми вирішили взяти убивцю власноруч. Відправилися до М’ясної вулиці, куди час від часу приходив отець Костянтин. Отже, начальник гвардії розповів нам усе, що знав, а ми йому повідали про те, що говорив священник недавно, коли його допитували. Тепер ми знали, кого шукати і де проживав убивця.

Вінтаріс Далхейн народився й виріс у Шелфілді. Як став повнолітнім — покинув малу батьківщину, вдома його не було років дев’ять. Повернувся він до рідної оселі, коли вже й батьків не стало, бо померли від хвороби обоє. І почав Вінтаріс до церкви заходити, прислужником влаштувався в отця Костянтина. Щоправда, дивні речі інколи говорив. Мовляв, знайшов джерело сили, і, по-правді, може отримати таку могутність, яку йому Бог ніколи дати не зможе. Священник злився на схожі оповіді, та й дивувався, що це з хлопцем таке, про що він балакає взагалі.

— От ви, отче, служите Господу. А яку силу він вам дає? Чи може він вам віддячити за вашу службу, зробити вищим, сильнішим, ніж інші люди? Хто до Господа не звертається?

— Так не працює віра. Служіння Господу відбувається не для отримання якихось благ. Я служу Богові, бо так мені хочеться, хочу його славити.

— Тоді це не дуже вигідно…

Священник тоді щиро не розумів, чому Вінтаріс Далхейн працює з ним у храмі, якщо має такі думки в голові. Збагне він це пізніше, коли блідий худорлявий молодик розкриє перед ним свою сутність.