Розділ 7

Розділ 7 

Складне пробудження, знову трав’яний відвар, нудота. Немає сил навіть піднятися. То мені краще, то гірше. Знову провалююся в небуття. Зі мною говорить Кеїша:

— Тебе колись били магією?

— Били.

— Зараз ти зовсім занеміг. Заклинання сильне. Треба тебе привести до тями…

Її холодні пальці масажують мої вуха і гладять обличчя. Це трохи допомагає повернутися до пам’яті. Здається, я знову відчуваю ноги і руки. Дивлюся у її блакитні очі та на рожеві губи.

— Ти зі мною? Бачу, що так. Слухай, — Констанція окропила моє обличчя холодною водою, — я приблизно знаю, де Канітар. Вартовий ледь від щастя не застрибав, коли мене побачив. На побачення запросив. Ну, ми поговорили. Цю розмову він, правда, забуде невдовзі. Я так зроблю. Отже, є група диваків, живуть вони в одному з будинків прямо біля східної міської стіни. На тій вулиці небагато будівель... А мій вартовий далеко не одразу згадав усе це, плутався в словах... Видно, хтось попрацював із його пам’яттю. Але я змогла... дістати спогади.

Молода, красива, колюча. А ще — здібна. Такі завжди знаходять проблеми. Часто рвуться їх вирішувати, але не завжди знають як. Поспішають.

— Канітар сильний. Він міг тебе відчути? — спитав я пошепки, витискаючи з себе кожне слово.

— Намагався намацати. Ми вже можемо зробити висновок, що міська варта не помічає їхню секту. Отже — Канітар витрачає багато сил на відволікання. Це досить енергозатратна магія. Але старий виродок стає потужнішим з кожним днем, я знаю. Відчуваю його злобу та бажання добити мене. Спи. Але спи недовго. Ти потрібен.

Вона прикрила мені очі своєю долонею. Я стикався з найрізноманітнішою магією: мене намагалися підпалити, заморозити, розламати на частини. Обманути ілюзіями, отруїти. Збити з пантелику. Але ніколи раніше я не приймав на себе удар такої сили. Чарівник раптом відкрив у собі талант великого мага? Це навряд. Дієро Канітар — не самостійна фігура, ніколи нею не був. Він послідовник. При цьому — досить посереднього рівня.

Був. Колись. А зараз? Як змінився чаклун, що він здобув та які в нього цілі?...

Думки знову почали плутатися, я дуже хотів звернути увагу на щось важливе, але не зміг. Свідомість віднесло кудись у далечінь, де не було ні пам’яті, ні часу, ні почуттів.

Спав годин декілька, а відразу після пробудження мене знову знудило. Ратшат, здається, це був саме він, поплескав по плечу. Коли я закінчив свою брудну справу, то знесилено впав на підлогу. Але голова була значно яснішою, ніж раніше. Я повернувся у світ живих.

— Кеїша скоро прийде. Випий води та приведи себе до ладу. Покажу, де можеш помитися, — подав голос охоронець.

Говорив плавно, отже, мою мову розумів. Степовик поклав на стіл комплект чистого одягу й два кинджали. Один з них — мій. Сперечатися з охоронцем Констанції я не став. До мене поверталися сили. Я підійшов до столу, взяв зброю, покрутив у руках. Зважив.

— Дай мені ще один такий самий. Вони різної ваги.

Ратшат здивовано підняв брову:

— Зброя однакова.

— Вага різна. Мені треба точно такий самий.

Ратшат гмикнув, щось сказав своєму співвітчизнику. Той мирно готував їжу, здавалося, не відреагував. Родинна ідилія в них тут. Кеїша та її близькі друзі. З недавніх пір у цю сімейку вписуюся і я, щоправда, більше в ролі баласту. Ратшат відкрив великий сундук у кутку підвалу, він розпочав діловито перебирати щось дзвінке всередині. Вага клинків і справді різнилася. Але відчути різницю було складно.

* * *

Дівчину я зустрів уже в новому одязі, чистим та поголеним. Степовики запропонували мені зброю, якої у них виявилося достатньо, але мені завжди вистачало пари кинджалів. Шкода тільки, що звичної пари своїх у мене більше не було. Доведеться задовольнитися заміною — цілком якісними, але поки що незвичними клинками, які мені люб’язно надав Ратшат. Тхарсі, як я помітив, більше був за господарство й побут. І справді — сім’я, де кожен має свою роль і обов’язки. А за головну в сім’ї — її величність Констанція.

— Треба простежити за тими будинками. Лізти до них отак — самогубство.

— Треба нападати й прибити їх усіх, мене вже дістало ховатися. Спокою не буде, поки старий живий. Скоро він нас відчує.

— Поки не відчув?

— Це тому, що я маскую нас. У мене потужне маскування, але надовго його не вистачить. Треба діяти.

Молода провидиця рвалася в бій. Вона стиснула губи. Тхарсі та Ратшат завмерли, слухаючи нашу розмову й очікуючи наказу. Зрозуміло, я не збирався залишатися в місті довше, ніж потрібно. Я розраховував позбутися групи Канітара, а після — і дівчини з її степовими друзями. Але кожен мій крок має бути виваженим, бо мій противник небезпечний, і що найгірше — він готовий. Застати зненацька, як я звик, цього разу не вийде.

— Розкажи мені про свою силу, подруго. Разом нам доведеться битися спина до спини, то я хотів би розуміти, на що ти здатна.

Зайвої інформації не буває. Треба було зрозуміти, звідки в Констанції така віра в себе. Що вона ще може. Дівчина вмостилася прямо на кухонний стіл. Театрально зітхнула і закотила очі.

— Тхарсі, Ратшат, залиште нас у підвалі на пару хвилин, будь ласка.

Друзі-степовики, навіть не думаючи сперечатися, швидко відставили свої справи й вирушили до старих вітхих сходів нагору. Беззаперечне підпорядкування. Її прохання, до речі, прозвучало рідною мовою. Отже, точно все розуміють.

— І які докази ти хотів би побачити, друже? Мені силою думки підняти тарілку? Чи запустити блискавку в стіну?

— Ну хоча б розкажи трохи більше про себе. Як твоя сила може допомогти в бою?

— Не знаю, скільки й чого тобі розповів мій татусь. Ну, слухай… Я сім років прожила в степах. Була заміжня за вождем одного з племен. Велика людина. Прекрасний чоловік… Я довго шукала себе в світі, подорожувала. І тільки у Вірамі знайшла спокій.