Розділ 9

Розділ 9

Того ж ранку Іман та Даніель повернулися з міста Джиззпорт. Це були перші спроби проповідування та активного вербування нових членів родини — вони намагалися привернути увагу людей. Не цуралися ні розбійників, ні піратів, ні головорізів. Власне, такі люди й були основним населенням портового міста — чому ж тут дивуватися. Також у Джиззпорті мешкало декілька однодумців, з якими Канітар підтримував зв’язок та вів листування. Все йшло до того, що скоро їхня сім’я розшириться, прийме в свої обійми цих нових членів. Однак, на жаль, такому воз’єднанню не судилося відбутися.

Ще як тільки вони зайшли на подвір’я домівки, Іман відчув лихе. Він одразу звернув увагу на відро біля криниці — воно було наповнене водою, але його не занесли всередину. Сталося щось. Іман витягнув гострий ятаган* із піхов та наблизився до задніх дверей будинку.

(*Ятаган — меч із опуклим вигнутим лезом. У нашому світі він зустрічається в культурах Близького Сходу та Південної Азії.)

Вони вже давно користуються тільки цим входом, щоб менше привертати увагу жителів вулиці. Іман із важким серцем увійшов до оселі. Позаду боязко крокував Даніель — мабуть, наймолодший з усіх послідовників майстра Канітара. Обидва вони були одягнуті як звичайні жителі Тіньового Міста, свої ж балахони чоловіки залишили вдома. Обличчя Імана приховувала темно-червона хустина. Даніель розгублено потирав долоні — цей малолітній дурень навіть зброї не носив, усе надіявся на свої заклинання.

— Тихо, — скомандував Іман та сповільнив крок. У домі пахло чужими людьми. Тут побували непрохані гості — ще зовсім недавно. Даніель напружився теж. Видно, і він второпав, що відбулася біда.

Магічна пастка лежала на місці — вона не спрацювала. Отже, обійшли. Двері до їдальні були відчинені навстіж. Чоловіки зробили ще кілька кроків та зайшли до приміщення. Повний безлад усередині. На підлозі — обморожене тіло незнайомця в клепаній броні. Калюжі крові. Все перевернуто та розбито: стіл, крісла, посуд… Наче смерч пройшовся. Або — відбувся бій.

Тиша. Жодного звуку в будинку. Іман підійшов ближче до мерця і спробував вдивитися в його обличчя. Невідомий житель степу. Даніель засопів голосно, його щоки почервоніли.

— Х-хто це?

Іман не відповів тепер. Він думав. Отже, на оселю здійснили напад, і нападник міг ще бути поряд.

Послідовники обережно оглянули ще декілька кімнат — і врешті вирішили спуститися до підвалу. Тільки ступивши на першу сходинку вниз, Іман усе зрозумів. Якось передбачив, яка картина на нього чекає там. Так і було все: усі лежали мертві, вся родина. Лоренс, Анжела, Джабір, Бенлін, Гнат, Проксима, Асад, Марія, Джуліус, Басім. Невідомий ворог холоднокровно та безжально позбавив життя десяти чоловік. Ще трьох побратимів не вистачало тут, але щось підказувало, що і їх більше немає на світі.

Нападник, правда, теж зазнав втрат — адже другий незнайомий покійник також лежав тут, біля оранжереї. Теж степовик. А всі тіла позносили до купи — наче непотріб.

Іман стиснув пальці, набрав повні легені повітря. Погляд зачепився за кривавий слід, що вів до таємного проходу в стіні. Іман присів поряд, щоб роздивитися ще не висохлу кров. Він торкнувся крові кінчиками пальців вільної руки, підніс їх до рота, облизав. Все вірно — кров належала наставнику.

Поряд, на килимі, ще краплі крові. І ця кров уже належала комусь іншому. Іман спробував на смак і її — спробував запам’ятати. Пропустити через себе.

До таємного проходу в стіні так просто не зайти тепер — адже стіну було зачинено з іншого боку. Так сконструйовано цей підземний прохід, щоб у випадку смертельної небезпеки втікач міг намертво запечатати мур та уникнути переслідування.

Тому — чи живий майстер, чи ні — точно дізнатися було неможливо. Сам Іман не відчував присутності майстра Канітара. Він підійшов до стіни та приклав вухо до каменю. Прислухався до себе, до тиші. Викинув із голови зайві думки. Порожньо. Канітар або вже був мертвим, або просто встиг утекти від невідомого вбивці, скориставшись заплутаними лабіринтами під землею.

— Іди нагору та оглянь кімнати, їдальню. Що пропало, що не на місці — книги, сувої, усе, — розпорядився Іман та обернувся до свого супутника.

Даніель тремтів, як листок на вітрі. Ось-ось — і ще трохи, впаде. Ідеальна жертва. Дуже сумнівний помічник у тій справі, яку тепер замислив Іман.

— Ей, ти чув мене? Бігом усе перевіряти, не стій! Давай, угору!

Юнак стрепенувся, глянув на свого старшого товариша так, наче вперше його побачив. Сперечатися, звісно, не став — а покірно покрокував сходами вгору. Погляду, правда, від мертвих тіл відірвати не зміг.

То й чорт із ним. Іман взявся обшукувати тіла членів родини та всю оранжерею. Потрібно було зрозуміти, що сталося та хто міг бути причетним. Іман погано орієнтувався в книгах, сувоях, амулетах й інших магічних предметах, тому й відправив Даніеля. Той швидше зметикує, що зникло. Хоча й сам Іман уже помітив відсутність деяких дуже важливих речей. Наприклад — зникли Письмена і Серце.

Письмена — це особиста книга наставника Канітара. Він навчав своїх учнів з неї, постійно її читав, дописував, робив різні відмітки й обережно підшивав нові сторінки. Здавалося, у книзі було вкладено весь особистий досвід та знання Дієро Канітара — все його життя, мудрість і здібності. Можливо, одного дня він би привідкрив завісу таємниць і для них, його вірних учнів... Майстер ніколи не любив говорити про свою книгу чи про власне минуле.

Щодо Серця — це особливий клинок, він зберігався тут, у підвалі. Під час медитацій та певних заклинань майстер Канітар користувався ним. Такі предмети називають артефактами. Вони унікальні за своїм походженням та можливостями, можуть принести удачу, щастя своєму власнику — або згубити його. Серце повинно було оберігати родину — цей клинок завжди дає сили своєму господарю, дарує йому та його близьким здоров’я, міць. А з ворогів — витягує життя. Клинок уже давно наповнював кожного члена родини силою, вони швидше навчалися заклинанням та опановували нові знання.