Розділ 10

Розділ 10   

Чоловік вийшов за межі міста, коли вітер уже почав здіймати хмари пилюки на широких вулицях. Білий халат підіймався від поривів вітру — вочевидь, скоро розпочнеться буря, а далі — дощ. Іман йшов по сліду життєвої сили убивці.

Невідомий покинув Місто Тіней і тепер прямував до джунглів, намагався втекти. Ймовірно, відчував переслідування. Було зрозуміло, що скоро почнеться негода. Перехожі на вулицях уже намагалися заховатися від вітру: вони голосно перемовлялися, махали одне одному руками та всіляко намагались перекричати стихію. Однак навіть коли впаде на землю стіна дощу — місто не спорожніє, не завмре ні на мить. Тіньове місто живе завжди: і вдень, і вночі, і під час бурі, і в жахливу спеку.

Він уже добряче віддалився від міської брами — сліди життєвої енергії вели в густі зарослі. Так Іман був змушений увійти в джунглі, хоча ні взуття, ні одяг не були відповідними для такої дороги. У втікача не так уже й багато варіантів, куди податися: він пішов у цей бік, а отже, є ймовірність, що спробує перетнути кордон Джизз-Ілару через Підземну Заставу. Там у Імана були свої контакти. Тільки б дістатися вчасно — а далі все буде добре: шепнути кільком людям декілька слів — і впіймають цього шакала.

Через державну митницю, або як її ще називають — Межу, втікач навряд чи вирішить пролізти. Там його затримають на декілька годин, точно будуть морочити голову. Вартові люблять так порозважатися, особливо під впливом нудьги. Тягати гроші з караванників вони не стануть — бо страшно. А от помучити якогось одинака — блага справа. Навіть якщо з нього не вдасться щось витрясти. Тому майже всі свідомі люди для перетину кордону обирали Підземну Заставу.

Що ще залишалося? Джунглі. Густі зелені зарослі, серед яких де-не-де ховалася трясовина, підземелля, болота та річки. Джунглі можуть стати як порятунком, так і привести до передчасної смерті, адже приховують у собі безліч небезпек.

Він пройшов ще з п’ятдесят метрів у глибину джунглів — і раптом зрозумів, що більше не відчуває слідів клинка. Тоненькі струмені магічної сили губилися серед хащі, серед пташиного співу, тварин та запахів отруйних квітів. Йти далі без чіткого сліду не було сенсу — адже ліси простягалися на десятки кілометрів. Вийти ось так, без орієнтира, можна куди завгодно.

Так, Іман провів більшу частину свого життя в Джизз-Іларі. Навіть ось недавно вони з родиною досліджували джунглі біля Міста Тіней. Але це не давало зараз жодних переваг: він міг легко заблукати — і ще легше впустити убивцю. Навіть найкращий слідопит може бути безсилим у джунглях. Тому потрібно було щось робити.

Магія крові не особливо цікавила більшість адептів майстра Канітара. Це — древній напрям, пов’язаний із темними ритуалами та відніманням життів. Звичайно, їхня сім’я практикувала жертвоприношення, але в основному це були тварини. Дуже рідко — безхатьки, п’яні волоцюги. Тому що без крові, без взаємодії з живою плоттю неможливо навчитися магії всерйоз. Навіть прості заклинання потребували крові — так говорив майстер Канітар. У нього був свій підхід до чарів, своє розуміння магії.

Не всі, звичайно, були готові займатися таким. Для багатьох людей, особливо молодих, чари — це щось про маніпуляції стихіями та контроль над чужими мізками, про безмежні багатства, мрії та могутність. Суцільні дракони та єдинороги. І аж ніяк не ритуали, пов’язані з людськими стражданнями та кров’ю. Іману ж було все одно. Майстер Канітар одразу сказав, що зосередитися потрібно саме на ментальній магії, що саме в цьому напрямку йому варто розвиватися. І пробувати працювати з кров’ю.

Одна з перших речей, яким Іман навчився, — це підсилювати власні здібності на деякий час. Ритуал простенький, однак дуже дієвий. Діятиме він недовго, та ще й відновлення буде важким. Але то все буде потім. Звичайно, існували й інші магічні способи вийти на слід втікача — Іман їх не знав. Тому залишалося робити те, що вмів, що пробував раніше.

Перше — це кров. Її пустити легко. Друге — власна плоть. Будь-яка частинка тіла підійде. Іман не став довго думати, не став намагатися впіймати якогось звіра, бо це — зайві сили та час. Здавалося очевидним рішенням — відрізати частинку мочки власного вуха, та й годі. Можна, звісно, придумати щось більш витончене. Або зуби собі вибити. Але то зайве.

Чоловік дістав з-за ременя на спині невеликий гострий ніж. Вмостився на землі, частково стягнув з голови шалю та відтягнув лівою рукою вухо. А правою зробив швидкий надріз біля мочки. Все робив без вагань. Гострюще лезо зробило свою справу швидко. Від раптового болю Іман скривився — тепла кров почала стікати прямо на щоку, а звідти — на землю. Нічого, кровотечу він зараз зупинить. Головне — провести ритуал.

Іман поклав шматочок власного вуха на великий зелений лист. Туди ж і далі стікала кров із рани. Чоловік поклав праву долоню на лист із кров’ю, а лівою сперся об землю. Зосередився. Десь на небесах почувся грім.

* * *
 

З неба впало декілька крапель. Поки що ліниво, наче невпевнено. Це був початок дощу. Дощ усе збирався окропити землю, відтягував цей момент ось уже декілька днів — і от нарешті відважився. Чергова краплина лягла на шию і повільно стікала вниз, під халат, вздовж хребта.

Чоловік усе ще сидів непорушно — він був занурений у себе. Перед очима знову миготіли нитки блакитного кольору. Вони виглядали, як павутина — все плуталися з іншими цівочками, намагалися втекти з поля зору. Бо кожна тварина, дрібна й велика, кожен птах, кожне деревце та рослина теж виділяли свою енергію. Все живе — жило. І десь там проходив утікач, посеред усіх цих кольорів та різноманітного життя.

Іман знову віднайшов слід убивці — він наче схопив його; блакитна ниточка стала товстішою й яскравішою. Отже, можна далі продовжувати шлях. Щодо наслідків — пізніше мала б з’явитися тілесна слабкість, втома. Майстер Канітар казав, що у випадку Імана не слід надто боятися цього, адже тіло у ветерана було досить треноване. По правді, Іман був єдиним у їхній родині, хто продовжував перейматися фізичним станом свого тіла та віддавав належне старій-добрій зброї.