| Розділ 10

   Чоловік вийшов за межі міста, коли вітер вже почав здіймати хмари пилюки на широких вулицях. Білий халат підіймався від поривів вітру, вочевидь, скоро розпочнеться буря, а далі – дощ. Іман йшов по сліду життєвої сили убивці.

   Невідомий покинув Місто Тіней і тепер прямував до джунглів, намагався втекти. Ймовірно, відчував переслідування. Було зрозуміло, що скоро почнеться негода. Перехожі на вулицях вже намагалися заховатися від вітру, вони голосно перемовлялися, махали одне одному руками та всіляко намагались перекричати негоду. Однак навіть коли впаде на землю стіна дощу – місто не спорожніє, не завмре ні на мить. Тіньове місто живе завжди, і в день, і вночі, і під час бурі, і в жахливу спеку.

   Він вже добряче віддалився від міської брами, сліди життєвої енергії вели в густі зарослі. Так Іман був змушений увійти в джунглі, хоча ні взуття, ні одяг не були підходящими для такої дороги. У втікача не так вже й багато варіантів, куди податися: він пішов у цей бік, а отже є ймовірність, що спробує перетнути кордон Джизз-Ілару через Підземну Заставу. Там у Імана були свої контакти. Тільки б дістатися вчасно – а далі все буде добре, шепнути кільком людям декілька слів, і впіймали б цього шакала.

   Через державну митницю, або як її ще називають, Межу, втікач навряд чи вирішить пролізти. Там його затримають на декілька годин, точно будуть морочити голову. Вартові люблять так порозважатися, особливо під впливом нудьги. Тягати гроші з караванників вони не стануть, бо страшно. А от помучити якогось одинака – блага справа. Навіть якщо з нього не вдасться що не будь витрясти. Тому-то майже всі свідомі люди для перетину кордону обирали Підземну заставу.

   Що ще залишалося? Джунглі. Густі зелені зарослі, серед яких де-не-де ховалася трясовина, підземелля, болота та річки. Джунглі можуть стати як спасінням, так і привести до передчасної смерті, адже приховують у собі безліч небезпек.

   Він пройшов ще з п’ятдесят метрів в глибину джунглів, і раптом зрозумів, що більше не відчуває сліди клинка. Тоненькі струмені магічної сили губилися серед хащів, серед пташиного співу, тварин та запахів отруйних квітів. Йти далі без чіткого сліду не було сенсу – адже ліси простягалися на десятки кілометрів, вийти ось так без орієнтира можна куди завгодно.

   Так, Іман провів більшу частину свого життя в Джизз-Іларі. Навіть ось недавно вони з родиною досліджували джунглі біля Міста Тіней. Але це не давало зараз жодних переваг; він міг легко заблукати, і ще легше – впустити убивцю. Навіть найкращий слідопит може бути безсилий в джунглях. Тому потрібно було щось робити.

   Магія крові не особливо цікавила більшість адептів майстра Канітара. Це древній напрямок, пов’язаний з темними ритуалами та відніманням життів. Звичайно, їх сім’я практикувала жертвоприношення, але в основному це були тварини. Дуже рідко – безхатьки, п’яні волоцюги. Тому що без крові, без взаємодії з живою плоттю неможливо навчитися магії всерйоз. Навіть прості заклинання потребували крові, так говорив майстер Канітар. У нього був свій підхід до чарів, своє розуміння магії.

   Не всі, звичайно, були готові займатися схожим. Для багатьох людей, особливо молодих, чари – це щось про маніпуляції стихіями та контроль над чужими мізками, про безмежні багатства, мрії та могутність. Суцільні дракони та єдинороги. І аж ніяк не ритуали, пов’язані з людськими стражданнями та кров’ю. Іману ж було все одно. Майстер Канітар відразу сказав, що зосередитися потрібно саме на ментальній магії, що саме в цьому напрямку йому потрібно розвиватися. І пробувати працювати з кров’ю.

   Одна з перших речей, яким Іман навчився – це підсилювати власні здібності на деякий час. Ритуал простенький, однак дуже дієвий. Діятиме він не довго, та ще й відновлення важке. Але то все буде потім. Звичайно що існували й інші магічні способи вийти на слід втікача, Іман же їх не знав. Тому залишалося робити те, що вмів, що пробував раніше.

   Перше – це кров. Її пустити легко. Друге – власна плоть. Будь-яка частинка тіла підійде. Іман не став довго думати, не став намагатися впіймати якогось звіра, бо це – зайві сили та час. Здавалося очевидним рішенням відрізати частинку мочки власного вуха, та й все. Можна, звісно, придумати щось більш витончене, або зуби собі вибити – але то зайве.

   Чоловік дістав з-за ременя на спині невеликий гострий ніж. Вмостився на землі, частково стягнув з голови шалю та відтягнув лівою рукою вухо. А правою зробив швидкий надріз біля мочки, все робив без вагань. Гострюще лезо зробило свою справу швидко. Від раптового болю Іман скривився, тепла кров почала стікати прямо на щоку, а звідти на землю. Нічого, кровотечу він зараз зупинить. Головне – провести ритуал.

   Іман поклав шматочок власного вуха на великий зелений лист. Туди ж і далі стікала кров з рани. Чоловік поклав праву долоню на лист із кров’ю, а лівою сперся об землю, зосередився. Десь на небесах почувся грім.
 

* * *
 

   З неба впало декілька крапель. Поки ліниво, наче невпевнено. Це був початок дощу. Дощ все збирався окропити землю, відтягував цей момент ось декілька днів як, і от нарешті відважився. Чергова краплина лягла на шию і повільно стікала вниз, під халат, вздовж хребта.

   Чоловік все сидів непорушно, він був занурений у себе. Перед очима знову миготіли нитки блакитного кольору. Вони як павутина виглядали, все плуталися з іншими цівочками, намагалися втекти з поля зору. Тому що кожна тварина, дрібна й велика, кожен птах, кожне деревце та рослина теж виділяли свою енергію. Все живе – жило. І десь там проходив утікач посеред всіх цих кольорів та різноманітного життя.

   Іман знову віднайшов слід убивці – він наче схопив його; блакитна ниточка стала товстіше і яскравіше. Отже, можна далі продовжувати шлях. Щодо наслідків – пізніше мала б з’явитися тілесна слабкість, втома. Майстер Канітар казав, що у випадку Імана не слід боятися цього надто сильно, адже тіло у ветерана було досить треноване. По правді, Іман був єдиним у їх родині, хто продовжував перейматися фізичним станом свого тіла та віддавав належне старій-добрій зброї.

   Послідовники, звичайно, володіли мечами, дехто й з лука стріляв. Взяти того ж Даніеля. Однак уявити собі юнака у відкритому бою було важко. Та й не престижно це для них, махати мечем. Так воно вже вважалося, що якщо ти вивчаєш магію, маєш здібності – то ти інтелектуальна еліта. А тіло, мечі, броня і мордобій – пережитки минулого, інструменти недалеких п’яниць, чи солдафонів.

   Він намагався прищепити любов до фізкультури декому з хлопчаків, та ті не слухались. Сам Канітар підмітив, що хороша фізична форма дасть перевагу. Тому що тверде тіло це завжди твердий дух. Магія ж іде від духу, завжди від розуму. Потрібен сильний розум, щоб успішно вчитися чар. Особливо якщо мова йде про ментальну магію та ритуали з кров’ю…

   Так і вийшло, що Іман залишався ледь не єдиним по-справжньому боєздатним послідовником Дієро Канітара. Шкодував він, звичайно, що не був на місці, коли до будинку прийшли душогуби. А хто міг знати? Різні види магії існують на світі, однак реально передбачати майбутнє ще ніхто не навчився.

   Межі міста давно залишилися позаду, а джунглі ставали все більш густими, зарослі – щільними. Іман вперто продовжував йти через чагарники, прорубуючи собі шлях ятаганом. Сонячне світло проникало сюди погано, а дерева, здавалося, тягнулись аж до неба. Чим далі – тим темніше. Тим вологіше повітря, тим більше води під ногами. Довго дихати таким повітрям не дуже корисно для здоров’я.

   Нічого, порядок. Врешті, втікачеві не легше – він теж роздирає шкіру колючими шипами рослин, теж ризикує втрапити до трясовини. Іман все пришвидшував крок, намагаючись наздогнати втікача. Поки що зв’язок з ним був міцним. Як довго буде діяти кривавий ритуал – не підгадаєш. Тому кожна хвиля, кожен метр у лісовому хащі мав значення.

   Земля почала підійматися вверх, йти стало важче. Хотілося пити. Перевести подих. Хоча б витерти кров, що запеклася на обличчя. Помацати вухо. Ні, не можна. Якийсь камінець вп’явся в підошву взуття, стало боляче.

— Ш-ш-шакал!...

   Іман зупинився на мить. І раптом без жодного звуку звідкись справа на нього кинувся леопард. Шшух! Ветеран не встиг збагнути що це, що сталося, але відскочив вбік. Уникнути смертельних травм від пазурів хижака вдалося тільки завдяки рефлексам. Він згрупувався та виставив лезо ятагана вперед.

   Лісовий кошак розвернувся. Він вишкірив зуби, вочевидь був розлючений, бо не зміг зашкодити жертві. І знову линув в атаку. Іман знову відсторонився, успішно уник атаки. Велика граційна тварина швидко змінила напрям руху, чоловік же не дозволив хижаку дістатися до нього – він зробив декілька замахів ятаганом, вразив тварину ударом. Леопард голосно загарчав… І зробив декілька невпевнених кроків, втратив рівновагу, впав.

   Хижак не просто так вибіг з тих кущів. Він був сполоханий. Ветеран підійшов ближче до леопарда і побачив на тілі тварини декілька ран від малих клинків. Це точно був не його ятаган. Отже, хтось попереду зіткнувся з лісовим кошаком, та зумів від нього відбитися. А поранений хижак вже налетів на самого Імана. І цей хтось – це втікач. Точно він, адже ниточки енергії тягнулися якраз в той бік, звідки з’явилась хижа тварина.

— Я іду, сучий сину.

   А ще через хвилин десять Іман натрапив на мертве тіло другого леопарда. Блакитні смужки енергії горіли яскравіше. Ще трохи – і він наздожене ворога.

— Тебе джунглі пожеруть. Або я.