Розділ 14

Розділ 14   

На той момент я ще не був посланцем. Переважно працював або в команді з кимось, або зі своїм наставником. Дуже багато часу виділяв різнобічному навчанню: життя рослин і тварин, перебування в різних природних та соціальних умовах. Спілкування з людьми. Маскування. Ну і, звичайно, — володіння зброєю. Адже що це за член Ордену, який не вмів би захистити себе?

Молодому мені потрібен був досвід та практика, руки свербіли, а серце жадало пригод. Майстер Джереом мені тоді видавався занудним. Скільки ж можна тягатися з нами, молодими й гарячими хлопцями, та безкінечно навчати нас? Те, що відбулося у Шелфілді, сильно вплинуло на мій життєвий шлях. Адже зовсім не так все повинно було скластися, як склалося.

Це був перший раз, коли я зіткнувся зі справді могутньою магією, побачив, як діють артефакти та до чого вони можуть довести людину. Чари — справжнє зло; ось який висновок підтвердила ця історія.

Ми прибули втрьох до маленького містечка в горах майже біля кордону з Сенікарою. Шелфілд потерпав від хвилі загадкових убивств — хтось забирав життя городян та залишав гральні карти на понівечених тілах. Вбивали однаково як підлітків, так і дорослих, як жінок — так і чоловіків. Після п’ятої за рахунком жертви управитель міста особисто звернувся за допомогою до Ордену. Містяни були всерйоз налякані, а Шелфілд почав нести збитки. Воно й не дивно — люди боялись тепер виходити з дому, поступово зростала паніка. Хто буде торгувати та веселитися, коли такі жахи відбуваються прямо на вулицях?

До чого ж тут Орден? Річ у тім, що після третього вбивства на міських стінах почали з’являтися написи незрозумілою мовою. Якісь символи, трикутники, кола, квадрати… Рисунки тварин. Це й насторожило міського управителя. Хтось розписував стіни і наче знущався з міської гвардії. Потрібно було розірвати цей ланцюг кривавих подій, поки ще більше людей не загинуло.

Звичайно, що міська влада мала шляхетну мету — знайти та знешкодити маніяка. Але найбільше управитель Шелфілда хвилювався про власні статки. Він аж затремтів, коли побачив, скільки людей уже встигло виїхати до сусіднього міста, яке знаходилось через сто кілометрів. Це — провінція. Тут зроду жителі не бачили подібних злочинів.

— Ці кретини, — казав він про своїх людей, — здатні тільки п’яниць гамселити та дрібних злодюжок. Не гвардія, а чорт знає що! І розпустити не можу, бо нових людей нема де взяти. Кажу відверто. Ми тут ізольовані від усіх, Шелфілд нікому не потрібен. Тільки нам!

Ми прибули на прийом до управителя відразу, як тільки з’явилися в містечку. Ще навіть з дороги не відпочили. Я знав, що Орден підтримує контакти з впливовими людьми Мірасеї, тому й не здивувався, що місцевий володар звернувся за допомогою до нас напряму. Звичайно — неформально; офіційно жодного Ордену не існує.

Взагалі, були небайдужі люди при владі, котрі допомагали нашому монастирю. Мова ж не тільки про харчування; побут та їжу ми самі собі забезпечували — у нас була власна ферма, поля, городи та сади. Ордену допомагали інформацією, зброєю, спорядженням… Про це не говорили в стінах монастиря відкрито, але з часом я переконався, що так воно й було. Взагалі, тішить, що є на світі свідомі люди.

— Нам потрібно повивчати містечко, — зазначила моя наставниця. — Ми будемо говорити з вашою вартою, з людьми на вулицях. Дайте розпорядження, щоб нам не чинили опір та щоб йшли на контакт. Інакше ми не зможемо допомогти у розслідуванні.

— Та буде все. Я зберу аудієнцію. Зі всіма поговорите. Мій головний гвардієць, Морт, непоганий фахівець, хоч і дурень. У нього клепки трохи більше, ніж в інших посіпак. На декілька грамів усього, але маємо, що маємо. Він все розкаже в деталях. Є ще наш лікар Паул. Похмурий стариган. В мене є підозри, що він чарами бавиться, зілля варить незрозумілі, але не поспішайте вбивати дідугана. Ми тут загнемось без хорошого лікаря. Добре?

— Ми нікого не збираємося вбивати, а навпаки — хочемо вам допомогти знайти убивцю.

Моя наставниця схрестила руки на грудях та проходжувалась розкішним кабінетом володаря міста Шелфілд. Він прикрасив стіни приміщення картинами з зимовими пейзажами, а позаду, одразу за кріслом, красувався його власний портрет. Красива блискуча броня, величезний меч в одній руці і щит з гербом Шелфілда — в іншій. Ну й любов до себе.

Кацу, що теж був моїм супутником, мовчки оглядав кабінет. Як і я. Тому що нам поки було рано щось робити — ми чекали, що скаже наставниця. Та й взагалі, хотілось нарешті видихнути з дороги, перепочити і вже тоді збиратися з думками.

Зима того року видалась напрочуд холодною. До міста я прибув у чорній утепленій броні з хутром всередині. А ще — в плащі темно-зеленого кольору. Намагався захистити обличчя від зимових поцілунків негоди, сховатися в капюшоні. Не дуже виходило — вітер знаходив підхід до мене, де б я не проходив.

Кацу морозу не боявся зовсім. Воно й не дивно — він був сенікарійцем, хлопець провів третину життя серед вітрів та на морозі. Та ще й його батьківщина тут поряд була. Почувайся, що називається, як вдома.

А от снігу випадало мало — він взагалі чомусь не хотів відвідувати людей унизу, як зазвичай це буває взимку. Опадів небагато, а от мороз бив — будь здоров. Та ще й вітер…

Ми заселилися до затишної таверни майже в центрі містечка, нам виділили одразу три кімнати. Звичайно, що безкоштовно — ми були гостями. Заклад пустував; не сезон для подорожуючих, особливо враховуючи останні події в Шелфілді. Ось воно й вийшло так, що в таверні проживали тільки ми втрьох.

З собою ми мали трохи припасів та зброї, а ще — декілька захисних каменів, які мали б вберегти від магічного впливу, якщо з таким доведеться зіткнутися.

Нас нагодували за рахунок закладу — вже не пам’ятаю достеменно, що їв, згадаю тільки, що шмат м’яса я прожовував важко та довго, а гарнір якимось узагалі без смаку вийшов. Наставниця від їжі поки відмовилась. Коли ми обідали — я вже помітив, як вона моя роздумує над усім, що нам наговорив управитель Шелфілда. Вкрай балакучий та слизький тип.