Розділ 8

Розділ 8

Констанція з’явилась через мить у кімнаті — вочевидь, для неї не було проблемою пройти повз розставлені в коридорі пастки. Похитуючись та ледь не падаючи, вона наблизилась до мертвого товариша. В її очах я одразу побачив сльози. І було стільки болю в цьому погляді, стільки страждання та невимовного суму…

— Ідіть. Я за вами. Я йду, бо втрачаю сили. Потрібно бути ближче. До вас. Щоб тримати.

Я зрозумів, що дівчина має на увазі. Ми не стали зволікати і вийшли в коридор. Вхід до підвалу довго шукати не довелося — пройти повз сходи, що ведуть вниз, було складно. Більше голосів чути не було.

Ратшат теж зупинився. Невже чаклуни не почули метушні, що ми вчинили в тій кімнаті? Чи почули, але не можуть нічого вдіяти, бо Констанція їх втримує? Було б надто добре для правди.

Тихо крокуючи сходами, ми спускалися все далі й далі вниз. Сходи не закінчувалися. Цей підвал знаходився дійсно глибоко — справжнісіньке підземелля. Воно й не дивно тепер було, що звуки не доходили сюди в повній мірі. Так ми йшли, поки не опинились посеред незрозумілої оранжереї. Біля стін — масивні стелажі елегантного вигляду. На їхніх поличках стоять окремі кістки й черепи. Навряд чи тільки тварин. Посеред підвалу — рослини.

Навіть не так — дуже багато різноманітних рослин, квітів та кущів! Величезні хризантеми, айстри, гвоздики, невідомі мені кущики, схожі на кактуси… Все це наповнювало підвал приємними ароматами і створювало такий собі лабіринт. В мене аж дихання перехопило на мить. Ось це так сад! Куди там моїм деревцям та апельсинам. Я обернувся назад — Констанція слідувала за нами немов тиха примара. Дівчина обіймала себе за плечі, похилила голову на бік. Було видно, що тримається з останніх сил. І тримає оборону для нас.

На стінах подекуди горять масляні лампи. Серед цього напівмороку ми продовжували крастися та слухати. Я минув декілька стелажів, трохи оглянув рештки тварин та людей. От же хворі мерзоти… Десь з глибин чудернацького підземного саду долинало сонне бубоніння. Декілька голосів щось тихо чи то наспівували, чи просто озвучували якісь не пов’язані між собою слова. Я підкрався ближче. Крізь густі кущі з якимись рожевими ягодами я побачив декілька людських фігур, що наче стояли в колі. Їхні темно-червоні балахони освітлювали зелені вогники. Що вони там роблять? Заклинання групове? Ритуал?

Поряд з’явився Тхарсі. Він сопів та з люттю вдивлявся в зелені миготіння зовсім поряд.

«Атакуйте. Я тримаю.»
 

Послухавши голос у своїй голові, я підстрибнув та вмить винирнув з кущів прекрасного саду. Їх було п’ятеро — зовні вирізнявся тільки один, що стояв по центру біля високої підставки для книг. Навколо нього — свічки з яскравим полум’ям. Дієро Канітар. Його роба була зовсім чорною, на собі вона мала чудернацькі орнаменти — наче криваві лінії вони огортали його постать яскраво-червоними смужками. Лисий стариган здійняв руки догори, очі мав заплющені. Його учні — ще одна жінка та троє чоловіків.

Все це я роздивився всього за коротку мить, а далі кинувся в атаку й перервав їхні групові співи. Жінка й чоловік не встигли вчинити опір. Можливо, вони гарно володіли магією, але нічого не змогли протиставити моїм клинкам та швидкості — їхні тіла засмикалися в паніці, вони намагалися впіймати мене, нанести хоча б один удар, але просто не встигали. Рани від моїх лез виштовхували назовні кров з їхніх тіл. У зеленому світлі свічок кров виглядала зовсім чорною. Обоє впали замертво, безпорадно й ошелешено.

Ратшат тим часом бився ще з двома адептами. Я ж зустрівся поглядом з Канітаром та линув до нього. Старий чаклун уже розплющив очі й тепер дивився на мене з ненавистю, вишкіривши зуби. Я був усе ближче. З якоюсь надприродною спритністю старий маг витяг кинджал з-за спини та ледь не встромив його мені в серце. Я встиг ухилитися. Спробував нанести два удари — мої леза пролетіли повз. Потрібно спіймати ритм. Треба відчути опонента.

Раз — його клинок знову пролетів поряд і цього разу черкнув мене по броні. Вцілив.

Два — я знову наближаюсь, і цього разу сам влучаю лезом у його бедро.

Три — гостре лезо чужої зброї впивається в моє праве плече, я відчуваю пекучий біль та ледь не впускаю клинок з руки. На щастя, лезо увійшло неглибоко. Я ніяк не був готовий до таких швидкостей, а біль ударила з такою силою, що в мене запаморочилося в голові. Відчуття, ніби старий чаклун підсилив себе чимось…

Рівновагу все ж утримую.

Чотири — знову втримуюсь, але тепер маю декілька свіжих подряпин, котрі чомусь дуже сильно печуть. Його лезо отруєне? Це магія?

П’ять — ухиляюся. І нарешті вцілюю своїм клинком прямо в печінку, сантиметр у сантиметр. Заганяю лезо кинджала до кінця. Худорлява рука мого опонента впускає клинок на підлогу, вкриту м’яким килимом. Канітар злісно вишкірився, але одразу обм’як, почав падати. Зашипів. Я повисаю зверху, притискаю його додолу.

— Що це за клинок? Що він робить? — намагаюсь допитати чаклуна, поки той живий.

Дієро Канітар продовжує шкіритися та витріщатися своїми великими очима. Якби поглядом можна було вбивати, то, безсумнівно, я б уже лежав мертвий.

— Що за клинок?!

— Неважливо. Ти, і твій Орден… — Канітар замовк, сковтнув слину. — Ви здохнете. Всі. Я клянуся. Ви заплатите.

Великі краплі поту стікають з мого чола просто на обличчя старого мага. Гаряче мені стало. Сили почали покидати тіло, наче хтось висмоктував їх.

У голові запаморочилося. Зашуміло у вухах знову. Що він зробив? Що це за клинок? Зрештою, що б там не було — я наніс чаклунові смертельну рану. Канітар — мрець, з ним покінчено. Після таких ран не виживають.

Перед очима забігали чорні мурашки, поле зору звузилося. Я перестав бачити чітко, але все ж навпомацки підняв з підлоги той самий клинок Канітара та відкинув його подалі.

А десь позаду раптом крикнув Ратшат. Щось упало. Я відволікся та обернувся — Констанція лежала на підлозі й не подавала ознак життя. Недалеко від неї навколішки стояв охоронець-степовик і тримався за живіт. Під ним утворилась помітна калюжа крові. Його опоненти лежали мертві.