Частина ІV: "Сновида" | Розділ 13

— Флоріане, прокидайся.

   Я розплющив очі та побачив зверху добре знайому стелю. Я знаю ці маленькі тріщинки, бачив їх сотні разів. Впізнаю запах у спальні. І жіночий голос. Від голосу кидає в дрож. Я підводжуся на лікті, але не бачу її.

— Флоріане, милий. Вставай, треба йти.

— Де ти, Гестія?

   Серце виривається з моїх грудей, я так хочу побачити обличчя! Високу постать, каштанове волосся у короткій стрижці. А не можу. Спалахи світла наповнюють кімнату, сліплять мене раз по раз. За вікном – неймовірна гроза. Чомусь я лежу в ліжку весь мокрий.

— Не хочу більше встати. Ходи до мене.

— Мусиш.

   Дотики її завжди холодних долонь у мене на щоках. Подушечки пальців ковзають по моєму лобі, по бровах, по переніссю. Гестія завжди гладить мене, коли ми разом і ніхто нас не бачить. Любить покласти мою голову собі на коліна, дивитись ніжно, і гладити. А я підіймаю руку, проводжу пальцем по її волоссю. Далі малюю уявну посмішку на її вустах, тому що ніколи вона не посміхається.

— Змучився я.

— Знаю. Треба вставати і йти далі.

— Я сумую за тобою. 

 — І я… Знайди в собі сили, маленький мій. Я поки не можу до тебе прийти, ще не час. Йди далі.

   Я майже відчуваю її дихання поряд, практично бачу погляд. І розумію, що ліжко – в багнюці. Дивлюсь на власне тіло, бачу рани. Брудну розірвану броню, опіки на тілі. Десь зверху гуркотить грім. По мені стікають струмені води.

— Я стікаю кров’ю. Мені кінець. Куди і як я можу піти?

— Флоріане…

   Я вже давно не згадував Гестію. Колись вона приходила до мене у снах. Бувало, я прокидався в своєму будиночку від її дотиків. Між завданнями, коли відпочивав та приходив до тями. Здається, в ті моменти я навіть відчував її запах поряд. Так, наче вона ще недавно була в кімнаті, а тепер просто вийшла. І зараз повернеться.

— Клинок.

— Клинок?

   Що мала на увазі Гестія? Чи вона це говорила зі мною, чи то моя душа чинила опір, все не хотіла розчинятися в нікуди, і звучало все це в мене в думках?

   Гестія ніколи не снилась мені за межами монастиря. Сьогодні це було вперше. Вона повернулась та знову потривожила моє серце.

   Упіймавши цю думку, я повернувся у світ живих. Навколо були все ті ж непроглядні джунглі і болото.

* * *
 

   Остання сутичка забрала залишки сил, що були в моїх руках. Один з послідовників клятого чаклуна йшов слідом ще з Міста Тіней, я це потилицею скоріше відчував, ніж розумів. Я спробував сплутати сліди, намагався втекти, щоб уникнути протистояння. Не вдалося. Я значно відхилився від маршруту, і тепер забрів до самого серця безмежних тропічних лісів. Де тепер мій підземний грот?

   Відправивши у небуття послідовника чаклуна, я й сам упав додолу. Ледь доповз до якогось дерева тут, на висоті, а далі почав непритомніти. Мене лихоманило. Я втрачав кров, а старі рани, отримані ще в бою з Дієро Канітаром, знову почали пульсувати. Невже це все? І я не встигну дістатися до Ордену? Адже і книгу, і клинок знайдуть рано чи пізно інші люди. Я не сумнівався, що такі предмети знову віднайдуть собі господарів з сумнівними намірами. Тоді, виходить, все було дарма, і я загину тут.

   “…Клинок”

   Якщо в піхвах дійсно знаходилося Серце, то був лишень один спосіб вижити, і він мене не дуже влаштовував; цілком мерзенне рішення у цій безвиході. Ніколи не думав, що опинюсь в ситуації, коли доведеться робити такий вибір. По правді, якби йшлося просто про моє життя – я б не замислюючись відмовився від взаємодії з проклятим артефактом. Але я повинен був вижити, щоб дійти до монастиря. Розповісти все братам і сестрам, доставити книгу старого мага.

   Я ніколи не провалював завдань. Дожив до свого віку практично без помилок у ремеслі, але тепер – все це перекреслив власноруч. Я не вбив Констанцію, я не переконався в тому, що Дієро Канітар мертвий. Однак я зміг відправити на той світ з десяток послідовників-чаклунів, зміг вибратися з того дому та прихопити з собою важливі предмети. Це єдине, що хоч трохи “перекривало” мій болючий провал у Тіньовому Місті. Тому я не міг просто згинути в цих джунглях!

   Докладаючи неймовірних зусиль, я зміг стягнути з плеча сумку та обережно відкрити замок. Дістав кинджал у непідходящих для нього піхвах, поставив поряд. Я міг би закріпити його у себе на поясі, але чомусь не хотів, щоб проклятий предмет знаходився під рукою... Далі замахнувся рукою з сумкою як міг та відкинув сумку назад, до печери. Інакше – вона повністю промокне, тканина розлізеться, а книга чаклуна буде знищена водою та стане непридатною для читання. Те, що він там писав та зазначав – обов’язково повинно пролити більше світла на всю цю історією з тим підвалом та таємним ходом у стіні. Я це відчував.

   Новий вибух болю примусив мене стиснути зуби та застогнати. Пекла шкіра на руках, на грудях, на обличчі. Перед своєю смертю впертий сектант-переслідувач встиг мене вдарити магією. Добряче забрати здоров’я.

   Добре. Книга в безпеці, бо печера відносно суха. Дощова вода туди не потрапить так просто. Далі я витягую клинок із піхов та стискаю його руків’я в долонях. Або я це роблю, або віддаю Господу душу. Тоді зло не буде зупинене.

— Ну? І як тебе активувати? – Ледь чутно прошепотів я.

   Кинджал під назвою Серце завжди оберігав свого володаря, даруючи йому неймовірну силу, витривалість і здоров’я. Вочевидь, старий господар клинка в особі Канітара відійшов у вічність, а отже тепер зброя належить мені. Вона в моїх руках. Щоб вижити – я повинен стати її новим носієм.

   Ще про цей клинок казали, що він буцімто не здатен довго знаходитися в одних руках, і коли дарує могутність одному власнику – відразу потребує іншого. Також говорили, що Серце можуть відчувати маги й чарівники. Можливо, саме по певному сліду із магії за мною і тащився цей переслідувач. Тобто якщо ти володієш такою зброєю, то завжди під прицілом зацікавлених персон. Навряд, чи Канітар не знав про це…

   А ще Серце наносило особливі рани, через які у жертви виходила її життєва енергія. До повного кінця; навіть найдрібніша подряпина від проклятого леза ніколи не затягнеться повноцінно. Дехто з братів та сестер в Ордені вважав, що це більше як міфи та казки, про які міг теревенити Хотч, коли розповідав лекцію молодим учням. Я ж був готовий підтвердити зараз – рани, котрі нанесено Серцем, дійсно не загоюються. Хоча моє підтвердження навряд чи тепер хтось міг почути та оцінити.

   Отже, простий вибір – або я дозволяю нечестивій силі пройти через власне тіло й надіюся на артефакт чарівників, або я безславно помираю в джунглях, підводжу Орден. Тому що точно не вирощуванням рослин там у підвалі займався Дієро Канітар. Не просто так він зібрав купу послідовників, і не просто так у нього вже був в руках один з артефактів. Точно ще хтось залишався в Місті Тіней.

— Нумо. Я приймаю тебе. Дай сил. Дай мені сил. Я приймаю…

   Казали наставники свого часу, що для активації магічного артефакту достатньо зосередити увагу на самому предметі та на собі, на власному розумі. Подумки прийняті ті блага й прокляття, які міг подарувати артефакт. Ось я і стискав магічну зброю в руках та все більше й більше сил витрачав, щоб не знепритомніти знову.

— Я приймаю. Я приймаю. Я…

   Я шепотів одне й те ж, поки мої очі самі не почали заплющуватися. Знову прогриміло десь зверху. А від кинджала раптом пішли хвилі холоду, повіяло лютим морозом. Спершу у мене заніміли пальці, спиною забігали льодяні мурахи. Я важко видихнув через зламаний ніс. Ковтнув кров. Ребра боліли теж, а з ран на корпусі все ще текла кров. Перед тим, як знову провалитися у непритомність, я побачив, як з мого рота виходить пар. Стало дуже-дуже холодно.