| Розділ 8

   Констанція з’явилась через мить у кімнаті, вочевидь для неї не було проблемою пройти повз розставлені в коридорі пастки. Похитуючись та ледь не падаючи, вона наблизилась до мертвого товариша. В її очах я одразу побачив сльози. І було стільки болю в цьому погляді, стільки страждання та невимовного суму…

— Ідіть. Я за вами. Я йду, бо втрачаю сили. Потрібно бути ближе. До вас. Щоб тримати.

   Я зрозумів, що дівчина має на увазі. Ми не стали зволікати і вийшли в коридор. Вхід до підвалу довго шукати не довелося теж, пройти повз сходи, що ведуть вниз, було складно. Більше голосів чути не було.

   Ратшат теж зупинився. Невже чаклуни не почули метушню, що ми вчинили в тій кімнаті? Чи почули, але не можуть нічого вдіяти, бо Констанція їх втримує? Було б надто добре для правди.

   Тихо крокуючи сходами, ми спускалися все далі й далі вниз. Сходи не закінчувалися. Цей підвал знаходився дійсно глибоко, справжнісіньке підземелля. Воно й не дивно тепер було, що звуки не доходили сюди в повній мірі. Так ми йшли, поки не опинились посеред незрозумілої оранжереї. Біля стін – масивні стелажі елегантного вигляду. На їх поличках стоять окремі кістки й черепи. Навряд чи тільки тварин. Посеред підвалу – рослини.

   Навіть не так – дуже багато різноманітних рослин, квітів та кущів! Величезні хризантеми, астри, гвоздики, невідомі мені кущики, схожі на кактуси… Все це наповнювало підвал приємними ароматами. І створювало такий собі лабіринт. В мене аж дихання перехопило на мить. Ось це так сад! Куди там моїм деревцям та апельсинам. Я обернувся назад – Констанція слідувала за нами немов тиха примара. Дівчина обнімала себе за плечі, похилила голову на бік. Було видно, що тримається з останніх сил. І тримає оборону для нас.

   На стінах подекуди горять масляні лампи. Серед цього напівмороку ми продовжували крастися та слухати. Я минув декілька стелажів, трохи оглянув рештки тварин та людей. От же хворі мерзоти… Десь з глибин чудернацького підземного саду долинало сонне бубоніння. Декілька голосів щось тихо чи то наспівували, чи просто озвучували якісь не пов’язані між собою слова. Я підкрався ближче. Крізь густі кущі з якимось рожевими ягодами я побачив декілька людських фігур, що наче як стояли в колі. Їх темно-червоні балахони освітлювали зелені вогники. Що вони там роблять? Заклинання групове? Ритуал? Поряд з’явився Тхарсі. Він сопів та з люттю вдивлявся в зелені миготіння зовсім поряд.

   "Атакуйте. Я тримаю.”

   Послухавши голос у своїй голові, я підстрибнув та вмить винирнув з кущів прекрасного саду. Їх було п’ятеро – зовні вирізнявся тільки один, що стояв по центру біля високої підставки для книг. Навколо нього - свічки з яскравим полум'ям. Дієро Канітар. Його роба була зовсім чорною, на собі вона мала чудернацькі орнаменти, наче криваві лінії вони огортали його постать яскраво червоними смужками. Лисий стариган здійняв руки догори, очі мав заплющені. Його учні – ще одна жінка та троє чоловіків.

   Все це я роздивився всього за коротку мить, а далі кинувся в атаку і перервав їх групові співи. Жінка й чоловік не встигли вчинити опір. Можливо вони гарно володіли магією, але нічого не змогли протиставити моїм клинкам та швидкості – їх тіла засмикалися в паніці, вони намагалися впіймати мене, нанести хоча б один удар, але просто не встигали. Рани від моїх лез виштовхували назовні кров з їхніх тіл. В зеленому світлі свічок кров виглядала зовсім чорною. Обоє впали замертво, безпорадно й ошелешено.

   Ратшат тим часом бився ще з двома адептами, я ж зустрівся поглядом з Канітаром та линув до нього. Старий чаклун вже розплющив очі і тепер дивився на мене з ненавистю, вишкіривши зуби. Я був все ближче. З якоюсь надприродною спритністю старий маг витяг кинджал з-за спини та ледь не встромив його мені в серце. Я встиг ухилитися. Спробував нанести два удари – мої леза пролетіли повз. Потрібно спіймати ритм, треба відчути опонента.

   Раз – його клинок знову пролетів поряд, і цього разу черканув мене по броні. Вцілив. Два – я знову наближаюсь, і цього разу сам влучаю лезом в його бедро. Три – гостре лезо чужої зброї впивається в моє праве плече, я відчуваю пекучий біль та ледь не впускаю клинок з руки. На щастя, лезо увійшло неглибоко. Я ніяк не був готовий до таких швидкостей, а біль вдарила з такою силою, що у мене запаморочилося в голові. Відчуття, ніби старий чаклун підсилив себе чимось…

   Рівновагу все ж утримую. Чотири – знову втримуюсь, але тепер маю декілька свіжих подряпин, котрі чомусь дуже сильно печуть. Його лезо отруєне? Це магія?

   П’ять – ухиляюся. І нарешті вцілюю своїм клинком прямо в печінку, сантиметр в сантиметр. Заганяю лезо кинжала до кінця. Худорлява рука мого опонента впускає кинжал на підлогу, вкриту м'яким килимом. Канітар злісно вишкірився, але одразу обм’як, почав падати. Зашипів. Я повисаю зверху, притискаю його додолу.

— Що це за клинок? Що він робить? — Намагаюсь допитати чаклуна, поки той живий. Дієро Канітар продовжує шкіритися та витріщатися своїми великими очима. Якби поглядом можна було вбивати, то, безсумнівно, я б вже лежав мертвий.

— Що за клинок?!

— Неважливо. Ти, і твій Орден… - Канітар замовк, сковтнув слюну – Ви здохнете. Всі, я клянуся. Ви заплатите.

   Великі краплі поту стікають з мого чола прямо на обличчя старого мага. Гаряче мені стало, сили почали покидати тіло, наче хтось почав висмоктувати їх.

   В голові запаморочилося. Зашуміло в вухах знову. Що він зробив? Що це за клинок? Зрештою, що б там не було – я наніс чаклунові смертельну рану. Канітар мрець, з ним покінчено. Після таких ран не виживають.

   Перед очима забігали чорні мурашки, поле зору звузилося. Я перестав бачити чітко, але все ж навпомацки підходив з підлоги той самий клинок Канітара, та відкинув його подалі. А десь позаду раптом крикнув Ратшат. Щось впало. Я відволікся та обернувся – Констанція лежала на підлозі і не подавала ознаків життя. Недалеко від неї навколішки стояв охоронець-степовик і тримався за живіт. Під ним все утворилась помітна калюжа крові. Його опоненти лежали мертві.

   Сяк-так піднявшись, я підійшов до дівчини. Сховав клинки, присів поряд. Обернувся, щоб переконатися, що Дієро Канітар мертвий. Його тіло в чорному балахоні лежало непорушно. Я спробував припідняти тендітну дівчину.

— Ей, Кеїша. Кеїша, ти мене чуєш?

   Я сам не міг впізнати власний голос – глухо він звучав, важко давався кожен звук. Констанція засмикалась, наче в конвульсіях, її пальці намагалися вхопити повітря, весь час стискались та розтискались. Вона схлипувала.

— Кеїша!

   Допомагати Ратшату вже потреби не було. З такими ранами теж не живуть. Степовик навіть спробував підвестися, але відразу впав ниць. От і все.

   Вочевидь напруга, яку переживала провидиця, була надто великою, дівчина отримала великої шкоди. Однак тепер все було скінчено. Звичайно, хтось із цих сектантів ще міг знаходитися поруч, ми ж не знали їхню точну кількість, коли нападали. Але…

   Десь позаду щось загуділо. Я обернувся. Бісові темні плями перед очима! Нічого не бачу. Протер очі, і помітив довгий темний слід на килимі кольору кави. Точні відтінки було визначити важко у цій напівтемряві. Декілька свічок впало вниз і погасло, один із зелених вогників погас. Тіло Дієра Канітара перемістилося чомусь вправо. Старий чаклун все ще був живий! Він майже встиг відповзти до стіни за цей час, і продовжував рухатися. Закололо серце. Я глибоко вдихнув та видихнув. Тепер чаклун лежав під стіною там, копошився в листях. Щось робив! Одна зі стін знову завібрувала. Я вже, бува, піднявся, щоб поставити крапку в цій історії остаточно, але своїми чіпкими пальцями мені в руку вп’ялася Констанція.

— Не йди. Я. Задихаюсь…

   Вона розплющила очі та тягнулась до мене. Її груди тремтіли, як крила в птахи. Все намагалися втягнути повітря. Я знову обернувся. Одна із стін почала відсуватися вбік. Важко було розгледіти деталі. Стіна продовжувала гудіти, а старий маг продовжував жити. Він намагається втекти через потаємний хід – от що відбувалося.